#пройди_світ #2.18. Як американці за Меркель шпигували, чи стане Зеленський між Кремлем і Анкарою & Co.

Сьогодні ми пройдемо світ від Данії, де журналісти розкрили міжнародний шпигунський скандал, до Туреччини, де використовують Київ для зближення з Заходом. А також згадаємо про можливий кінець епохи Нетаньяху в Ізраїлі, зближення Білорусі та Росії на фоні арешту Протасевича та першу за 10 років саудівсько-сирійську дипломатичну зустріч.

Сьогодні ми пройдемо світ від Данії, де журналісти розкрили міжнародний шпигунський скандал, до Туреччини, де використовують Київ для зближення з Заходом. А також згадаємо про можливий кінець епохи Нетаньяху в Ізраїлі, зближення Білорусі та Росії на фоні арешту Протасевича та першу за 10 років саудівсько-сирійську дипломатичну зустріч.

Шпигунська змова США та Данії

Спалились! Міжнародний шпигунський скандал — спецслужби Данії протягом президенства Обами допомагали США шпигувати за європейською політичною елітою — включно з Ангелою Меркель. 

З 2012 по 2014 рік розвідувальне управління США й американська Агенція з нацбезпеки з допомогою Данії збирали секретну інформацію щодо посадових осіб з Німеччини, Франції, Швеції та Норвегії. Розповів про це у 2013 році Едвард Сноуден — колишній співробітник спецслужб США, що отримав притулок в Росії після звинувачень у розкритті державних таємниць. Сноуден свідчив, що американські спецслужби слідкують за особистою інформацією, зокрема з персональних мобільних телефонів, як всередині держави, так і за її межами. 

Данські журналісти провели власне розслідування, яке розкрило деталі шпигунських схем. АНБ США отримувала доступ до текстових повідомлень та телефонних розмов низки відомих осіб, підключаючись до данських інтернет-кабелів. Серед них тодішні канцлер Меркель, міністр закордонних справ Штайнмаєр, П’єр Штайнбрюк — конкурент Меркель на посаду канцлера у той час, і багато інших.

Вважається, що така америко-данська співпраця почалася в 90-х роках минулого століття укладенням таємної угоди між данською розвідкою та компанією, яка експлуатує підводний телекомунікаційний кабель, що переносить інформацію у північній Європі. У 2008 році АНБ допомогло данській спецслужбі створити станцію прослуховування неподалік аеропорту Копенгагена. Згодом Данія була неофіційно залучена як партнер розвідувального союзу “П’яти очей”, про який ми згадували у попередніх епізодах #пройди_світу

Окрім того, журналісти виявили звіт 2015 року про данську шпигунську діяльність. Німецький журналіст Антоніо Кемпман, що брав участь у розслідуванні, прокоментував для Deutche Welle, мовляв, найгіршим є те, що: “Усе насправді було відомо данському уряду з 2015, або, принаймні, данській розвідці. Але цей звіт був у шухляді протягом кількох років, а європейські союзники не були проінформовані. Тобто це просто тримали в секреті і, думаю, це показує, наскільки скандальна ця ситуація.”

Поки ні Данія, ні США коментарів не давали. Однак міністр оборони Данії Тріне Брамсен заявила: “Систематичне підслуховування близьких союзників є неприйнятним”. Але данські сусіди Швеція та Норвегія вимагають пояснень. Їх потребують і Меркель з Макроном — останній особливо наголосив на неприпустимості такої поведінки щодо союзників.

Ця ситуація ставить під загрозу теперішню співпрацю США з європейськими державами, адже звинувачення посипалися і в сторону Байдена, який під час президенства Обами був віцепрезидентом. Також це кидає виклик Данії, що, як члену Євросоюзу, допомагала стежити за країнами-членами. Міністр Європейських справ Франції Клеман Бон заявив про ймовірні “дипломатичні протести”. Словом, такі шпигунські махінації точно не залишаться поза увагою міжнародної спільноти.

Зближення Ердогана з Києвом

1 червня міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу заявив: “Наша позиція щодо Криму відома. Ми також озвучуємо це росіянам. Ми говоримо про те, що її вирішення – в політичній площині”.

Це стало відповіддю його російському колезі Сергію Лаврову, що раніше “порекомендував” Туреччині “припинити підживлювати мілітаристські настрої Києва”.

Отож, синоптики попереджають про похмурість російсько-турецьких відносин найближчим часом. Звідки цей циклон та як взаємини з Україною стали на шляху дружби між Анкарою та Вашингтоном — розкажемо далі.

Зблизилася Туреччина з Росією після спроби державного перевороту 2016-го. Тоді США надали політичний притулок натхненнику заколотників Фетхуллаху Гюлену, поки інші західні лідери зволікали з підтримкою Ердогана. Путін же оперативно запропонував Ердогану допомогу в ніч перевороту.

Взаємини Туреччини та Росії розрослися до так званої “конкурентної співпраці” — країни координують свою політику, будують військово-технічне співробітництво, однак часто роблять ставки на протилежні сторони в конфліктах як-от в Сирії, Лівії та Північному Карабасі. 

У взаєминах же Заходом Туреччина полюбляла “робити нерви”. У попередніх випусках #пройди_світу ми згадували про закупівлю країною військових ракетних установок С-400 попри перестороги НАТО, членом якого є Туреччина, протистояння з Грецією за нафто-газові поклади в Середземномор’ї та з Макроном в боротьбі з французьким радикальним ісламізмом тощо.

Однак нині, за словами Аслі Айдинташбаш, старшої наукової співробітниці Європейської ради з міжнародних відносин, Туреччині як ніколи необхідно нагадати, що вона є частиною Західного світу. Економіка Туреччини, і популярність Ердогана зійшла на пси, а нормалізація відносин із західними союзниками — єдиний спосіб полегшити міжнародну ізоляцію країни, що сприятиме економічному розвитку.

І допомогти Ердогану у цьому має Україна. Минулого місяця турецький президент пообіцяв надати підтримку Києву на тлі нарощування російських військ уздовж українських кордонів. Тоді Україна та Туреччина домовилася запустити платформу для обговорення співпраці в військовій сфері, а Ердоган нагадав, що підтримує територіальну цілісність України.

Але не намаганнями догодити Заходу єдиними. Також співпраця є економічно вигідною як для Києва, так і для Анкари. Через санкції перлині військового комплексу Туреччини — виробництву безпілотників — ой як не солодко. Без доступу до європейських технологій, їх українські аналоги дуже потрібні туркам.

Україна ж вже придбала в Туреччини шість безпілотників, а на черзі ще 48.

Однак, не слід ідеалізовувати мотиви Ердогана: він безперечно грає власну гру й зараз просто з Заходом завдяки Україні є дуже йому зручним. Тож короткостроково Україні слід “витискати максимум” з потепління з Анкарою, але довгостроково — бути готовою до всіляких поворотів долі.

Антинетаньяхівська коаліція в Ізраїла

Невже в Ізраїлі настав кінець епохи прем’єрства Нетаньяху?

Протягом останніх років у парламенті спостерігалась політична криза, про що ми неодноразово згадували у в попередніх випусках #пройди_світу. Вона розпочалася після виборів у квітні 2019 року. Тоді жодна партія не змогла сформувати уряд, тож парламент розпустили. 

Президент Ізраїлю серйозно взявся за діло і наказав лідерам політичних сил сформувати уряд. Основною перешкодою передбачалась відмова співпрацювати з боку ісламістської партії. Та нещодавно стало відомо, що Лапід і Беннетт — лідери антинетаньяхівської опозиції — досягли значного прогресу в коаліційних переговорах.

Що це могло б означати? 2 червня 2021 року, після переговорів з Лапідом та Беннеттом, лідер РААМу, ісламістської партії, офіційно підписав коаліційну угоду, дозволивши своїй партії приєднатися до нового уряду.

Але це не перший раз, коли Нетаньяху веде битву за своє політичне виживання. Він уже дав знак, що не здасться без бою — і попередив про суворі розбіжності між ідеологіями опозиції, які не принесуть користі.

Що ж не так? До складу коаліційного уряду входитиме арабсько-ісламістська партія. Попри те, що араби представляють близько 20 відсотків населення Ізраїлю, вони ще ніколи раніше не вступали до уряду ізраїльської коаліції. Незрозуміло, як новий коаліційний уряд з такими розрізненими поглядами та інтересами зможе успішно керувати.

Найбільш гостро стоїть проблема конфлікту із палестинцями. Включення РААМу може здаватися символом єврейсько-арабського співробітництва після 11 днів жорстокого конфлікту в травні, але сторони нового уряду мають різні погляди на це питання. Беннет, потенційна заміна Нетаньяху, виступає проти створення палестинської держави й висловився за анексію Західного берега. РААМ не намагався розв’язати палестинське питання у своїй передвиборчій кампанії, і готовий діяти в межах ізраїльської політики, як представник арабської позиції.

Що між ними спільного? Жага до повалення Нетаньяху.

“Найбільша проблема, яка утримуватиме цю коаліцію разом, — це Нетаньяху як опозиційний лідер, тому доки існує загроза скидання цього нового уряду та повернення до влади Нетаньяху, збільшується ймовірність того, що уряд насправді виживе. Тож слід цієї державної адміністрації в основному полягає в тому, що “ми не Нетаньяху”” — коментує Нарі Зілберт. Підсумовуючи, опозиція вирішила не чекати нових виборів і створила коаліцію, що поєднала непоєднуване: єврейську та арабську політичні сили. Їхні бачення на майбутнє країни кардинально відрізняються, але мета одна – повалити 12-річне правління Нетаньяху. Чи витримає він такий удар? 

“Бацька” бере курс на Кремль?

Після захоплення Лукашенком літака з опозиційним журналістом Протасевичем, про що ми розповідали у попередньому #пройди_світі, на фронті боротьби “бацькі” з опозицією та Заходом знову завирували події. 

І поки в Брюсселі “йде робота прорахунків різних варіантів, різних опцій і, зрештою, Європейські керманичі оберуть такі санкції, які будуть з одного боку спричиняти найбільші збитки режиму Лукашенка, а з іншого — мати якомога менший вплив на європейський бізнес”, то в Мінську політв’язень Степан Латипов перерізав собі горло ручкою в залі суду через шантаж силовиків і потрапив в реанімацію. Також державне медіа Білорусі опублікувало відео допиту Протасевича, де він із ранами на тілі “зізнається” в інкримінованих злочинах.

На все це реагує й Україна: Кабінет Міністрів повністю закрив авіасполучення з Білоруссю, а Верховна Рада закликала звільнити політв’язнів.

Лукашенко ж у той час їде на зустріч з Путіним, де вони обоє посміхаються, та ведуть розслаблену бесіду в курортному Сочі. Які наслідки має ця зустріч та що далі робитиме ізольований від демократичного світу Лукашенко?

По-перше, не забарилася відповідь Києву. Самопроголошений президент Білорусі заявив, що шукає шляхів авіасполучення з Кримом за допомогою Росії. Нагадаємо, що Мінськ зберігає нейтралітет у питанні Криму і досі не визнавав приєднання його до РФ. Але якщо слова Лукашенка перейдуть до діла, то це і буде фактичним визнанням суверенітету Москви над півостровом. 

Та для “бацькі” одної різкої заяви недосить. Лукашенко у розмові з Путіним запросив представників так званої “ЛНР” допитати Протасевича, який начебто воював проти бойовиків на Донбасі. Такий допит — фактичне визнання суб’єктності квазідержави, що може своєю чергою стати приводом для остаточного припинення посередництва Мінська в українсько-російських переговорах.

Окремим сюжетом є питання інтеграції Росії та Білорусі, яке деякі експерти схильні описувати радше як поступове поглинання однієї держави іншою. 1 червня прем’єр Білорусі заявив що держави “виходять на фінішну пряму” у погодженні економічної інтеграції ринків, втім жодних деталей цього етапу інтеграції не розголошують.

Річ у тім, що Білорусь та Росія ще із кінця 90-х мають угоду про Союзну державу, але фактично інтеграція не відбулася. Останніми роками Лукашенко намагався продемонструвати свою самостійність та зупинку інтеграції з Росією. Але відколи Лукашенко втратив легітимність як в очах свого народу, так і західних держав, підтримка “господаря Кремля” стала необхідною для нього і за неї доводиться платити, поступаючись суверенітетом. 

Можемо зробити висновок, що Лукашенко прямує до остаточного спалення мостів з Україною. Відколи Київ протестує проти дій Лукашенка, і той втрачає статус геополітичного посередника у конфлікті України та Росії, а на додачу між державами зав’язується торговельна війна, то “бацьку” більше нічого втрачати. 

Також не лишається вибору мало вибору лишається і на Московському фронті, адже бути самотнім диктатором посеред Європи, без народної легітимності та підтримки ззовні, мабуть, геть непросто. Тож риторика Мінська знову повертається до “братської” та “інтеграційної”.

Сирійсько-саудівська дипломатія

Саудівська Аравія починає виправляти помилки. Як дипломатія має допомогти Ер-Ріяду відновити та посилити свої позиції? 

26-го травня відбулась перша за десять років офіційна зустріч між саудівськими та сирійськими дипломатами. Це важливий знак розрядки стосунків та визнання Асада легітимним президентом Сирійської Республіки. Чудово, одним конфліктом у світі менше, але звідки він узагалі взявся?

Результатом хвилі революцій, що отримала назву Арабська Весна, стала в тому числі й громадянська війна в Сирії. З 2011-го по 2015-ий рік опозиція та радикальні ісламісти зайняли більшість території країни й були за крок до перемоги над офіційним Дамаском. Однак після втручання Росії на стороні Асада урядові війська здобути ряд перемог та звільнили більшу частину держави.

Саудівська Аравія та інші монархії Перської затоки активно підтримувала опозиціонерів та навіть радикалів, наприклад ІДІЛ. Їх метою було повалення правління Асада та контроль над Сирією. 

Однак все пішло не по плану. Коли бойовики ІДІЛ-у зайняли ключові міста та вже вели бої за столицю країни — Дамаск, саудити зрозуміли, що ситуація виходить з-під контролю. Терористи також атакували територію Йорданії та взяли найбільше місто Іраку Мосул. Тож Саудівська Аравія не лише не змогла взяти під контроль Сирію та подолати Асада, але й дестабілізувала весь регіон.

Однак не тільки перемоги урядових військ Сирії стали проблемою для Ріяду. Втрата контролю з боку арабських країн створили простір для інших гравців регіону. Першими позиції почали займати Іран та Туреччина. Іран підтримав Асада бойовиками з Лівану та озброєнням, Туреччина ж взяла під крило помірковану опозицію. 

Таким чином саудити втратили навіть зрощену ними революцію. Саме втрата позицій в країні та регіоні стали поштовхом для неформального лідера арабського світу змінити підхід до сирійського конфлікту. Налагодження стосунків з Асадом можуть стати поступкою Ірану, який підтримує єменських повстанців хуситів. Саме вони вже 5 років успішно чинять спротив арабській коаліції, й для Ер-Ріяду було б добре обміняти Сирію на Ємен.

Однак тут діють не лише регіональні гравці, а й США та РФ. Погіршення стосунків з Вашингтоном та його вихід з війни в Ємені, про що ми вже розповідали у попередніх випусках #пройди_світу, створили проблеми для Саудівської Аравії. Адже Ріяд хоче стати точкою американського впливу в регіоні після послаблення Штатами безпосереднього контролю, а вирішення сирійського конфлікту сприятиме покращенню стосунків з Байденом, який прагне миру та дипломатії, а не жорстких дій.

Москва ж мала свої причини сприяти нормалізації саудівсько-сирійських стосунків. Сирія має стати членом антиіранської та антитурецької коаліцій до яких РФ не проти долучити й арабів. Також примирення на руку Москві, бо вона є покровителем Асада і визнання його Ріядом важливе в контексті легітимації.

Отже, дипломатична зустріч сирійців з саудитами має дуже великий підтекст. Цим кроком Саудівська Аравія змінює підхід до міжнародної політики: війну та фінансування бойовиків змінює дипломатія. 

Над випуском працювали:

Журналісти: Юлія Зюбровська, Данило Карпа, Ярина Олійник, Дмитро Димид, Володимир Сухолиткий

Редактор: Христина Українець

Звукорежисер: Вадим Ільчук

Дизайн обкладинки: Олена Павлусик

Слухайте подкаст на інших платформах, а також підписуйтеся на ПОЛІТклуб УКУ в соцмережах. Почитати/послухати попередній випуск можна тут.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram