Оцінюючи валове виробництво зернових у державі впродовж останніх п’яти років, відразу помічаєш стійкий висхідний тренд. Якщо 2013 року, загальне виробництво зернових склало 46,2 млн тонн, то далі було лише зростання – 63,1 млн 2014-го, 63,9 – 2015-го. Потім трапилося невеличке просідання – до 60,1 млн тонн, а у минулому сезоні – абсолютний рекорд 66,1 млн тонн. З урахуванням перехідних запасів обсяг зернових перевалив за 70 млн тонн.

Здавалося – такими успіхами можна лише пишатися, та заковика в тому, що гонитва за “валом” зіграла з нами злий жарт: зерна ніби і багато, а хліба спекти немає з чого, бо в країні катастрофічно бракує якісного зерна. Адже переробники змушені працювати з сировиною, котру їй надає вітчизняний сільськогосподарський товаровиробник. Стосовно борошна, то воно є похідним від виробництва зерна, адже наші борошномели працюють з тією пшеницею та житом, котра виробляється в Україні.

Дійшло аж до того , що входячи до топ-5 світових експортерів зерна, ми вимушені самі купувати за кордоном пшеницю високої якості – для макаронних виробів, наприклад. Якось рятує ситуацію те, що хліб відноситься до продуктів з високою соціальною чи ба навіть політичною вагою, тому ціна його жорстко регулюється. Ну а щоб “влізти” у прокрустове ложе рентабельності соціального хліба, у хід йде борошно вельми посередньої, якщо не сказати гірше, якості – мовляв українці не перебірливі, з’їдять і такий.

Тим часом Україна просто приречена на експорт свого збіжжя, адже за найбільш оптимістичними розрахунками, внутрішнє споживання зернових складає 25-26 млн тонн з наявних 70-ти! І щорічний приріст виробництва останні три роки складає близько 2%. При цьому внутрішнє споживання скорочується на 5% (цього року його частка складе 38% від валового виробництва).

Причини цього явища цілком об’єктивні – внутрішнє споживання обумовлене двома чинниками: чисельністю населення та його купівельною спроможністю. Правда, коли мова йде про хліб, то купівельна спроможність відіграє другорядну роль, бо хліб у нас відноситься до категорії соціальних товарів і тому відносно дешевий. А от чисельність населення за останні роки скоротилася суттєво – через окупацію Криму і частини Донбасу воно знизилося щонайменше на 5%.

Скорочення населення почасти компенсує негативні наслідки катастрофічного зниження поголів’я сільськогосподарських тварин, котре за останні роки зменшилося на 10% і ця тенденція навряд чи зміниться у середньостроковій перспективі. Якби населення не скорочувалося, то дефіцит продукції тваринництва відчувався би значно гостріше – в тому числі і зростанням ціни на неї.

Ну, а менше худоби – то менша і зерна для кормів. Відтак у нас одночасно спрацювали два чинники, котрі суттєво скорочують споживання зернових всередині країни. Тому немає нічого дивного в тому, що обсяги експорту останні три сезони зростають на 7% щорічно, а перехідні запаси – на 2%. На жаль темпи зростання експорту сировини поки що перевищують темпи росту експорту готової продукції. Якщо в останні п’ять років експорт зерна зростає щороку на 16%, то експорт готової продукції – лише на 8%.

У той час, як виробництво зерна зростає рік від року, виробництво борошна демонструє стійку тенденцію до скорочення. Через нерозвиненість експортної складової, обсяги борошна прямо залежать від внутрішнього споживання, котре знизилося разом з кількістю населення. Тому порівняно з довоєнним сезоном 2012/2013 років, коли борошномели виробили 3,5 млн тонн своєї продукції, вже наступного сезону обсяги скоротилися на 320 тис. тонн. Далі низхідний тренд вже не зупинявся: 2014/2015 – 2,76 млн тонн, 2015/2016 – 2,65 млн тонн.

Лише цього року є ознаки стабілізації, ба навіть невеличкого зростання і це саме той випадок, коли зростання обсягів виробництва ніяким чином не пов’язане зі зростанням внутрішнього споживання. Просто українські борошномели все активніше просувають свою продукцію на світових ринках.

Нині вони йдуть тією ж дорогою, котру років п’ятнадцять тому торували виробники соняшникової олії, котрі також починали з експорту у десятки тисяч тонн, а нині буквально “залили” нашою олією світовий ринок. Робиться це не від хорошого життя – через об’єктивні причини очікувати на збільшення ємності внутрішнього ринку олії також не доводиться.

Внутрішнє споживання борошна головним чином припадає на виробництво хлібобулочних виробів – від великих хлібокомбінатів до міні-пекарень, частина йде на виробництво макаронних та борошнистих кондитерських виробів, але понад 50% посідає безпосередня реалізація населенню. Так було і відносно благополучного 2012/2013 сезону, коли частка реалізації борошна населенню складала 53%, проте нині аналітики прогнозують, що частка безпосереднього споживання борошна населенням досягне 58%. Натомість частка борошна, котре реалізується хлібопекам складе лише 29%, порівняно з 36% минулого сезону.

Нічого дивного – зменшення обсягу виробництва хлібобулочних та кондитерських виробів щороку скорочуються в середньому на 9%, а макаронних виробів – на 4%. І тут, крім скорочення населення, відіграє свою роль і зниження його купівельної спроможності – особливо це стосується “кондитерки”. На тлі кризи людям стало не до ласощів – добре, що хоч на хліб вистачає. Відтак для всіх переробних підприємств експорт є головним драйвером розвитку і суттєвим джерелом доходу. І цей стан – надовго.

Не дивно, що експорт українського борошна інтенсивно зростає – порівняно з минулим роком воно «додає» щомісяця 5 тис. тонн. Якщо говорити про географію експорту, то як минулого, так і нинішнього року основним споживачем українського борошна залишається Північна Корея, хоча офіційна статистика показує, що це Китай. Проте варто зазначити, що 21% нашого борошна Китай купує не для власного споживання, а з метою реекспорту до КНДР. Враховуючи, що і сама КНДР купує 9% нашого борошна, то загальна частка цієї країни у нашому експорті досягає 30%.

Така монополія не дуже добре, особливо з огляду на політичну ситуацію, котра склалася довкола цієї країни (Сполучені Штати у будь-який спосіб, аж до застосування військової сили, хочуть змусити північнокорейський режим згорнути розробку балістичних ракет) яка може суттєво вплинути на наших виробників. Навіть якщо відкритого збройного протистояння не відбудеться, а просто на «настійливе прохання» США, Китай припинить постачання продовольства до КНДР – ми втратимо п’яту частину (якщо не третину) експорту борошна. Про наслідки для українських борошномелів годі й казати, адже миттєво переорієнтувати такі обсяги на інші ринки буде вкрай складно.

Зростання експорту борошна – це звісно добре, проте є і погані новини. Давно минули часи, коли панівною зерновою культурою на українських ланах було жито і ми гордо називали свою країну житницею Європи. Нині майже 93% усього борошна країни мелють з пшениці і лише 6,3% – з жита. Ну і менше відсотка дають укупі борошно кукурудзяне, вівсяне, гречане, бобове тощо.

Останні п’ять сезонів в Україні спостерігається скорочення виробництва жита – в середньому на 12% щорічно, що обумовлено щорічним шістнадцятивідсотковим скороченням посівів. Ми дожилися до того, що вирощувати жито стало банально невигідно, адже його урожайність чи не вдвічі менша, ніж у пшениці. Тож навіть за умови однакової ціни на ринку, собівартість жита виходить занадто високою, а державних стимулів вирощувати цей символ України наразі не спостерігається.

Те ж саме стосується ще одного символу українців – гречки, котра, як і жито, програла у боротьбі за рентабельність “великій трійці”: соняшнику, кукурудзі чи пшениці. Причина об’єктивна – гроші. Будь-який сільськогосподарський товаровиробник, котрий планує виробляти гречку чи жито, може екстраполювати їх вартість на вартість виробленої з того ж гектара пшениці чи соняшнику і віддати перевагу останнім. А той, хто залишився вірним традиції, намагатиметься заробити більше, продаючи їх за вищу ціну (і дефіцит гречки цьому сприяє). Звідси випливає і висока ціна сировини – самої гречки та щоб вона стала економічно привабливою, її ціна має бути вчетверо більшою, ніж пшениці, а чи готовий до цього споживач?

Та ринкова ніша порожньою не буває: українці ж не розлюбили житній хліб – от і імпортуємо це борошно з Білорусі. Так що коли ви купуєте житню хлібину в супермаркеті, то у семи випадках з десяти вона спечена з білоруського борошна. На жаль ніяких підстав для подолання цього ганебного явища немає і у найближчій перспективі не буде – в кращому випадку цього року ми залишимося на минулорічному рівні, а зростання посівів і, відповідно, виробництва, можливо відбудеться лише 2018-го.

Що більше ми вирощуємо зернових, то більше їх експортуємо. Це звісно добре – валютна виручка, надходження до бюджету, та на тлі переможних реляцій мінагропроду про черговий рекорд з експорту, забувається, що зиск від чільних позицій у рейтингу світових експортерів сільськогосподарської продукції отримує дуже обмежене коло осіб. А для України він коштує деградації грунтів і що більш важливо – деградації цілої суспільної верстви – мешканців сільської місцевості.

Адже сучасні інтенсивні агротехнології потребують вкрай мало робітників, котрі, до того ж, працюють вахтовим методом. А місцевим залишається втішатися орендною платою та гарувати на городі – роботи ж немає. Молодь масово виїжджає до міст чи за кордон, а люди середнього віку і старші – тихенько спиваються від безнадії. То може замість проштовхування ринку землі краще всерйоз зайнятися розвитком сільських територій? Позитивні приклади, коли мешканці села чи кількох сіл об’єдналися і започаткували спільний бізнес (приміром вирощування ягід) вже є. Єдине, чого не вистачає – реальної допомоги для старту, бо наразі здійснюють її або іноземні фонди, або виробники молочки, зацікавлені у сировині. А що держава? А держава ділить землю…

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]