Пропоную глянути по той бік лінії мистецького фронту. З початком широкомасштабного вторгнення прокотилася хвиля вимог притягнути до відповідальності за війну і російське мистецтво, зокрема кіно. Не всюди цей заклик сприйняли з розумінням. Тим більше варто нагадувати, знову і знову, своїм і чужим, що саме пропагувало російське кіно. Бо війна в інформаційному і мистецькому полі почалася куди раніше. І український кінопростір, а тим більше український глядач, далеко не одразу зміг належним чином на неї зреагувати.

Почати розмову варто із того, що російське пропагандистське кіно в тому вигляді, в якому ми його бачимо сьогодні, не з’явилося на порожньому місті. Такі його впізнавані наративи, як “українські націоналісти-нацисти” і “ворожий прагматичний Захід”, простежуються ще в радянському кіно (до речі, оте саме постійне переконання декого, що “Захід нас зливає”, — чи зокрема не з тих книг і фільмів?). Таким чином і посили сучасного російського кіно потрапляють на вже підготований ґрунт аудиторії, що виросла на кіно радянському — причому аудиторії навіть не російської, а пострадянської.

І, в свою чергу, це кіно виховує вже молодше покоління в по суті ще радянській картині світу, з закладеним тоді розподілом на «своїх» і «ворогів». У цьому світі росія та її сателіти знаходяться в положенні осадженої фортеці, і боже збав цих сателітів претендувати на якусь незалежність. Чи, тим більше, на вплив на саму росію-метрополію. Герой культового “Брата” воював у Чечні, щоб та залишилась у складі росії, – проте його геть не влаштовує, коли “обличчя кавказької національності” (чого вартий сам термін!) почуваються хазяями в москві. 

Путінські тези про минуле України не виникли самі по собі – їх породив російський інформаційний простір. У тому числі кіно. Ще в довоєнному російському історичному кіно «хороші українці» можуть виділятися щонайбільше вишиванкою чи кумедним акцентом. А українці, що хочуть дистанціюватися від росії, тим більше, стати незалежними від неї? Відповідь проста: бандити чи нацисти. Словом, “бандеровци”.

«Ми з майбутнього-2» Олександра Самохвалова і Бориса Ростова (2010), «Біла гвардія» Сєргія Снєжкіна (2012), «Матч» Андрія Малюкова (2012) – мабуть, ви бодай чули про ці фільми. До речі, всі вони знімалися за тієї чи іншої участі українців. І, говорячи про роль російського кіно у розпалюванні антиукраїнських настроїв, не варто забувати про відповідальність низки представників вітчизняної кіноспільноти. І тих, хто грав у подібних фільмах. І тих, хто випускав на українські екрани російську пропаганду. І тих, хто допускав державне українське фінансування проєктів, що просували російські наративи. 

Але ми відволіклись від “Брата”. Звісно, найперше згадається “Брат-2” з його карикатурними образами української мафії (так, так, ота сама цитата: «Ви мені, гади, ще за Севастополь відповісте!»). Але річ тут набагато глибша. Про фільми Балабанова загалом можна говорити окремо, і дуже довго. З одного боку, це був майстер, що відчував дух часу – дух сучасної йому Росії – і відтворював його. З іншого – бідою режисера як «діагноста» доби стало те, що сприймали його надто буквально.

Балабанову пощастило створити образ «героя свого часу», Даніла Багров – така собі варіація казкового Івана-дурня, що насправді виявляється не таким вже і дурнем. Як належиться такого роду персонажу, Даніла втілює умовний «національний характер», де простота і наївність поєднуються із жорстокістю і відвертою ксенофобією. Можна сказати, це той «пересічний росіянин», з яким нам сьогодні доводиться воювати на всіх фронтах. Росіянин з національним посттравматичним синдромом, схильний до насильства і ресентименту, заглиблений в своє минуле і геть не схильний до самоаналізу.

Згадайте “московську” частину Брата-2 – мабуть, найповнішу кінокартину росії початку 2000-х. Кадр, де герої з арсеналом зброї часів Другої світової (російською “Великой отечественной”) сидять у колишньому музеї Леніна – чого більше? Готовий символ допутінської, путінської і, вірогідно, постпутінської росії. І майте на увазі: йдеться про спадщину не тільки і не стільки власне радянську, скільки імперську.

Бо в ті ж 2000-ні виходять: “Слуга государів” (2007), де мазепинська Україна постає звичайнісінькою російською провінцією; “Біла гвардія”, де Українська революція виглядає суцільним історичним балаганом; ну, і “Війна” того ж Балабанова (2002) та “Ми з майбутнього-2”, де мимохідь згадується, що Україну в дев’яносто першому просто “віддали”. Такі погляди для російського культурного простору – норма. Зазначимо в дужках: помітний анахронізм в часи, коли толерантність і мультикультуралізм стали нормою. Противникам попереджувального кенселингу російської культури варто пам’ятати і про це.

російське кіно
російське кіно
Фото: Генеральний штаб ЗСУ/General Staff of the Armed Forces of Ukraine/Facebook

І останнє, але, мабуть, найважливіше. Слід мати на увазі: російське кіно – це кіно глибоко травмованої культури. Культури, що втратила імперську величі і маніакально намагається її повернути. «Залізна завіса» для неї не зникла, але «свій» простір значно звузився – звідси і надмірна агресія та образа на тих, хто  «зрадив» колишнє спільне минуле. Кіноекран стає власне екраном, ширмою, що яскравою, привабливою для цільового глядача картинкою «російської величі» прикриває її куди менш привабливу реальність. В такому ключі нам і варто трактувати його.

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]