Роман Іваничук в Україні знаний за фразою, що “націоналізм є любов до Батьківщини без жодних негативних підтекстів”, а ще історичними романами та новелами. 2016-го він пішов у кращий світ, проте твори продовжують тішити шанувальників. Багато їх перекладено французькою, англійською, німецькою, білоруською, литовською, грузинською, вірменською, болгарською, польською, чеською, словацькою, угорською та румунською мовами.

Народився Роман Іванович у 1929 році на Івано-Франківщині (на той час – територія Польщі). Можна сказати, виховувався в атмосфері новелістичної школи Василя Стефаника. Навіть вчився у тій самій Коломийській гімназії. Батько – сільський вчитель – мав величезну бібліотеку і світ книги швидко поглинув майбутнього філолога. На вмовляння родини Роман пішов на геологічний факультет та потім кинув. Приваблював юнака факультет “українська філологія”, де пощастило повчитися з рік. Біографи зазначають, що за носіння вишиванки та відмову від вступу до лав комсомолу був виключений з Львівського університету. Щоб уникнути арешту за виписану “антирадянськість” подався служити в армію.

Роман Іваничук

В інтерв’ю газеті “Високий замок” (2013 р.) згадує, що саме в армії сформувався як письменник “попросив батька благословити на літературний шлях. Той відписав у листі: “Благословляю тебе, сину, бо не можу з тобою нічого вдіяти”…то було останнє батькове слово до мене: через місяць він помер. Було йому лише 56 років – дуже переживав, коли брата заслали за участь в УПА, а мене виключили з університету”.

Іваничук не полишив своєї філологічної мрії. Служив на Кавказі, після – поновився на тому ж факультеті. Про його талант заговорили вголос з появою першої новели “Скиба землі” у 1954 році, що опублікував  студентський альманах Львівського університету. На радість автора її схвально зустріла критика. Успіх чекав і повноцінну збірку малої прози “Прут несе кригу”, що вийшла в світ чотири роки потому. Роман Іванович “починав з новелістики, а на історичні романи перейшов, аби з пам’яті поколінь остаточно не стерлась історія України… у радянські часи її цілеспрямовано ігнорували – треба було якось рятуватись. У цьому напрямі рухався не лише я, а й Загребельний, Ліна Костенко, Юрій Мушкетик… Когорта історичних новелістів працювала над тим, щоб вберегти спадщину України”.

Однак роман “Мальви” мав іншу долю. Ще не встигли з’явитися рецензії, як партійна критика проголосила його ідеологічно шкідливим “історичним романом без історії”. Книгу вилучили з усіх бібліотек. Який ще спадок лишив по собі український письменник, громадський діяч? Це і збірки новел (“Не рубайте ясенів”, “Під склепінням храму”, трилогія “Край битого шляху”), повісті (“Місто”, “Сьоме небо”), романи (“Вода з каменю”, “Четвертий вимір”, удостоєні Державної премії ім. Т. Шевченка). Автобіографічною називають роботу “Благослови, душе моя, Господа…”.

З 1960 року – Роман Іванович є дійсним членом Спілки письменників України. Роман Іваничук говорив: “Я пишу історію, щоб зробити проекцію на день нинішній“. Особливий колаж історії й сучасності відчувається у творі “Орда”. Назва, до речі, жодним чином не стосується монгольської навали, натомість йдеться про трагічні події XVIII століття, пов’язані з руйнуванням Батурина. Та безперечно, з-поміж інших оригінальністю відрізняється роман “Манускрипт з вулиці Руської” (змальовує картини міського життя кінця XVI – початку XVII ст. та зародження визвольної війни). Спеціально для твору майстер пера вигадав образ героїні Льонці – жінки незрівняної вроди, яку він жартома називав найпрекраснішим своїм творінням: вигадав і закохався, як Пігмаліон у Галатею. Самобутній “Манускрипт” отримав літературну премію імені Головка і є популярним й досі. А в 2009 році Роману Іваничуку присвоєно звання Героя України.

Роман Іваничук

Остання книга скомпонована за життя автора – “Львівська книга”. Наталя Іваничук (донька, перекладач за фахом) доклала зусиль для її друку. Сюди увійшли вже згаданий “Манускрипт з вулиці Руської”, візія “Смерть Юди”, есей “У львівській обителі муз”. До оформлення видання залучили графіка, львівського художника Михайла Барабаша. Відомий поет і прозаїк Ігор Калинець згадує: “Роман Іваничук дуже любив акторів. Починаючи із 60-х років часто відвідував театр ім. М.Заньковецької. Він був дуже різний, часом химерний у своїх творчих думках, порою трохи гордим, ніколи не зазнавався і був доступним до людей, яких поважав“.

Шкода, що єдина біографічна книга “Роман Іваничук: літературно-критичний нарис” датована ще 1989 роком.

Дехто з критиків відмічає, що сюжети перших творів Іваничука не є власне новелістичними, бо “новина”, скоріше, у настрої героя-оповідача, ніж пов’язана з екстраординарними ситуаціями чи драматичними моментами в житті героїв. На що не зважають вдячні читачі – унікальність його творів легко пояснити. По-перше, глибиною занурення в історичне минуле. По-друге, актуальністю, символізмом і незвичним стилем викладення думок. По-третє, любов’ю до рідної землі й українського народу. Зрештою, важко переоцінити внесок Іваничука у розвиток української літератури.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram