#пройди_світ #2.3. Переворот у М’янмі, політична криза в Італії & Co

Сьогодні ми пройдемо світ від Найп’їдо, столиці М’янми, де трапився військовий переворот, до Риму, де є шанси, що Італія нарешті вийде з глибокої політичної кризи. А також згадаємо про протести в Росії, кидалово Байденом найближчого союзника Трампа та номінування Black Lives Matter на Нобелівську премію миру.

Військовий перевороту М’янмі

У М’янмі – військовий переворот: демократичну владу на чолі держави замінила хунта, що раніше геноцидила нацменшини. Що чекає на М’янму та чому новини з цієї маловідомої країни розлетілися світом?

Розпочнімо з внутрішньополітичної кухні. До 2015-го року вся влада в М’янмі була зосереджена у військових, що не цуралися репресій та авторитарної політики. Однак під тиском зовнішнього світу та глибокої економічної кризи хунта “послабила хватку” та дозволила частково демократизувати владу. Так фактичною лідеркою країни стала Аун Сан Су Чжі, яку світові медіа свого часу охрестили “іконою демократії”.

На торішніх парламентських виборах перемогла саме її партія, що дуже не сподобалося військовим. Спершу вони заявили, що результати сфальсифіковані, а вже цьогоріч 1 лютого, затримали всю новообрану верхівку влади, оголосили надзвичайний стан та перебрали управління М’янмою на себе.

Діяли вони рішуче: на вулиці столиці вийшли солдати, блокували основні телеканали, відключили телефонний зв’язок, обмежили інтернет. Під удар потрапили й соцмережі. Щоб люди не організовували протестів, влада заблокувала Facebook, Instagram та WhatsApp.

Події 1 лютого встигла випадково зафільмувати фітнес-тренерка. Відео тренування, на фоні якого відбувалося захоплення влади військовими, стало вірусним в мережі. А ще цікавий збіг – дівчина танцювала під пісню зі словами: “Вони приходять один за одним, щоб боротися за трон”.

Окей, військовий переворот різко змінив вектор розвитку країни: від лібералізації до авторитаризму. Але чим ще цікава ситуація в М’янмі для світу?

Річ у тім, що ситуація в М’янмі – важлива складова стабільності регіону. Мова, перш за все, про Китай та Індію – держави-сусідки країни.

Щодо Китаю, то через М’янму проходить економічний коридор, який пов’язує бідну китайську провінцію Юньнань з Індійським океаном, що дозволяє диверсифікувати імпорт енергоносіїв у КНР. Індії ж зростання ролі Китаю в регіоні дуже не до вподоби. Тож якого вектору дотримуватиметься м’янмська хунта – хороше геополітичне питання.

А ще переворот у М’янмі – перший виклик для адміністрації Байдена у південно-східній Азії. Оскільки стратегічний курс США на стримування Китаю залишається незмінним, саме час діяти. І найвигідніше це робити спільно з Індією.

Звісно, Аун Сан Су Чжі вже не та, що раніше: її соратників критикували за переслідування журналістів і політичних противників. Однак вона залишається єдиною політично зрілою альтернативою військовій хунті, тож демократичний світ її підтримує.

Щодо М’янми, то держава, що є центром таких геополітичних розбірок, точно ще не один раз з’являтиметься в заголовках світових новин.

Маріо витягне Італію з глибокої політичної кризи

Разом із початком 2021 року в Італії розпочалася політична криза: країна була на межі дочасних виборів, аж поки на обрії не з’явилась кандидатура Маріо Драґі на посаду нового прем’єр-міністра. Хто це такий та чому він може стати “рятувальним колом” Італії?

Що взагалі сталося в Італії? У середині січня очільник партії “Viva Italia” Маттео Ренці оголосив про відставку своїх двох міністрів: політсила не погоджувалася з планами Джузеппе Конте, прем’єр-міністра країни, щодо розподілу грошей від ЄС на боротьбу з пандемією. Як наслідок: “Viva Italia” вийшла з коаліції, тож доля уряду повисла в повітрі.

Однак, попри все, Конте намагався втримати єдність уряду: навіть без коаліції за його третє прем’єрство проголосувало 156 сенаторів, проти – 140. Утім, це спричинило багато суперечок серед політичних сил, а сам Конте попав під постійний тиском, тож наприкінці січня він таки пішов у відставку. Тоді стало очевидно: в країні настала глибока політична криза. Президент країни Серджо Матарелла постав перед складним вибором: або розпускати парламент й оголошувати дочасні вибори, або шукати компромісну фігуру та формувати новий уряд.

Матарелла обрав другий варіант й звернувся до Маріо Драґі – експрем’єра, що у 2011-му витягнув Італію з боргів світової кризи та стабілізував економіку. Завдяки цьому Маріо став високоповажною людиною у ЄС – того ж року його призначили головою Європейського центрального банку, а до рішень Драґі прислухалася навіть Німеччина, котра зазвичай є “босом босів” в об’єднанні.

Вже під час своєї першої конференції на посаді кандидата в прем’єр-міністри Маріо Драґі заявив про рішучі наміри перемогти пандемію, завершити кампанію вакцинації, допомогти “простим італійцям” та відновити країну після кризи. Утім, “Супермаріо” повинен бути обачним, адже попереду головне завдання політика: сформувати новий уряд, а ще заручитись підтримкою парламенту та народу, прихильність якого поки залишається під питанням, адже італійці скептично ставляться до технократа Драґі.

Та вже наступного тижня починається процес домовленостей з ЄС щодо використання 209 мільярдів на подолання викликів пандемії.

І саме від того, чи зможе новий прем’єр-міністр дійти згоди з можновладцями та врятувати італійську економіку друге, залежить важливість голосу Італії в ЄС у недалекому майбутньому. Тож експерти продовжують робити неоднозначні прогнози та чекати подальших рішень Маріо Драґі.

Які перспективи російських протестів? (спойлер: такі собі)

Олексій Навальний – під арештом, протести в Росії – наймасовіші за останні роки, світ вводить санкції проти Москви, а тим часом довіра до Путіна значно перевищує рейтинги опозиціонера. То чи стануть масштабні всеросійські мітинги початком кінця путінського режиму? Розповімо далі.

Розпочнімо з бекграунду. Декілька тижнів тому в спецвипуску ПОЛІТподкасту “Who is Навальний” ми детально висвітлили історію становлення політичної фігури Навального і його політичні перспективи. Тоді опозиціонера затримали по поверненню до Росії. Причина: порушення випробувального терміну по одній з карних справ. Річ у тім, що Навальний не з’являвся на реєстрацію до органів служби виконання покарань поки перебував у Німеччині.

І вже 2 лютого суд переглянув справу та засудив опозиціонера на майже три роки колонії. До речі, на засідання приїхали посли ледь не 20 демократичних країн світу із вимогою негайно відпустити Навального.

Як же відреагувало суспільство на арешт та судові тяганини з Навальним? 23 та 31 січня у Росії спалахнули наймасовіші мітинги за останні кілька років. За декотрими даними, під час другої дати загалом по всіх містах мітингарів вийшло 200-300 тисяч.

То невже опозиціонерові таки вдасться стати політиком №2 після президента Російської Федерації?

Експерти кажуть, що після цих усіх гарячих подій народна підтримка Путіна знижується, проте й досі складає значну частину – приблизно 45%.

Але якщо цілих 55% громадян не підтримують Путіна, то може вони якраз і є прибічниками Навального? Згідно з даними Левада Центру, станом на кінець січня діяльність Навального підтримує лише 19% росіян. За словами голови організації та російського соціолога Лева Гудкова, несприйняття Путіна не означає автоматичну прихильність до Навального.

Врешті чи стануть протести каталізатором скидання путінського режиму? Експерти переконані, що після арешту Навального хвиля народного незадоволення теперішньою соціально-політичною ситуацією в країні різко піднялася. Проте імовірно вона так само швидко й спаде, зважаючи на арешт єдиного можливого лідера об’єднаної опозиції (Навального) та жорстке придушення мітингів.

Щобільше, за словами Гудкова, це природна ситуація, оскільки суть протестів – активізувати масову підтримку чіткої політичної програми. У Навального ж її немає. Добре розуміють це і соратники активіста, які вирішили відкласти мітинги до весни.

То чи стане хвиля протестів руйнівною для багаторічного путінського режиму? Навряд. Проте Навальний встиг добряче підважити позиції та забруднити репутацію “вічного царя” Росії. Чого варті лише ті 110 мільйонів переглядів на відео про “палац Путіна”.

Як Байден кинув найближчого союзника Трампа

“Байден припинив підтримку найближчого союзника Трампа!” – такі заголовки можна знайти на просторах світових ЗМІ, адже президент США заявив про припинення підтримки Саудівської Аравії в її інтервенції до Ємену.

Що це взагалі за такий конфлікт у Ємені, про що свідчать дії американців та як може змінитися баланс сил в регіоні?

Ємен – найбідніша арабська країна, що знаходиться в перманентній політичній кризі. Арабська весна 2011-го дійшла і до цієї країни: революція вилилася в громадянську війну. У 2015 повстанці-хусити (воєнізоване шиїтське угруповання, що бореться за автономію свого регіону) взяли столицю і повалили міжнародно визнаний уряд.

Тоді президент Ємену попросив допомоги в країн Перської затоки, на що ті радо відгукнулися. Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Єгипет та ще близько 20 країн розпочали інтервенцію до Ємену за підтримки США, Сполученого Королівства та Франції.

За цей час коаліційні сили звільнили значну частину країни, однак перемогти їм не вдалося. Яка ж причина успішного спротиву хуситів?

Відповідь проста – Іран. Ісламська республіка постачає зброю та спеціалістів як допомогу повстанцям попри заборони ООН. Таким чином отримуємо конфлікт двох претендентів на лідерство на Близькому Сході: Саудівської Аравії та Ірану.

Це пояснює, чому за президентства Трампа США активно підтримували сили коаліції зброєю та розвідданими. Експрезидент вів боротьбу з Іраном і, як ми пам’ятаємо, мало не розв’язав з ним війну в січні 2020-го.

Однак, як казав політолог-міжнародник Дмитро Шеренговський у спецвипуску ПОЛІТподкасту про міжнародну політику Байдена, новий президент США орієнтований на партнерства та дипломатію, тож у нього не такі різкі методи:

“Америка повернулася, дипломатія повернулася” –, цими словами президент показує, що США готові до переговорів для миру та взаємного процвітання.

Це особливо важливо в контексті Ємену, адже, згідно з даними ООН, 80% населення країни не мають засобів для існування і це – найбільша гуманітарна криза у світі, що супроводжується найжахливішим за 50 років голодом. Знявши з хуситів статус терористичної організації, Байден розблокував гуманітарну допомогу для підконтрольних їм територій.

Отже, хоча США і продовжать боротьбу з терористами в Ємені, нова мета американців – досягенння миру, тож підтримку коаліція арабських країн від них не отримуватиме.

Окрім того, Байден призупинив постачання озброєння до ОАЕ та Саудівської Аравії. Складно говорити про зрадництво американців, адже цей крок – річ вимушена задля розв‘язання гуманітарної кризи в Ємені.

Але з іншого боку дії адміністрації Байдена можна сприйняти як сигнал для Ірану про готовність Вашингтону до перемовин.

Номінування Black Lives Matter на Нобелівську премію миру

Black Lives Matter висувають на Нобелівську премію миру. Що це: відзнака каталізатора нової хвилі боротьби з расовою дискримінацією чи толерування спільноти вандалів, що опинилися на хвилі гайпу? Нумо розбиратися!

Black Lives Matter – міжнародний антирасистський рух, що бореться проти насильства над чорними. Заснувався він 2013-го року як відповідь на відмову затримати поліціянта-вбивцю афроамериканського підлітка Трейвона Мартіна. Рух захищав й інших жертв поліціянтського насильства, однак піку популярності він досягнув саме у 2020-ому після загибелі Джорджа Флойда. Тоді весь світ сколихнули записи, де чоловік кричав, що не може дихати, поки поліціянт тиснув коліном на шию.

Тепер же норвезький депутат від “Соціалістичної лівої партії” висунув рух Black Lives Matter на Нобелівську премію миру. Політик заявив, що уже отримав ряд погроз і ворожих висловлювань. І зрозуміло чому: чимало правих активістів звинувачують рух у мародерстві, вандалізмі та насильстві. Яка ж може бути мова про премію миру!

Та чи справедливі такі звинувачення? Чи справді BLM – організоване злочинне угрупування?

Ніт! Згідно зі статистикою ACLED, 93% демонстрацій, що провели BLM-активісти, були мирними. Як ми вже згадували у випуску подкасту #ПоПоличках про торішні протести, трешові відео з протестів у США просто швидше ширилися інтернетом і звідти картинка. А якщо акції й не були мирними, то провокували до насильства не представники BLM чи антифа, а мародери чи взагалі рандомні люди.

Тож який насправді внесок BLM? Рух гучно заявив про потребу боротьби зі структурним расизмом та мобілізував активістів по всьому світу: від США та Європи до Африки та Азії. Попри законодавчу відсутність расизму, соціокультурно він продовжує існувати й випадок Флойда – лиш остання крапля, що стала каталізатором змін.

Як результат: в 31-му місті США обмежили удушення поліціянтами, реформа фінансування правоохоронних органів тепер під питанням, а тема долі сумнівної історичної спадщини Америки набула актуальності. І це лише про США! От навіть в далекій Африці, як ми вже давніше згадували, BLM надихнув місцевих активістів боротися з колоніальними назвами.

Підіб’ємо підсумки: структурний расизм існує, тож не дивно, що діяльність BLM знайшла відгук у людей по всьому світу та активізувала вкрай важливі процеси. А висунення руху на премію миру – як логічне довершення цієї історії.

Над випуском працювали:

Журналісти: Юлія Зюбровська, Христина Дмитришин, Мар’яна Гуменна, Володимир Сухолиткий, Ольга Волянська.

Редактор: Данило Карпа

Звукорежисер: Вадим Ільчук

Дизайн обкладинки: Анастасія Городечна

Слухайте подкаст на інших платформах, а також підписуйтеся на ПОЛІТклуб УКУ в соцмережах.

Почитати/послухати попередній випуск можна тут.