Історики й політологи ще навесні 2014 року звернули увагу на подібність “мирної експансії” гітлерівської Німеччини напередодні Другої світової війни і російської окупації Криму. Звичайно, абсолютної тотожності бути не може, оскільки жодна подія у світі ніколи не повторюється зі стовідсотковою точністю. Але спільних рис і справді дуже багато. Особливо у випадку з аншлюсом Австрії.

Після приходу до влади Гітлер просував ідею об’єднання усього німецького народу, навіть якщо для цього доведеться “відрізати” від сусідніх держав заселені німцями регіони. При цьому він посилався на право самовизначення народів, тобто право “закордонних” німців мешкати у Німецькій державі. Так само і Путін перейнявся ідеєю захисту “російськомовного населення” (підкреслимо, навіть не суто російського, а набагато ширше) та виправдовував окупацію Криму бажанням кримчан жити в Росії, тобто їхнім правом на самовизначення.

Вперше така політика принесла плоди Гітлеру 1935 року під час плебісциту в Саарській області – невеликій території площею менше 2 тис. км² із населенням понад 800 тис. осіб (переважно німці), яка перебувала під управлінням Ліги Націй. Під впливом нацистської пропаганди за приєднання до Третього Райху проголосували 90,73% учасників плебісциту.

Щойно Гітлер прийшов до влади, активізувалися нацисти і в Австрії. Поступово “наці” нарощували свій вплив, хоча й не були представлені у парламенті. Тобто, агітаційно-пропагандистська “обробка” населення розпочалася задовго до аншлюсу (нім. Anschluß – приєднання, союз).

Аналогічно діяла в Криму і партія “Русское единство” Сергія Аксьонова. У Верховній Раді Криму з 2010 року вона була представлена лише 3-ма мандатами зі 100, але провадила активну пропагандистську антиукраїнську діяльність, яка анітрохи не обмежувалася і не зупинялася українським урядом. У офіційного Києва чомусь не викликало заперечень, що весь Крим завішений білбордами із гаслом “Наше будущее – в единстве с Россией!”. Російську пропаганду поширювали і ЗМІ східного сусіда, до яких населення півострова мало якнайширший доступ. Серед кримчан весь час підживлювалися кліше накшталт “Крым – русская земля, здесь столько крови пролито”, “Севастополь – город русской славы”, “Хрущев подарил Украине Крым” тощо.

Німецькі війська вступили на територію Австрії вночі на 12 березня 1938 року, отримавши формальний привід – телеграму-запрошення від нового уряду Австрії. Схожу схему використовували і росіяни. Покійний представник Росії в ООН Віталій Чуркін представив на засіданні Ради Безпеки ООН лист втікача Януковича до Путіна від 1 березня 2014 року із проханням ввести російські війська на територію України.

Щоправда, зроблено це було вкрай недолуго, вже після початку російського вторгнення, автентичність листа досі викликає сумніви, а сам Янукович нещодавно заявив, що з таким проханням до Путіна не звертався.

Як і у випадку з Австрією, так званий “референдум” в Криму проводили вже в умовах окупації, коли здійснювалася шалена агітація за приєднання до Росії, а протилежна точка зору майже не була представлена в інформаційному полі. В деяких випадках за її висловлювання можна було заплатити здоров’ям і навіть життям.

В Австрії плебісцит відбувся 10 квітня 1938 року, майже через місяць після введення німецьких військ. За офіційними даними, 99,75 % австрійців підтримали аншлюс. В Криму “референдум” відбувся 16 березня 2014 року, також майже через місяць після початку заворушень та слів Путіна “мы вынуждены начать работу по возврату Крыма в состав России”, за якими розпочалося вторгнення російських військ під виглядом “зелених чоловічків”. Окупанти оголосили, що приєднання до Росії підтримали 95,6 % мешканців Автономної Республіки Крим і 96,77 % жителів Севастополя.

Приєднавши Австрію, Гітлер заявив: “Я веду вас додому, в Райх”. В Криму під час подій 2014 року активно використовувалося гасло про “повернення додому, в Росію”, а рік потому на телеканалі “Россия 1” вийшов 2,5-годинний пропагандистський фільм під характерною назвою – “Крым. Путь на Родину”.

Після аншлюсу австрійців почали призивати до німецької армії, вони брали участь у Другій світовій війні, в усіх загарбницьких воєнних кампаніях Гітлера і чимало хто з них відповідальні за участь у масовому терорі, Голокості та інших страхітливих злочинах. Кримчан з 2014 року також призивають до російської армії, а з весни цього року перед ними постала перспектива служби у будь-якому, хоч і найвіддаленішому кутку “матінки-Росії” – або й у гарячих точках за її межами.

Невдовзі після аншлюсу в Австрії розпочалися гоніння на євреїв, лівих, на католицьку церкву. Аналогічно в Криму одразу почалися переслідування кримських татар і українців, хоча й у менших масштабах, ніж євреїв у Австрії. Так, за даними правозахисної організації “КримSOS”, від 3 березня 2014 до 31 грудня 2016 року в Криму зафіксовано насильницькі зникнення щонайменше 43 людей. У переважній більшості випадків до цього були причетні органи окупаційної влади. 17 зниклих були згодом звільнені, 18 зникли безвісти, 6 знайдено мертвими, 2 засуджено за політично вмотивованими кримінальними справами.

Після аншлюсу Австрії, в Третьому Райху на честь цієї події була запроваджена медаль “У пам’ять 13 березня 1938 року”. Російське міністерство оборони заснувало відомчу медаль “За повернення Криму”, на якій викарбувано дату початку “операції” – 20 лютого 2014 року. Нагадаємо: то був день масових розстрілів мітингувальників на майдані у Києві, коли в Криму ще жодних заворушень не було.

Восени 1938 року Гітлер використав “німецький фактор” для приєднання Судетської області Чехо-Словаччини – тобто відторгнення частини території від іншої суверенної держави. Так само і Путін з аналогічною метою використав чинник російського і російськомовного населення в Криму. Щоправда, в Судетах німці на 1938 рік становили близько 90% населення. В Криму, за даними українського перепису 2001 року, росіяни хоч і становили більшість, проте не таку переконливу – 60% (українці – майже 24%). Окупанти у жовтні 2014-го провели свій “перепис”, де записали в росіяни вже 68%, а в українці – лише 15,7%.

Суттєвою відмінністю анексій Гітлера і Путіна є те, що на приєднання Саару, Австрії, Судетів Гітлер отримав згоду світового товариства. Ще за три тижні до аншлюсу Австрії британський прем’єр Невілл Чемберлен відверто заявив: “Ми не повинні обманювати, ба більше – давати надію малим державам, обіцяючи їм захист з боку Ліги Націй та відповідні кроки з нашого боку, оскільки ми знаємо, що все це неможливо зробити”. Після здійснення аншлюсу, західні країни визнали його. А 29-30 вересня 1938 року Велика Британія, Франція та Італія в рамках Мюнхенського договору, грубо порушуючи суверенітет Чехо-Словаччини, дозволили відокремити від неї Судетську область і передати її Німеччині в обмін на дотримання загального миру в Європі та гарантії збереження незалежності Чехії.

Наслідки політики “умиротворення агресора” добре відомі. Відчуваючи цілковиту безкарність, Гітлер вже через півроку зневажив Мюнхенський договір і розчавив суверенітет Чехії. Далі воєнним шантажуванням змусив Литву віддати Клайпеду, домовився зі Сталіним про переділ Європи і напав на Польщу. За словами Черчілля, обираючи в Мюнхені між війною і безчестям, західні країни обрали безчестя і отримали війну. Аж тоді вони наважилися виступити проти Німеччини.

Нацизм,який розумів лише грубу силу, вдалося тільки силою і зупинити, але для цього знадобилися шість років найбільш руйнівної війни в історії та десятки мільйонів жертв. Потім були Нюрнберзький трибунал та сотні інших судових процесів,економічний колапс, окупація і розділення Німеччини.

Навчений цим трагічним досвідом, світ у 2014 році діяв дещо інакше. 100 держав-членів ООН під час голосування у Генеральній Асамблеї підтвердили приналежність Криму Україні. На боці агресора виступили тільки 10 країн. Понад 40 держав запровадили політичні й економічні санкції проти Росії. Та на жаль, поки що бажаного ефекту це не дає. Резолюція Генасамблеї ООН про територіальну цілісність України має лише рекомендаційний характер. А все тому, що ані Ліга Націй у 1930-х, ані ООН у наші дні не мають дієвого механізму вирішення подібних проблем. Надто коли агресором є країна з другим ядерним арсеналом у світі.

Владлен Мараєв, спеціально для “Українського інтересу”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram