#пройди_світ #2.21. Як президента Гаїті вбили, Слуга н̶а̶р̶о̶д̶у̶ китайського комунізму & Co.

Сьогодні ми пройдемо світ від Гаїті, де у власному будинку вбили тамтешнього президента, до Китаю, який шантажував Україну вакцинами. А також згадаємо про хаос після виведення американських військ з Афганістану, “шампанський бій” Москви та “угорський мір” на Закарпутті.

Убивство президента Гаїті у власному будинку

Шокуюче: президента Гаїті вбили вночі у його власній резиденції. Стріляли і в його дружину, вона вижила. 

7 липня вночі у власному будинку вбили президента держави Жовенеля Моїза. Його знайшли з безліччю кулевих поранень, а дружину в критичному стані доправили на лікування у Флориду. Уряд під керівництвом Клода Джозефа, виконувача обов’язків прем’єр-міністра, оголосив про надзвичайний стан в країні. Тепер представники влади можуть безперешкодно заходити в будинки людей, забороняти зібрання, й “в цілому здійснювати всі заходи”, які вважають за необхідними, щоб спіймати вбивць. 

8-го липня гаїтяни прокинулись в країні без президента, парламенту, з двома суперниками прем’єр-міністрами, одного з яких звільнили раніше, а другий скоро має прийняти присягу. Кульмінація – конституційний правовий вакуум: від Covid-19 помер голова Верховного суду, який за законом мав би зайняти вакантну президентську посаду.

Гаїті – найбідніша північноамериканська держава, політично поляризована, економічні та соціальні проблеми якої останнім часом посилились. За межею бідності опинилось 60% населення, зростає не тільки рівень інфляції, а й хвиля насильства зі сторони банд. 

Час перебування Моїза при владі відзначився політичною нестабільністю, звинуваченнями в корупції, спробами протиснути спірні конституційні зміни та давніми суперечками про те, коли має закінчитись його президентська каденція. 

Вуличні протести захлиснули країну, а опозиція звинуватила президента у розпалюванні політичного насилля та у постачанні бандам зброї й грошей для залякування його противників.

Тим часом на Гаїті відбувається полювання на іноземних найманців. Поліція “оголосила підозру” США та Колумбії, кажучи, що вбила президента команда з 28 нападників. 15 колумбійців та двох американців вдалось заарештувати. В Міністерстві оборони Колумбії погодились, що 13 членів бойової групи – колишні колумбійські солдати, а командувач армії запевнив:

“Ми припускаємо, що їх мотиви на ринку найманців, оскільки це всього лише найманська діяльність, носять виключно економічний характер”.

Спеціалісти з міжнародної безпеки, кажуть, що в Колумбії довго була військова повинність. Вона лягла на плечі найбідніших людей. Тому багато колумбійців і вдається до найманства.  

Водночас представник Держдепартаменту США Нед Прайс на брифінгу сказав, що не може підтвердити, чи були серед заарештованих громадяни США:

“Я не в змозі підтвердити це, головним чином тому, що гаїтянська влада, звичайно, веде зараз розслідування. Ще тільки початок. Ми знаємо про повідомлення про арешти, але мені потрібно звернутися до гаїтянської влади за будь-якими подробицями”.

Тож хто б не стояв за злочином, експерти кажуть, що смерть Моїса є поганою ознакою для майбутнього глибоко збіднілої країни, яка вже бореться з серією криз, пов’язаних з Covid-19, політикою, економікою та організованою злочинністю.

Як китайці українських політиків вакцинами шантажували

Останнього місяця Китай не сходить зі шпальт українських видань. Від напівтаємних угод між Києвом та Пекіном, до порівнянь “Слуги народу” із китайськими комуністами. Але про все по черзі.

25 червня Assosiated Press повідомили, що за даними їхніх джерел, Китай успішно шантажував Україну, погрожуючи зупинити постачання 500 тисяч доз вакцини CoronaVac. В обмін на продовження поставок препарату, в Пекіні начебто домоглися відкликання підпису Києва під багатосторонньою заявою в Раді з прав людини ООН про утиски уйгурів в Китаї.

Уйгури – мусульманський народ Китаю, який зазнає жорстоких репресій від режиму. Про це ми вже розповідали детальніше у четвертому випуску цього сезону #пройди_світу.

Пекін від звинувачень у шантажі відхрещується, а офіційний Київ узагалі ніяк не реагує на звинувачення в компромісі із совістю. Замість виправдань чи спростувань там повідомляють про підписання нової угоди про співпрацю з Китаєм.

Нова угода передбачає розширення співробітництва, сприяння співпраці між Україною та Китаєм з метою реалізації спільних проєктів у галузі будівництва інфраструктури. Серед пріоритетів співпраці: залізничний транзит, аеропорти, порти, комунікації та муніципально-інженерне будівництво.

Про цю досить вагому угоду, підписану на рівні міністрів, Київ мовчав цілих 6 днів. Договір готувався три роки, та при цьому як китайські, так і західні медіа наголосили, що цей “пряник” Україна отримала саме після відкликання підпису із заяви про порушення прав людини.

Окрім вже згаданих подій, посол Китаю, повідомив про активну роботу над безвізом між державами. Голова “Слуги Народу”, Давид Арахамія виспівував дифірамби режиму КНР в інтерв’ю китайському державному медіа “Сіньхуа” та сказав, що його партія перейматиме досвід керівної Компартії Китаю. А Тимошенко, з Новинським та тим же Арахамією засвітилися на презентації книги лідера КНР, Сі Цзіньпіна.

Усі ці події викликають цілу низку запитань, які адресують аналітики Європравди та Хвилі.

По-перше, чи дійсно Україна збирається розвивати відносини із Китаєм, в якості “ключового партнера”?

По-друге, як вона збирається це робити, водночас декларуючи, що США є стратегічним партнером №1? Хоч Київ, мабуть, не проти спробувати всидіти на двох стільцях, та більш цікаво як реагуватиме Вашингтон. Нагадаємо що США та КНР є двома найбільшими світовими економічними та військово-політичними потугами; Китай веде експансивну політику на теренах країн що розвиваються, а Вашингтон визнає Пекін основною безпековою загрозою.

По-третє, чи свідомий Київ тієї небезпечної гри із жонглюванням цінностями, піддаванням на шантаж, та балансуванням між геополітично полярними партнерами? Відповіді, наразі, невідомі.

Підсумовуючи, так виглядає що Україна ходить по досить тонкому льоді, і ми не можемо бути певними, чим закінчиться наступний крок. Суб’єктність України у великій грі світової політики та активність на різних напрямках – це безперечно позитив, але поки не до кінця зрозуміло, до чого прагне Україна у стосунках з Китаєм, якими є очікувані виграші та чи готові ми до ризиків.

Хаос після виведення американських військ з Афганістану

Америка програла: війська НАТО виходять з Афганістану, залишаючи по собі невизначеність, війну і хаос. Пропонуємо Вам поринути в афганський конфлікт і краще зрозуміти, що там відбувається і які може мати наслідки.

На пострадянському просторі війна в Афганістані асоціюється з радянською інтервенцією 1979-го, що насправді й стала початком сучасної перманентної війни. Однак насправді у 1989-му радянський контингент вивели й вже у 96-ому ісламістський рух “Талібан” захопив владу в Афганістані. 

Новий етап війни в Афганістані почався у 2001-ому, коли США та їх союзники у відповідь на серію терактів 11-го вересня ввели війська в країну. За дванадцять років міжнародна коаліція змогла викурити талібів з основних міст та передати їх під контроль дружній їм владі. Однак коаліція так і не досягла основної мети: “звільнення території Афганістану від впливу талібів”.

У 2013-ому контроль за ситуацією передали афганським військовими. На жаль, вони виявилися неспроможні забезпечити порядок та мир без натівських військ.

І от, Сполучені Штати невдоволені результатом майже двадцятирічної боротьби почали перемовини з талібами, і у 2020-ому вони підписали угоду згідно з якою США зобов’язалися почати вивід військ, а таліби – піти на діалог з урядом. Результатом і є вивід військ, який вже розпочався.

США залишили лише тисячу військовослужбовців для охорони посольства та міжнародного аеропорту в столиці, а таліби, не виконуючи умов, почали експансію, що вилилося у катастрофу для урядових військ.

Однак крім величезних матеріальних та репутаційних втрат США в цій війні Афганістан несе загрозу сусідам. Таджикистан, наприклад, сильно занепокоєний успіхами талібів, які вже контролюють 900 кілометрів афгано-таджицького кордону. Уряд Таджикистану мобілізував двадцять тисяч резервістів для захисту кордону та звернувся за підтримкою в ОДКБ, аналог НАТО на чолі з Росією. Москва ж провела перемовини з талібами, взяла з них обіцянку не перетинати кордони інших держав, а щоб вони не передумали – привела в бойову готовність свою військову базу в Таджикистані та підтвердила свої зобов’язання по захисту членів ОДКБ.

“Ми з Таджикистаном — союзники в рамках договору про колективну безпеку. У нас там є військові бази. Якщо буде напад на Таджикистан, звичайно, це невідкладно стане предметом розгляду в ОДКБ”, – заявив міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров.

Підсумовуючи, поразка США та НАТО, з якої насміхаються “запоребріком”, грозить їм самим новою війною, до того ж поблизу їх кордонів. Центральна Азія та прикордонні регіони РФ, що населені мусульманами, можуть легко потрапити під вплив ісламістів. Отже, запасаємося попкорном та спостерігаємо.

“Шампанський бій” Москви

Уявіть: ви куштуєте французьке шампанське “Вдова Кліко”, але замість брендованої марки “champagne” бачите простий напис “ігристе вино”. Які зміни торкнулись ринку винної продукції й чому до цього причетна Росія? Нині роз’яснимо. 

2 липня президент РФ підписав закон, що зобов’язує всіх імпортерів вина маркувати свою продукцію етикеткою “ігристе вино”. Ба більше, закон закріплює ексклюзивність назви “шампанское” винятково за Росією. 

Тобто якесь дешевеньке вино, виготовлене методом шампанізації десь під Саратовом, називатись шампанським може, а вино з французької Шампані – ні? Саме так, хай як комічно це не звучить. 

“Відтепер згідно з новим маркуванням, ми будемо в однаковій категорії разом з усіма іншими винами світу – ігристими винами зокрема. Головний же скандал у тому, що російські вина мають право використовувати термін російське шампанське”, – б’ють на сполох французькі медіа.

Як учинок обґрунтували у Кремлі? Росіяни заявили: називали своє ігристе вино шампанським ще з 1936-го, відколи термін ввів Сталін.  

Одначе вони не підкреслили того, що термін “шампанське” офіційно закріплений за французькою областю Шампань – це визнають 120 країн світу. 

А що у відповідь Франція? Французьких виноробів обурив жест Москви й мова зайшла навіть про припинення постачання вина до Росії. Невдовзі ж риторика змінилась. Виноробська компанія “Моет Хеннесі”, яка є частиною найдорожчої корпорації в Європі LVHM, заявила, що завжди поважала чинні закони й продовжить постачання продукції, щойно змінить дизайн етикеток. Поділяє занепокоєння Парижа і Єврокомісія, що ствердила, що зробить усе можливе, аби захистити свої – загальноєвропейські – права.

Щобільше, навіть декотрі російські виробники не підтримали скандального рішення Кремля. Так, Павло Тітов, голова винної фабрики “Абрау-Дюрсо”, що єдина в Росії випускає ігристе вино за класичними стандартами шампанізації, заявив: “Для мене сумніву немає в тому, що справжнє шампанське виготовляють в Шампані”. 

То який складається пазл? У Росії були розв’язані руки: міжнародного права новим “шампанським” законом вона не порушує, бо умови вступу РФ до СОТ не забороняють такі дії. 

Які ж ключові фактори такого кроку? По-перше, неприязні стосунки із Заходом, який ще з 2014 року, після анексії Криму зокрема, накладав санкції на РФ і обмежував експорт продукції до Росії. Це стало стимулом продемонструвати “якісну” російську альтернативу відносно західної.

По-друге, оглядачі Le Monde припускають, що такий крок Путіна – “поклін” своєму бізнес-партнеру й колезі Юрію Ковальчуку – власнику кримських винарень “Новий світ” та “Масандра”.

По-третє, важливим є ідеологічний чинник. Наратив про “исконно русское” знайшов відбиття і тут: “шампанское” повинне ототожнюватись тільки з російською продукцією й мати чільну позицію на світовому ринку, як утвердження лідерства РФ. Це гарно вписується в доктрину русского мира, за яким із “побєдобєсія” роблять культ, і поширюють імперіалістичні замашки не лише на рівні територіальному, але й культурному. 

Підсумуємо: новий “шампанський” закон потенційно загрожує просуванню на російських ринках справді якісної продукції. Самій же Росії загрожує торговельний конфлікт із ЄС. Але ідеологічне знаряддя у формі промоції “автентичного” вина Москві куди важливіше, аніж взаємини з Євросоюзом і прихильність Заходу.

“Угорський мір” на Закарпутті

“Угорський мір”: як Угорщина через мільйонні гранти нарощує вплив над сусідами – в тому числі над українським Закарпаттям.

Журналісти-розслідувачі зі Словаччини, Хорватії, Румунії, Сербії та Словенії дослідили те, яким чином уряд Орбана за допомогою грантової підтримки з 2010 року впливає на прикордонні до Угорщини території їхніх держав. Українське Закарпаття у дослідженні також активно фігурувало. Програма Радіо Свободи “Схеми” використала це, як основу для детальнішого розслідування угорського сліду в Україні.

Угорський вплив на території Закарпаття відчутний у всьому: підручники, газети, вивіски угорською мовою, угорські прапори на будівлях, угорські паспорти в кишенях жителів – за підрахунками МЗС, їх кількість ще у 2018 році сягала близько 100 тис.

Загалом, угорська політика щодо прикордонних українських територій надзвичайно схожа на лайтову версію російської культурної та економічної експансії, апгрейд якої відомий своїми плачевними наслідками для України.

Усього, за підрахунками «Схем», за період з 2011 по 2020 роки Закарпаття отримало від уряду Угорщини 115 мільйонів євро лише через один фонд підтримки угорської національної меншини – фонд Бетлена Габора. А як стверджує Дмитро Тужанський, директор Інституту Центральноєвропейської стратегії:

“Віктор Орбан починаючи з 2010 року розвинув максимально цю політику підтримки закордонних угорців і розвинув в тому числі в сумах, грошах. Я не впевнений, що є людина, окрім оточення Віктора Орбана, хто б міг порахувати всі ці гроші, тому що йдеться про велику кількість різних програм”.

Ці гроші вливають і в допомогу бізнесу, і в освіту, і в ремонти лікарень, і в видання угорських газет – при чому, провладних, і в партії, що згодом беруть участь у місцевих виборах.

У чому полягає вигода Угорщини роздавати стільки грошей? Окрім того, що це зумовлює сильну підтримку Угорщині на теренах інших держав, є причини, що заховані глибше. Зокрема, люди, що мають подвійне громадянство, отримують можливість голосувати на угорських виборах, а Орбан отримує можливість використовувати ці голоси на користь власної партії. За підрахунками, такі голоси забезпечують 2-3 місця у парламенті – і це дуже вигідно для забезпечення монобільшості Орбана.

На території Угорщини існують навіть села-привиди, куди приписують псевдожителів, що нібито переїхали з України, але насправді вони ніколи там не проживали – місцева прописка потрібна їм лише для участі у виборах.

“На думку багатьох опозиційних депутатів, в окрузі Саболч є десятки тисяч таких собі українців-привидів, яких використовувала партія Фідес прем’єр-міністра Віктора Орбана для того, щоб фальсифікувати вибори протягом майже десяти років”, – стверджує Роберт Баторі, старший кореспондент Радіо Свободи в Будапешті.

Отже, як бачимо, Угорщина, прикриваючись підтримкою своєї національної меншини, поширює все більший вплив у регіонах, що вважає частиною “Великої Угорщини”. Хоча до прямого сепаратизму нинішній стан справ не дотягує, слід бути обачними до відцентрових тенденцій.

Над випуском працювали:

Журналісти: Анастасія Товста, Дмитро Димид, Володимир Сухолиткий, Ольга Волянська, Юлія Зюбровська

Редактор: Данило Карпа

Звукорежисер: Вадим Ільчук

Дизайн обкладинки: Остап Заяць

Слухайте подкаст на інших платформах, а також підписуйтеся на ПОЛІТклуб УКУ в соцмережах. Почитати/послухати попередній випуск можна тут.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram