#пройди_світ #3.4.”НАТО всередині НАТО”, Тайванське питання & Co.

Сьогодні ми пройдемо світ від Парижа й Атен, де утворюють військовий союз всередині НАТО, до Вашингтону, де Байден спровокував хвилю чуток про таємну угоду з КНР. А також згадаємо про арешт Саакашвілі та вибори в Чехії, які нарекли перемогою над популізмом.

“НАТО всередині НАТО” від Греції та Франції

Париж та Атени активно нарощують військову співпрацю. Франція будуватиме грекам кораблі, а новий договір між країнами дублює безпекові гарантії передбачені НАТО. Чому знадобилося таке “перестрахування” та що в цих подіях роздратувало Туреччину? Зараз з’ясуємо. 

Місяць тому Франція втратила багатомільярдний контракт з Австралією через утворення нового альянсу Aukus. Тоді австралійці відмовилися від контракту з Францією на користь Британії та США. Це стало несподіваним та болючим ударом для французів, про що ми детально розповідали у першому випуску третього сезону #пройди_світу. Та вже всередині вересня Франція підписала нову угоду з Грецією про постачання туди військових кораблів на 5 мільярдів євро. 

На угоді про кораблі роман Парижу та Атен не зупинився. В четвер парламент Греції ратифікував двосторонній оборонний договір між країнами, який передбачає взаємні безпекові гарантії. Тобто в разі нападу на одну із двох, інша обіцяє одразу стати на захист союзника. Що незвично, обидві держави є членами НАТО, і відомий пункт 5 Лісабонської угоди про Альянс уже передбачає такі гарантії. Та відмінність полягає в тому, що Лісабонський договір не передбачає захист одної держави від нападу іншої всередині НАТО. А французи з греками тепер готові захищати одне одного незалежно від статусу та приналежності агресора.

Кого ж остерігаються держави-підписанти всередині НАТО?

 Основною безпековою загрозою для Греції уже багато десятиліть є, формально, союзник по НАТО – Туреччина. Турецька окупація частини Кіпру, агресивні суперечки за шельф у Егейському морі та інші незліченні конфлікти є добрим тому підтвердженням. Французи теж мають що ділити із турками. Обидві країни визначають Лівію як свою зону впливу. 

Тож реакція Туреччини не забарилася. “Політика озброєння, ізоляції та віддаляння від Туреччини, замість співпраці – це проблематична політика, яка буде загрожувати миру та стабільності в регіоні, і шкодить не лише Греції, але і ЄС.” – заявили в МЗС Туреччини.

Водночас президент Макрон та прем’єр Греції Міцотакіс заперечують закиди в тому, що союз був утворений супроти турків і намагаються фокусуватися на іншому вимірі – європейської безпекової автономії. США давно закидало європейцям, що вони лише користають із колективної безпеки в НАТО, але не достатньо докладаються до її зміцнення. Також Франція досі оговтується від “ножа в спину” від США, як схарактеризували угоду про AUKUS у МЗС Франції. 

“Європейці мають перестати бути наївними. Коли ми під тиском сил, котрі діють все жорсткіше, реакція і демонстрація, що ми теж маємо силу і здатність захищати себе, не означає початок шляху ескалації. Це означає показати іншим, що нас слід поважати. Ми повинні визнати, що більш ніж 10 років США фокусувалося переважно на собі і на своїх стратегічних інтересах в китайському та тихоокеанському напрямках.” – каже Президент Макрон.

На фоні угоди про постачання кораблів Міцотакіс навіть згадав про давню ідею спільної Європейської армії та назвав її “дорослою пропозицією”. Між іншим, про ідею євро-армії ми розповідали у 7 випуску “На дроті – Брюссель”.

Тож маємо таке собі НАТО всередині НАТО, яке засновники обґрунтовують потребою безпекової самостійності. Зовнішні експерти ж не згодні: як пише The Economist нова угода свідчить швидше про розкол в Європі, ніж про посилення її суверенності. Адже договір не поширюється на інші європейські держави, і не враховує, наприклад, безпекові інтереси Німеччини, котра поставляє субмарини туркам. “ЄС має труднощі із творенням безпекової політики, тож країни, які мають намір робити більше, об’єднуються в окремі групи” кажуть аналітики Al Jazeera. 

Неофіційна угоду США і Китаю

Чули про Карибську кризу на уроках історії? У сучасному світі є ще один острівець, через який сваряться наддержави. Мова про Тайвань.

 Протягом минулого тижня понад 150 китайських літаків, у тому числі з ядерним озброєнням, увійшли в зону протиповітряної оборони Тайваню. Це найбільше вторгнення за всю історію конфлікту, про який розповімо далі. На загострення ситуації вже відреагували у Вашингтоні та столиці Тайваню Тайбеї.

Якщо тайванці кричать про серйозну загрозу вторгнення, то американці виглядають значно спокійнішими. Перш ніж перейти до поглядів США на проблему варто зрозуміти, що Пекін хоче від цього невеликого острова.

В 1949 році в Китаї закінчилася громадянська війна між комуністами та республіканцями. Комуністи перемогли, однак республіканцям вдалося втекти на острів Тайвань. Там вони відновили Республіку Китай, яка й досі формально претендує на владу над усім Китаєм. Цікаво, що до 1971 саме Республіка Китай засідала в Радбезі ООН та була формальним представником китайського народу.

Очевидно, комуністам це не до вподоби й вони вже 72 роки намагаються захопити острів. Спершу цьому запобігли США, проти яких розорений війною з японцями та внутрішнім конфліктом Китай був неспроможний воювати. Однак у 1971 офіційним Китаєм визнали Китайську Народну Республіку – Пекін заспокоївся, але не відмовився від своїх претензій.

 Зараз тайванці хочуть відійти від китайського минулого й проголосити незалежну державу, Китай же вважає його своєю провінцією. На боці ж Тайваню Вашингтон: нещодавно виявилося, що американці таємно навчали тайванських солдатів. В МЗС КНР це назвали агресією проти Китаю, адже американські солдати знаходилися на суверенній території Китаю. 

Крім цього Штати регулярно надають Тайваню зброю та стягують війська в час загострень. Однак цього разу американського флоту біля Тайваню немає. Чи є у Вашингтону причини зберігати такий спокій?

Байден поговорив з Сі Цзіньпінем і за результатами цієї розмови президент США заявив, що Китай дотримуватиметься якоїсь “тайванської угоди” й причин для хвилювання немає. Також він додав, що Тайвань для США такий же союзник, як і члени НАТО, тому США готові воювати. 

Згадка про “тайванську угоду” дивує: офіційно стосунки Вашингтону та Тайбею регулюються документом “Акт про стосунки з Тайванем” від 1979 року, в якому Конгрес обмежився декларацією дружніх стосунків. Акт проголошує, що  США мають забезпечувати Тайвань зброєю й можуть втрутитися в конфлікт, якщо такий виникне, але зобов’язань захищати Тайвань США не має. Деякі експерти кажуть, що “тайванська угода”, якої формально не існує передбачає приєднання Тайваню до КНР за схемою “Одна країна, дві системи”. За цією системою  КНР є суб’єкти з відмінною від Пекіну політичною системою, як от Гонконг. Такі припущення логічні, адже США не почали стягувати війська в район, як робили зазвичай, а лиш “висловили занепокоєння”.

 Отже, Тайвань стверджує, що Китай нарощує війська й до 2025 буде готовий силою захопити острів, США ж смиренно запевняють, що домовилися з КНР. Спостерігаємо й очікуємо чи “злиють” американці свого важливого партнера в Азії.

Арешт Саакашвілі

Саакашвілі гостинно зустріли на Батьківщині: політик повернувся в Грузію напередодні місцевих виборів і потрапив під арешт. Чи зможе екс-президент консолідувати грузинську опозицію, чи тільки роздратує своїх опонентів: спробуємо розібратися. 

Міхаїл Саакашвілі — третій президент Грузії. За час президентства прославився підйомом економіки та викоріненням корупції в країні, однак часто згадуються і його брудні політичні ігри, як от побиття депутатів, жорстокий розгін протестів, захоплення телеканалів. Саакашвілі інкримінували ці та інші справи й він був змушений тікати, за його словами, від політичного переслідування. Далі він опинився в Україні, отримав громадянство, і донедавна брав активну участь в українській політиці.

Повернула ж Саакашвілі на батьківщину грузинська політична криза. 2 жовтня в Грузії пройшли місцеві вибори, умовний “референдум про довіру” чинній владі. Річ у тім, що рік тому відбулися парламентські вибори, які привели до влади проросійську партію “Грузинська мрія”. Опозиційні ж партії, як “Єдиний національний рух” під керівництвом Саакашвілі, вважають вибори сфальсифікованими та  відмовлялися брати мандати у такому парламенті.

Кризу спробував розв’язати ЄС. Роль медіатора на себе взяв голова Європейської ради Шарль Мішель. Сторони дійшли до складного компромісу: в обмін на згоду опозиції повернутися до парламенту, влада взяла на себе зобов’язання провести судову та виборчу реформи, щоби ключові рішення було можливо прийняти лише разом з опозиціонерами. Місцеві вибори мали стати остаточним розв’язком кризи: якби владна партія набрала менше погоджених 43%, оголосили б дострокові парламентські вибори. 

Однак, сталося не як гадалося: Прогресу у реформах не було, і скоро “Грузинська мрія” заявила про вихід з угоди Шарля Мішеля. Офіційна причина: угоду не підписала партія (хоча мова йде тільки про формальний підпис), однак і владній партії цей договір не був дуже вигідним.

Зрештою, вибори закінчилися з результатами 46.7% за “Грузинську мрію” і майже 31% за “Єдиний національний рух”. Здавалося б, перемога влади, однак яка роль Саакашвілі у цьому?

Найбільш ймовірно, що колишній президент своїм приїздом хотів допомогти своїй партії отримати більше голосів., навіть оголосив про проведення акції протесту в Тбілісі. Проте його заарештували ще до того, як він зміг щось зробити. 

Експерти припускають: повернення експрезидента надихнуло не лише його однопартійців. Приїзд Саакашвілі мобілізував також тих, хто проти його повернення до влади – вони прийшли на дільниці та проголосували за партію влади.

Цікавою є також реакція українського МЗС. У Києві заявили про те, що Саакашвілі не залишиться без підтримки. Однак провокувати Грузію не хочуть: підтримка буде лише консульська – тобто допомога з пошуком адвокатів, збором документів та консультації. Та й самій Грузії не дуже хотіла б погіршувати відносини.

“Наші відносини з Україною так само будуть розвиватися, як розвивалися до цього… Неприпустимо, щоб одна особа брала в заручники стратегічне партнерство між Грузією та Україною” – каже Давид Залкаліані – міністр закордонних справ Грузії

Отже, ситуація в Грузії зараз виграшна для партії більшості, однак ще досі йде боротьба за посаду мера столиці і ще не зовсім зрозуміло чим вона обернеться. Адже якщо кандидат від опозиціонерів переможе — це буде непоганий шанс відігратися на президентських виборах у 2023. 

Кінець (?) популізму в Чехії

Чеська опозиційна група “Разом” перемогла на парламентських виборах. А партія чеського прем’єр-міністра Андрея Бабіша програла із незначним відривом — її ж виграш був надією на збереження влади проросійського президента Чехії, Мілоша Земана. Чи означає провал Бабіша крах кар’єри Земана, до чого тут Pandora Papers та чи наближається кінець популістичної епохи в Європі? 

8-9 жовтня в Чехії відбулися парламентські вибори. Попри позитивні прогнози експертів та тривале лідерство, партія ANO, очолювана прем’єром, набрала менше голосів, ніж коаліція “Разом”. За ANO віддали свої голоси 27,1% виборців, це на 0,6% менше, ніж за “Разом” – і ця мізерна різниця для партії Бабіша означає вихід із політичного поля. “Разом” та інша опозиційна група “Пірати” планують разом сформувати уряд, в них є 108 із 200 місць нижньої палати чеського парламенту. Так вони сформують уряд більшості і залишать популістську ANO за бортом.

До влади партія ANO Андрея Бабіша прийшла у 2017-му році, сформувала уряд меншості, залежний від президента, та вела популістську політику. Серед політичної адженди партії євроскептична риторика, перетворення мігрантів на козла-відбувайла усіх проблем Чехії. ЇЇ база виборців складається в основному із людей старшого покоління: з початку прем’єрства Бабіша у 2017 вони отримали вигоду від соціальних програм уряду.

Сам Андрей Бабіш здобув славу популіста і мільярдера. Його звинувачують у  переведенні через офшорні компанії $22 млн на купівлю нерухомості у Франції. Стало це відомо після витоку даних Pandora Papers. До речі, як це розслідування вплинуло на українську політику розповідаємо в новому спецвипуску ПОЛІТподкасту: “Зе Офшори – де злочин і чи буде кара?”. Бабіш спростував заяви та відкинув розслідування як наклепу. 

І це навіть не перший скандал в біографії прем’єра: йому закидають нецільове використання субсидій від ЄС у власних бізнес-інтересах. 

На додачу Андрей Бабіш не був важливою фігурою у планах реваншу проросійського президента Чехії — Мілоша Земана. Після терактів російських шпигунів на чеських складах навесні цього року президент значно втратив свої позиції. Тому зараз Земан планував використати Бабіша для посилення свого впливу, сформувавши залежний від нього уряд меншості. Ще раніше Земан заявив, що забезпечить право сформувати уряд лідеру партії, що виграє у виборах. Про це відомо з червневого інтерв’ю на CNN Prima News.

І формулювання тут важливі: лідер виборів коаліція “Разом”, а партією з більшістю голосів таки залишається ANO. 

Тож з одного боку, результати виборів у Чехії вже називають тріумфом ліберальної демократії, а в New York Times пишуть – це сигнал про кінець популістичної епохи в Європі. Чи не перекреслять ці позитивні прогнози маніпулятивні дії президента Земана? Залишається чекати на його реакцію.

Над випуском працювали:

Журналісти: Дмитро Димид, Володимир Сухолиткий, Володимир Мельник, Олена Дейнека

Редактор: Христина Українець

Звукорежисер: Дмитро Копильців

Відеорежисер: Вадим Ільчук

Дизайн обкладинки: Олександра Басараб

Слухайте подкаст на інших платформах, а також підписуйтеся на ПОЛІТклуб УКУ в соцмережах. Почитати/послухати попередній випуск можна тут.

Зе Офшори – де злочин і чи буде кара?

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram