#пройди_світ #3.10. Росія готує атаку (?), новий шанс для Мадуро & Co.

Сьогодні ми пройдемо світ від Києва, де ніяк не можуть визначитися щодо серйозності російської загрози, до Венесуели з її двома президентами, де місцеві вибори можуть підсилити позицію кожного з них. А також розберемося як новоукладена угода може закріпити військову співпрацю Києва і Анкари, і як ВООЗ хоче краще регламентувати світову протидію пандеміям.

Ескалація на російсько-українському кордоні 

Захід б’є на сполох про активізацію російських військ на кордоні з Україною, Росія називає це її внутрішньодержавними справами, Україна ж, раніше дуже спокійна, тепер прогнозує напад РФ у січні. То чи справді ми під загрозою військового вторгнення?

Західна преса рясніє заголовками про те, що Росія знову стягує свої війська до кордону з Україною. Спершу медіа посилались на власні джерела в спецслужбах, державному апараті та на супутникові знімки. Та занепокоєння росло, і офіційні представники країн почали відкрито сигналізувати про російську активність на кордоні з Україною. 

Як же зреагував Київ? Спершу висловлювання України і наших західних партнерів були ледь не протилежними: ЗМІ поширювали коментар прессекретаря президента України Никифорова, мовляв, Україна не має підтвердження інформації про ескалацію російських військ. Подальші публічні заяви українських посадовців дещо прояснили позицію Києва. Міністр оборони України Олексій Резніков коментував – дані американської та української розвідки збігаються, а от сприйняття може різнитися: Україна вже вісім років в стані постійної військової загрози, от і ставиться до загострень спокійніше. Схожий коментар дав Military Times заступник Керівника ОП Роман Машовець – мовляв, значна частина російських військ постійно перебуває на нашому кордоні, проте Україна свідома ескалації. Зокрема частина військ, що проходили масштабні навчання “Запад-2021” поблизу Білорусі повернулися не у військові частини, а на українські кордони.

Зрештою, нарощення військ можна назвати закономірним, пише українська інформагенція АрміяInform: Росія виконала свої “основні осінні” завдання – добудувати ПП-2 та закріпити владу “Єдінай Расії” при виборах в Держдуму. Тож повернулись до інших невирішених питань – українського зокрема. І дійсно бачимо активізацію бойових дій: з 13 жовтня лише одного дня російські сили не використовували забороненого Мінськом  озброєння.

Але позиція України стає менш виваженою: так вранці 21-го листопада вже згадане Military Times опублікувало коментарі Кирила Буданова, начальника Головного управління розвідки в Україні, про потенційне російське вторгнення в січні, яке “матиме гірші наслідки, ніж будь-які дії Росії проти України з початку 2014 року”.

У Москві кажуть, що розміщення військ на її території є внутрішньою справою, заперечують будь-які агресивні наміри, а супутникові фотографії називають “неякісними вкидами”. 

Яка ж відповідь Заходу на російські провокації? 

По-перше, в НАТО хочуть продемонструвати Росії, що слідкують за її діями. Для цього не обмежились навіть заявами на найвищих рівнях: Штати відправили директора ЦРУ Білла Бернса безпосередньо до Москви.

По-друге, Росії погрожують наслідками. Можливості зокрема економічного тиску обговорили міністри закордонних справ України, Німеччини та Франції, а в Штатах пропонують зміни до оборонного бюджету, щоб, в разі вторгнення, відповісти Росії санкціями. Та тут визнають: потрібна більш скоординована відповідь, тим паче поки немає консенсусу щодо членства України в НАТО “для захисту від Росії”.

По-третє, тут розуміють: це лише частина масштабної гібридної війни Путіна. Наприклад Державний секретар США Ентоні Блінкен та Міністр оборони Литви Арвідас Анушаускас незалежно висловили побоювання, що міграційна війна Лукашенка спрямована, щоб відвернути увагу від військової ескалації Росії на кордоні з Україною. А керівниця московського департаменту Bloomberg Торі Кларк висловила думку, що й несподіваний “витік” інформації розвідки – спланований хід Путіна. “Є побоювання, що це може бути спланований крок Путіна. Принаймні, це те, чим США поділилися з союзниками з ЄС. Ми не впевнені, якими саме розвідданими поділилися США. Чому? Чому саме зараз. Що ж, серед західних союзників багато розбіжностей. У Німеччині новий уряд, Франції вибори, проблеми між ЄС та Великобританією. Тому здається, що Захід якраз зараз послаблений”, – каже Кларк.

Отож, відновлення військової ескалації Росії на кордоні відбувається в міру того, як Кремль посилює свою ворожу риторику стосовно України. А напружені стосунки Москви та НАТО –   епопея з російськими делегатами-шпигунами, військовими навчаннями Альянсу в Чорному морі, затягуванням сертифікації ПП-2 –  лиш підживлюють конфлікт. Заяви ж України щодо наявності загрози змінюються щодня, лише постійно супроводжуються заспокійливим “ми готові себе захистити”. 

Місцеві вибори в Венесуелі – шанс для Мадуро?

Президентів багато не буває? Венесуела приклад дійсно складних стосунків влади і опозиції: після президентських виборів 2018-го опозиція обрала власного президента, який на посту паралельно з попередником Мадуро, парламентські вибори 2020-го року опозиція бойкотувала, про що ми вже розповідали у #пройди_світі_1.21. Однак опозиція вирішила все ж піти на місцеві вибори 21 листопада. Як таке рішення може підсилити позицію їхнього опонента Мадуро?

Перед тим, як говорити про боротьбу з режимом президента Ніколаса Мадуро, варто зрозуміти, як він сформувався. У 2002 році до влади у Венесуелі до влади прийшов президент Уго Чавес, попередник Мадуро. Він розпочав активну соціальну політику: значно зріс доступ до освіти, їжі, житла та медицини. Такі дії покращили рівень життя венесуельців. Але є але: оплачувався “бенкет” нафтодоларами, які тяжко не заробляти в країні з найбільшими покладами “чорного золота” (нікого не нагадує?).

Ще за Чавеса проблеми вже проявлялися, однак валитися все почало за Ніколаса Мадуро, який прийшов до влади у 2013, разом з падінням цін на нафту. У країні розпочалася висока інфляція, дефіцит бюджету та при цьому всьому залишався величезний держборг. Тоді Мадуро почав націоналізацію підприємств, арешт їхніх власників та примусове зниження цін. Заходи швидкі, та безрезультатні.

Це підтвердив  2014: венесуельці, для яких ставало важко забезпечити навіть базові життєві потреби, розпочали масові протести. У 2018 протести вибухнули з новою силою. Приводом стало першосічневе оголошення Мадуро про зріст мінімальної зарплати на 40%. Тільки от ціни за попередній рік збільшились приблизно на 2000%. Тож, коли у травні 2018 Мадуро переобрався на другий термін, місцевий парламент не визнав результатів виборів, і за підтримки протестувальників, оголосив виконувачем обов’язків президента Хуана Гуайдо – голову парламенту. 

Після цього Захід визнав Гуайдо президентом, а США, Бразилія та Колумбія навіть пригрозили Мадуро вторгненням.

Однак вірні Мадуро силовики придушили протести, а запал американців остудили російські бомбардувальники з ядерним озброєнням, які Москва вислала у Венесуелу. Таким чином, Мадуро за підтримки Китаю та РФ залишився при владі, хоч і під санкціями ЄС, США та латиноамериканських країн.

Опісля, опозиція бойкотувала парламентські вибори 2020-го через високий ризик фальсифікацій, і так втратила останній підконтрольний орган влади. Зараз опозиціонери зрозуміли, що результат може дати лише політична боротьба, а не бойкоти та протести – саме тому йдуть на місцеві вибори.

Та чому така заява опозиції грає на руку Мадуро?

 Чесні вибори (чи принаймні їх удавання) допоможуть йому демократичним шляхом легітимізуватися в очах Заходу. А це – вихід з-під санкцій та можливість подолати гуманітарну кризу: 95% венесуельців живуть за межею бідності, у багатьох немає доступу до води, їжі та електроенергії. 

Відбулося волевиявлення вже 21 листопада, і відомо, що ЄС та США направили на них понад 1000 спостерігачів. Однак загалом дільниць понад 11 тисяч, та й Центральна виборча комісія підконтрольна Мадуро, а, як відомо “головне не як голосують, а як рахують”, тому рано говорити про тріумф демократії. 

Важливо, що визнаний США та ЄС президент Хуан Гуайдо ці вибори все ж бойкотував на відміну від своїх колег по опозиції. Мадуро вже встиг його підколоти: “Я сказав своїй дружині Силії купити хорошого попкорну, бо я збираюся сидіти у своєму кріслі перед телевізором з моїм попкорном і дивитися, як Хуан Гуайдо голосуватиме в листопаді 2021-го. І тоді я йому поаплодую, бо ми змогли повернути його в демократичний, конституційний лад”.

Отже, запасаємося попкорном разом з Мадуро та чекаємо результатів виборів, а головне їх наслідків, адже це не лише внутрішні проблеми Венесуели, але й елемент протистояння Заходу з Китаєм та РФ.

Військова співпраця Київ-Анкара

18 листопада Верховна Рада ратифікувала рамкову угоду про військову співпрацю з Туреччиною, підписану в жовтні. Це черговий прояв того, як співпраця двох країн стала справді тісною, зокрема у військовому аспекті. Завдяки новій угоді, уряди країн сподіваються створити формальне поле для подальшого її розвитку. Однак, чим співпраця з турками настільки особлива для нашої оборони, що заслуговує на цілу рамкову угоду? Спробуємо знайти відповідь.

Для початку, пригадаємо контекст минулих років. Станом на 2015-2016 Збройні сили України були більш-менш забезпеченими необхідним базовим озброєнням, порівняно з тяжким літом 2014-го, та все ж доводилося задовільнятися озброєнням старих радянських зразків. Коли постало питання забезпечення ЗСУ сучасним ефективним озброєнням, яке Україна сама не виготовляла, то наші західні партнери не поспішали на допомогу. 

“Ми, де-факто, встановили ембарго на продаж оборонної зброї Україні. Це мені нагадує війну на Балканах, коли ми помилково зробили так, що боснійці і хорвати не мали можливості захистити себе від агресії Мілошевича, і зараз ми бачимо повторення цього сценарію з нашим хорошим другом Україною” – заявляв у 2015 році конгресмен Кріс Сміт

Того ж року США почали забезпечувати нас допоміжними засобами, наприклад позашляховиками Humvee, а пізніше й артилерійськими радарами та снайперськими гвинтівками. І тільки у 2018 році Вашингтон поставив Києву невелику партію протитанкових ракетних комплексів “Джавелін”.

Якщо говорити про країни Західної Європи, то з ними Україна так і не змогла домовитися про купівлю летальної зброї. Експерт Центру дослідження армії, конверсії і роззброєння Михайло Самусь пояснює мотивацію держав таким чином: “На жаль, європейські країни, насамперед Західної Європи, продовжують політику умиротворення агресора. Вони намагаються пояснити Україні, що не варто зараз отримувати закордонну зброю, закуповувати, оскільки це збільшить можливості України стосовно протидії російській агресії, начебто це призведе до напруження російсько-українського конфлікту і спровокує Росію на подальші агресивні дії”.

То чому саме Туреччина стала альтернативою?

Річ у тім, що турки доволі активно розвивають власну військову промисловість і Анкара шукає можливостей для збуту і співпраці в Україні. Так, наприклад, Україна вже успішно застосовує на фронті знамениті турецькі безпілотники “Байрактар TB2”, а українські двигуни від “Мотор Січ” використовуються на нових моделях бойових безпілотників “Байрактар Аккінджі”.Також в планах використання українських комплектуючих для нових турецьких гелікоптерів, та побудова заводу з виробництва турецьких безпілотників в Україні. 

Між іншим, військова промисловість – не єдина галузь охоплена новою угодою. Договір передбачає також спільні військові навчання та обмін розвідданими. 

Тож Туреччина є країною, яка допомагає зламати неформальне міжнародне “ембарго” на продаж Україні ефективної високотехнологічної зброї, що справді може зміцнити наше військо. Як бачимо, співпраця з Анкарою є досить плідною, і сторони мають великі спільні амбіції як у сфері Оборонно-промислового комплексу, так і загальновійськовій. І нова угода повинна таким амбіціям посприяти.

Договір про протидію пандеміям

ВООЗ проштовхує договір про пандемії через неорганізовану відповідь світу на COVID-19 та нерівноцінний розподіл вакцин. Чи зможе угода стати рятівним колом і чи має шанси на імплементацію? 

Всесвітня організація охорони здоров’я поставила собі благородну мету — створити міжнародний документ про готовність до пандемії. 2 найважливіші питання, на яких фокусується договір – ключ до розв’язання коренів COVID-19 та подолання вакцинної нерівності.  

Ідея набула розголосу ще в березні, коли лідери країн Європи, Азії, Африки та Латинської Америки, зокрема голова Європейської ради Шарль Мішель, закликали до створення міжнародного документа. 

Яке ж підґрунтя договору? По-перше, економічна нерівність у доступі до вакцин. Лише 2,5% людей у ​​країнах з низьким рівнем доходу повністю вакциновані. До того ж фармкомпанії Pfizer i Moderna затримують постачання вакцин в бідніші країни й, таким чином, гальмують вакцинацію. По-друге, нестабільну економіку бідних країн ще дужче похитує явище “вакцинного націоналізму”. Розвинені країни на кшталт Канади заздалегідь закупили надлишкові дози вакцин, обмеживши й так мізерний вибір для країн, що розвиваються. По-третє, провал розслідування місії ВООЗ про походження Covid-19. 

Як відреагував світ на ідею ВООЗ? Якщо чимало країн договір підтримали, то й немало налаштовані опозиційно. Так, Китай, Росія і Бразилія не підтримали договору. А Держсекретар США Ентоні Блінкен у відповідь на задум ВООЗ написав у статті: “Деякі серйозні кроки для досягнення глобальної безпеки охорони здоров’я можуть зайняти роки, наприклад, створення нового міжнародного інструменту щодо готовності та реагування, який схвалили ВООЗ та низка інших країн. Але не потрібно вибирати між новим інструментом і переглянутою чинною правовою базою; негайні кроки можуть суттєво змінити ситуацію.”

То чи є перспектива підписання договору?   

Є одне вагоме питання: чи готові країни узгодити міжнародні правила, які можуть обмежувати національний суверенітет? Щобільше, сумнівно чи фармкомпанії зуміють піти на поступки й поділитись рецептами вакцин – своєю інтелектуальною власністю – про що ми розповідали у випуску #2.14. Також опоненти договору переймаються, що жорсткі правила можуть негативно впливати на інновації в приватному секторі. До того ж положення договору звучать доволі розпливчасто, а на конкретизацію його деталей можуть піти роки – пише Washington Post. 

Підсумуємо – попри амбітні наміри, майбутнє та ефективність договору про пандемії, на якому наполягає ВООЗ, під сумнівом. 1 грудня результати сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я, можливо, проллють світло на цей договір і стратегію боротьби з пандемією.

Над випуском працювали:

  • Журналісти: Анастасія Товста, Володимир Сухолиткий, Володимир Мельник, Олена Дейнека
  • Редактори: Христина Українець, Дмитро Димид, Ольга Волянська
  • Звукорежисер: Вадим Ільчук
  • Відеомонтаж: Матвій Карпенко, Володимир Карпенко
  • Дизайн обкладинки: Остап Заяць

Слухайте подкаст на інших платформах, а також підписуйтеся на ПОЛІТклуб УКУ в соцмережах. Почитати/послухати попередній випуск можна тут.

#пройди_світ #3.9. Мігрантська криза, Сі Цзіньпін будує вождизм & Co.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram