#пройди_світ #2.2. Провал бліцвакцинації в ЄС, Байден і ядерна кнопка & Co

У подкасті #пройди_світ команда ПОЛІТподкасту оглядає п’ять найгарячіших новин світової політики

Сьогодні ми пройдемо світ від Брюсселя, де провалилися плани на бліцвакцинацію в ЄС, до Вашингтона, де Байден домовляється про ядерне роззброєння з Росією та Іраном. А також згадаємо про зрив мирних переговорів у Лівії, повернення Росії до ПАРЄ та нову і ще більш антиросійську прем’єрку Естонії.

Як Євросоюз із бліцвакцинацією проколовся

Дистриб’ютори вакцин не дотримуються обіцянок: план ЄС провести кампанію бліцвакцинації, схоже, приречений на невдачу. Коли Британія вакцинувала майже 12% населення, Ізраїль – третину, а Бахрейн затверджує уже 4-ту вакцину, ЄС пасе задніх, адже вакцинував лише кожного п’ятдесятого. Чому? Спробуємо з’ясувати.

Торік Єврокомісія підписала угоду з AstraZeneca на 400 млн доз вакцини. ЄС, своєю чергою, виділив близько 340 мільйонів євро для фінансування AstraZeneca. Тож, не дивно, що Єврокомісія очікувала вчасної дистрибуції вакцини від фармкомпанії.

Що ж у результаті? Єврокомісія не отримала довгоочікуваних доз вакцини від AstraZeneca. Ба більше, компанія поставить лише 25% від обіцяного об’єму. Глава компанії, Паскаль Соріо, спокійно повідомив, що, мовляв, чіткого графіка постачі вакцини не було і до того ж виникло чимало технічних труднощів, тож гуляйте.

У ЄС не забарилися з рішучою відповіддю: відтепер запроваджено експортний контроль за вакцинами.

Але, оскільки Євросоюз усе-таки воліє не псувати репутації, за постачанням вакцин для гуманітарної допомоги чи для країн, що входять до платформи COVAX, стежити ніхто не буде. На нововведену політику так званого вакцинного “протекціонізму” уже встигла поскаржитися Британія, стурбована дистрибуцією Pfizer-BionTech із Бельгії, яка опинилась під загрозою.

Єврокомісія ж занепокоєна, що виготовлені для ЄС вакцини AstraZeneca могли перенаправляти до Англії. Директор компанії AstraZeneca інформацію не заперечує, але додає, що такі дії ніяк не суперечать контракту. Відтак, питання в ЄС до вакцинної корпорації радше етичні, аніж юридичні.

Європа, як бачимо, нині у скруті. Франція намагається допомогти в дистрибуції вакцин, Угорщина затверджує “Sputnik-V”, Нідерланди протестують проти карантинних обмежень. До слова, саме Голландія, країна з потужною економікою, останньою в ЄС почала вакцинувати своїх громадян. Британія ж упевнено лідирує на європейському просторі, і своєрідно натякає, що жодна з країн ЄС не впорається із коронакризою краще, аніж Англія. Привіт, Брекзит!

А втім, у найпопулярнішому бельгійському часописі “Het Laatste Nieuws” уже написали: якщо в ЄС не знайдуть методів уладнати вакцинну політику, то це доведе, що “брекзитники” таки мали рацію. Громадяни ЄС сумлінно платили податки, що йшли до фонду, очікуючи нагоди вакцинуватися від COVID-19, але хто зна, скільки іще доведеться чекати? І хто зна, коли їм увірветься терпець, і усе стане так, як у Нідерландах?

Домовленості Байдена про ядерне роззброєння з Росією та Іраном

На початку 2020-го президентство Дональда Трампа запам’яталося світові мало не початком війни США з Іраном та відмовою від діалогу про ядерне обеззброєння з Росією. Як ми вже казали в попередньому випуску #пройди_світу, новий президент США Байден планує розвернути американську міжнародну політику на 180 градусів. Про відновлення договору з Росією та переговори з Іраном поговоримо далі.

93% ядерного потенціалу світу – саме стільки спільно контролюють США та Росія. Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь – саме та угода, яка намагалася поставити під контроль цю колосальну силу, що здатна спровокувати армагедон. За договором, який підписали ще 10 років тому, кількість стратегічних носіїв обмежили до 700 одиниць, а ядерних боєголовок – до 1 550.

Експрезидент США Трамп вирішив не подовжувати цей договір, термін якого мав завершитися вже 5 лютого. За його словами, нащо Америці угода, якої Москва не дотримується.

“Однак, погана угода  – краще хорошої війни”, – сказали в Джо Байдена та вирішили продовжити договір до 2026-го. У Москві пропозицію уряду США підтримали. З цього випливає, що адміністрація Байдена готова домовлятися з Москвою задля миру у світі.

Але не Росією єдиною: на плечі американського лідера лягло вирішення ще одного важливого для світової безпеки питання. Мова про переговори з Іраном про відмову від ядерної програми.

Річ у тім, що на початку 10-х Тегеран почав працювати над своїми “ядерними забавками”. Природно, що Заходу такий поворот сподобався не дуже. З Тегераном поговорили й 2015-го США та ще шість провідних країн світу домовилися з Іраном про відмову від розробки ядерної зброї. В обмін країна отримала зняття економічних санкцій. Але згодом президентом США став Дональд Трамп, який назвав цю угоду “найгіршою за увесь час”.

За його словами, Іран мав змогу розробляти ядерну зброю таємно. Тому вже у 2018-му Америка вийшла з договору та відновила санкції проти Ірану. У відповідь Тегеран почав поступово нарощувати ядерні потужності. Зараз от в країни урану в 12 разів більше, аніж було дозволено.

Тепер же Байден повернувся за стіл переговорів з Тегераном. У США обіцяють зняти санкції з країни, якщо та зменшить видобуток урану до попередніх норм. І Ірану такий стан справ ок: очільник країни Хасан Роухані заявив, що готовий на співпрацю з адміністрацією США Байдена, яка має всі можливості “компенсувати” помилки у відносинах з Іраном, зроблені за час президентства Трампа.

To sum up, ядерні угоди у сучасному світі – щось типу рятувальних кіл, а ядерна зброя у руках певних гравців – стримувальний чинник для країн-агресорів. І Джо Байден це добре розуміє, тому, як бачимо, докладає максимум зусиль, щоб владнати ядерні питання і з Росією, і з Іраном.

Хто й чому зриває мирні домовленості в Лівії?

“Усі зовнішні сили, включно з Росією, Туреччиною та Об’єднаними Арабськими Еміратами мають поважати суверенітет Лівії і негайно припинити будь-яку військову присутність в Лівії”, – так своє невдоволення ігноруванням умов перемир’я висловив представник США у Раді Безпеки ООН.

Що ж відбувається у Лівії та чому мирний процес намагаються зірвати? 

У Лівії вже 10-тий рік триває громадянська війна, спровокована поваленням режиму полковника Муаммара Каддафі. 2014-ий став роком поділу країни на дві частини: східну (під контролем Лівійської національної армії на чолі з генералом Хафтаром) та західну (під контролем визнаного міжнародною спільнотою Уряду національної згоди).

Однак не все так просто! У конфлікт замішані багато більш потужні та впливові сили. Російська Федерація, Об’єднані Арабські Емірати та Єгипет підтримують Хафтара, Туреччина і Катар своєю чергою підтримують Уряд національної згоди.

У жовтні минулого року за посередництва ООН вдалося укласти перемир’я. “Кінець історії”, – скажете ви. У ООН так не вважають.

Річ у тім, що попри перемир’я РФ та Туреччина виводити війська не поспішають, хоча дедлайн сплив ще 23-го січня. Тоді ж як в ОАЕ заявили про готовність до співпраці з ООН та США.

Виходить, що Ердоган та Путін не хочуть миру в Лівії? Чому?

Почнемо з Туреччини. Як ми вже згадували в попередніх випусках #пройди_світу, турки активно проводять зовнішню політику і не цураються застосовувати силу для досягнення своїх цілей. Лівія цікава для них в першу чергу через те, що це найбагатша на нафту та газ країна Африки, відповідно перемога протурецьких сил відкриває круті економічні можливості для Анкари. Також країна має вихід до Середземного моря і військова база там укріпила б вплив Туреччини в регіоні.

Москві ж, на відміну від Анкари, перемога однієї зі сторін не потрібна. Допоки триває війна, Лівія не постачає енергоресурси до Європи, більше того можливість нового загострення зберігає ризик нової хвилі мігрантської кризи.

Тож поки великі гравці мають свої війська, а щобільше інтереси в країні, попри перемир’я, конфлікт може в будь-який момент розгорітися з новою силою. Війна, як то кажуть, – часто вкрай вигідний бізнес.

Росія знову в ПАРЄ: тотальна зрада чи просто політика?

Ми вам – невиконані вимоги й поставлені ультиматуми, а ви нас – назад в ПАРЄ. Чому Росії вдається не виконувати жодних вимог Заходу та залишатися безкарною? Спробуємо розібратись.

Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла резолюцію, яка засуджує дії Росії з численних питань: від окупації Криму до ув’язнення Навального. І водночас затвердила членство Росії в Асамблеї без накладення жодних санкцій.

Звідки бере початок ця історія? У 2014 після окупації Криму Асамблея наклала на Росію санкції та позбавила її права голосу, Росія ж оголосила про вихід з ПАРЄ і відмовилася від сплати членських внесків. Пізніше Росія погодилась повернути свої заборгування, зробила це до 2019 і тоді ж поновила членство (хоча інші вимоги щодо зняття санкцій, зокрема, пов’язані з порушенням прав людини з боку Росії, не було виконано). Після поновлення РФ в Асамблеї, українська делегація оголосила бойкот і не з’являлася на засідання до січня 2020-го.

І саме українська делегація виступила проти повернення Росії в Асамблею вже цього січня: до положень, які розглядала асамблея, Україна пропонувала численні правки, як от, поновити санкції проти Росії чи заблокувати призначення росіянина Толстого віцепрезидентом ПАРЄ. Усі пропозиції відхилили.

То що це: тотальна зрада з боку ПАРЄ? Не зовсім, адже понад 40 держав не підтримали повернення Росії в Асамблею, а ще абсолютна більшість держав-членів залишається одностайною щодо важливих положень в російському питанні: Крим – це Україна, а інші порушення міжнародного законодавства та прав людини Росією – неприпустимі.

Але де тоді реальні дії? Чому і далі Росії вдається грати за своїми правилами? Дехто стверджує: справа в грошових потоках з Росії до бюджету ПАРЄ (в рамках січневого засідання російська делегація буквально ставила ультиматум: будь-які нові санкції – новий бойкот).

Але Асамблея має й інші причини таких рішень. Зайнявши менш категоричну позицію щодо того ж українського питання, ЄС сподівається підвищити ймовірність діалогу з Росією. А його необхідність складно заперечувати: тут і геополітичний фактор (крім збройних конфліктів на пострадянських територіях, військові сили РФ залучені в більшості гарячих точок Близького Сходу), і економічний (Росія – п’ята у топі торгових партнерів Європи, а ще Москва залишається найбільшим постачальником газу до Європи). 

Та чи стануть такі поблажки від Європи початком дипломатичного діалогу? Опісля повернення Росії в ПАРЄ у 2019, жодних кроків примирення з її боку немає, радше загострення конфлікту. А затримання Навального, яке цивілізований світ розглядає, як кричуще порушення прав людини, трапилось за декілька днів до засідання ПАРЄ. Вкрай символічно, чи не так?

Звідки сподівання, що цього разу станеться по-іншому і з Росією вдасться домовитися? Поки в ПАРЄ відповіді не має.

Нова і ще більш антиросійська прем’єрка Естонії

Не Дуда і не Орбан: естонський уряд, що зовсім недавно прирівнювався до угорського за консервативністю, остаточно переходить до виключно проєвропейської політики й ще далі відходить від Росії. За ці справи береться Кая Каллас, нова прем’єр-міністерка Естонії. Які зміни чекають на країну і чому це важливо для Європи?

Узагалі, вся історія зі зміною уряду почалася через корупційний скандал: у відставку пішов і прем’єр Юрі Ратас, і його уряд. Тоді в великій естонській політиці й з’явилося місце для Каї Каллас.

Естонці добре знають прізвище політикині, адже раніше її батько, Сіім Каллас, був прем’єром Естонії, а також очолював міністерства фінансів та закордонних справ країни. Утім, не варто прирівнювати батька Каї із нею самою – жінка теж має чималий досвід за плечима. Каллас була депутаткою як в Естонії, так і в Європарламенті, де просувала прогресистські ідеї на кшталт єдиного європейського цифрового ринку, вайфаю, податкової платформи та скасування роумінгу.

Каллас як прихильниця європейських цінностей не сприйняла елементів брутального “трампізму” в політиці та одним зі своїх завдань вона бачить протидію праворадикальній партії EKRE, яка радила естонським геям переїхати до Швеції й називала Джо Байдена корупціонером. До речі, така риторика вам нікого не нагадує?

Тож якою прем’єркою буде Кая Каллас? Серед її пріоритетів: диджиталізація, розбудова міцного середнього класу та зміцнення естонської мови, зокрема, у російськомовних школах.

Особлива “русофобія”, як би це назвали пропагандисти “русского міра”, проявляється вже давно. Наприклад, у 2019 році політикиня вимагала від “Газпрому” компенсацій за штучно завищені ціни з політичних мотивів. Політикиня каже, що подарувала б Путіну справу “Прибій” – збірку документів про депортацію близько 90 тисяч естонців, латишів і литовців до віддалених частин Радянського Союзу.

Не байдужою вона була й до України: під час роботи у Європарламенті Кая була заступницею голови міжпарламентської делегації Україна – ЄС та визнала Росію країною-окупантом через захоплення Криму.

Тож і об’єднана Європа, і Україна отримали нову послідовну союзницю у Прибалтиці. Такий собі win-win для нас та ЄС, але lose для Москви (що насправді не надто сумно). Каю Каллас відносили до найбільш впливових депутаток Європарламенту двічі – у 2016 та 2017 роках – цілком очевидно, що її голос лунатиме гучно й зараз.

Над випуском працювали:

Журналісти: Ольга Волянська, Мар’яна Гуменна, Володимир Сухолиткий, Христина Українець, Христина Дмитришин

Редактор: Данило Карпа

Звукорежисер: Дмитро Копильців

Дизайн обкладинки: Анастасія Городечна

Слухайте подкаст на інших платформах, а також підписуйтеся на ПОЛІТклуб УКУ в соцмережах.

Почитати/послухати попередній випуск можна тут.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram