#пройди_світ #2.16. Мир в Ізраїлі, Північний Потік-2 без санкцій & Co.

Сьогодні ми пройдемо світ від Ізраїлю, де загострення конфлікту з Палестиною завершилося перемир’ям, до Америки, де несподівано зняли санкції з Північного Потоку 2. А також згадаємо про республіканську партію, якій тяжко дається прощання з Трампом, реформи, якими польська влада намагається відновити країну та власну репутацію, та західносахарський конфлікт, де Марокко використовує власних громадян для дестабілізації суперниці-Іспанії.

У п’ятницю о другій ночі наступило перемир’я між Ізраїлем та палестинським Хамасом. Збройне протистояння тривало 11 днів, загинуло 232 людини зі сторони Гази та 12 людей зі сторони Ізраїлю.

Нагадаємо, що недавнє загострення було спричинене наміром виселити палестинські сім’ї з арабського кварталу Шейх-Джаррах у Єрусалимі. Нещодавні обстріли є лише одним з епізодів 70-річного палестино-ізраїльського конфлікту за території та право на державність.

Експерти стверджують, що особливо важливою у переговорах була роль Байдена. У попередньому випуску ми згадували, що США висловлювало чітку підтримку Ізраїлю. Але якщо ззовні може здаватися що позиція Америки єдина, то всередині керівної Демократичної партії США відбувався серйозний конфлікт: ліве крило партії виступало за підтримку Палестини. Тож через сильний внутрішньопартійний тиск, Байдену довелося натиснути й на прем’єра Ізраїлю, Нетаньягу, щоб той чимшвидше припиняв війну.

За підсумками конфлікту, владні сили обох сторін отримали свої політичні дивіденди. Палестинці Сектору Гази посеред руїн своїх міст вітали перемир’я як перемогу і Хамас підтвердив свій статус спроможного супротивника Ізраїлю. Ізраїль же досягнув певних тактичних перемог, зруйнувавши понад 100 кілометрів підземних тунелів Хамасу, цехи виготовлення ракет та адміністративні споруди бойовиків. Це дозволяє Нетаньягу заявляти про перемогу Ізраїлю під його проводом. Але серед ізраїльтян не помітно тієї ейфорії, що панує в Газі. Як пише The Jerusalem Post, багато громадян та політиків незадоволені малими перемогами та перемир’ям Армії оборони Ізраїлю із явно слабшими палестинцями.

Та, хоч у кожної сторони свої виграші, першопричину загострення – виселення арабських сімей із кварталу Шейх-Джаррах – так і не розв’язано.

“Лише за пару годин після того, як перемир’я між Ізраїлем та Хамасом увійшло в дію сталися сутички між ізраїльською поліцією та палестинцями навколо мечеті Аль-Акса в Старому Єрусалимі. Жорстокість у святому місці була одним із приводів до одинадцятиденного конфлікту, в результаті якого обидві сторони оголосили про перемогу.” – каже Ріта Чакрабарті із BBC.

Загальні перспективи протистояння не кращі. Експерти The Washington Post вважають, що шансів на утворення Палестинської Держави й мирного та рівного співіснування євреїв та палестинців практично не залишилося, особливо після того, як ставки сторін та суспільне напруження зросли до небаченої висоти як на останні роки.

Тож будемо спостерігати чи довго втримається крихкий мир, та як далі будуть вживатися непримиренні суперники на Близькому Сході.

“Північний потік-2” без санкцій

Байден відмовляється від санкцій США щодо російського трубопроводу. Що це означає для України, ЄС та світу? 

“Північний потік-2” – це новий газогін з Росії в Німеччину, який розширить “Північний потік-1” та допоможе відмовитися від транзиту газу через Україну, Польщу та Угорщину. Це суперечить національним інтересам цих держав та може поставити Європу ще в більшу залежність від Росії.

Відтак, різні гравці виступали проти “потоку”. США не один рік накладали санкції на компанії, причетні до його будівництва. Данія блокувала спорудження частини об’єкту, що пролягав у її водах.

Про призупинення проєкту заговорили навіть в самій Німеччині цього лютого, після отруєння Навального. Тоді голова Комітету Бундестагу з зовнішньої політики Норберт Реттген закликав до мораторію на добудову газопроводу допоки не вийде належним чином відреагувати на отруєння та впевнитися, що “потік” не використовуватиметься, як геополітична зброя Росії проти держав Східної Європи.

Але Штеффен Зайберт, речник уряду Німеччини, каже: “США вже з усіх боків обклали “Північний потік-2″ санкціями і тиснуть на Берлін в цьому питанні. Та офіційний Берлін досі залишався непохитним. Навіть коли улітку стало відомо про отруєння Олексія Навального і всі вже подумки поховали проєкт газопроводу, уряд Німеччини заявив, що політику з економікою плутати не варто”.

Тож Росія, обходячи санкції підставними фірмами, продовжила будівництво газогону. Нині його готовність – понад 95%.

Нині ж росіяни отримали ще один подарунок. 19 травня президент США повідомив про припинення введення санкцій проти оператора газопроводу «Північний потік-2». 

За даними медіа, ключова мотивація такого рішення – бажання уникнути конфлікту з Німеччиною, яка наполягає, що проєкт є суто комерційним і не мусить бути предметом геополітичних суперечок. Стосунки ж між США та Німеччиною були напруженими за президенства Трампа, а нова адміністрація взяла курс на їх відновлення. Тому нові суперечності були б дуже “не в тему”.

Втім, американські політики з обох провідних партій заявили, що рішення гратиме на руку російському президенту Володимиру Путіну, інтереси якого ставлять під загрозу економіку та безпеку України, а також Східної Європи в цілому.

Як стверджують оглядачі Financial Times, Вашингтон свідомий того, що “Північний потік-2” позбавить Київ значних прибутків від транзиту газу, а також збільшить залежність Європи від російського газу. Репортер NBC News Ден Де Люс підсумовує: “демократична партія порушила власні обіцянки протистояти Москві й це рішення дасть Путіну цінні інструменти тиску на Україну та інші західноєвропейські держави”.

Однак, навіть в такій добірній зраді є нотка перемоги. Так, щоб хоч якось захиститися від можливих російських зловживань, міністерка оборони Німеччини Аннеґрет Крамп-Карренбауер запропонувала створити механізм, який регулюватиме користування газопроводом у залежності від “сюрпризів” Москви.

Підсумовуючи, відмова США від санкцій проти “потоку” – однозначно песимістичний сценарій для України та інших держав-транзитерів російського газу. А юридичні запобіжники, хоча можуть убезпечити від зловживань Москви “Північним потоком-2”, однак чи працюватимуть вони на практиці та чи вдасться їх узгодити взагалі – питання відкрите.

 Тяжке розставання республіканців з Трампом

Звільнення Ліз Чейні з посади голови Конференції республіканців в Палаті представників після критики Трампа та відмова підтримати розслідування штурму Капітолію – ось чим запам’яталася Республіканська партія США за останні два тижні.

То що, майбутньому партії без Трампа таки не бути? Спробуємо розібратися.

Брехливі заяви про “вкрадені вибори”, тиск на декотрих чиновників, щоб вплинути на результат голосування, підбурювання до штурму Капітолію – ці та інші цікавинки з останніх днів президенства Трампа “не зацінили” навіть найближчі його соратники.

Наприклад лідер республіканців Макконнелл тоді заявляв, що “Трамп практично і морально відповідальний за провокування дій” в день штурму Капітолію. Тодішній віцепрезидент Майк Пенс же відмовився блокувати інавгурацію Байдена на прохання Трампа.

Тоді говорили, що республіканцям слід задуматися над новим та більш поміркованим лідером, що збереже партію від руйнування. Здавалося, що змін в партії не уникнути й від Трампа дистанціюються. Однак останні події вказують на інше. 

Так от 12-го травня Ліз Чейні звільнили з посади голови Конференції республіканців в Палаті представників. Ліз, донька легендарного “сірого кардинала” Діка Чейні, була чи не найзатятішою критикинею Трампа в партії.

У п’ятницю ж, 21-го травня, лише 35 з 211-ти республіканців в Палаті представників проголосували за створення комісії для розслідування штурму Капітолію. І це попри те, що схему роботи комісії розробляли демократи спільно з республіканцями.

“Республіканська партія вирішила, що політична ціна підтримки Дональда Трампа є важливішою за питання національної безпеки”, – коментують оглядачі CNN.

Тож яка причина come back’y Дональда Трампа?

“Чи можемо ми рухатися вперед без президента Трампа? Відповідь – ні.” – так каже Ліндсі Грем, сенатор-республіканець. І додає: “якщо ви спробуєте вигнати його з Республіканської партії, половина людей піде”.

Це пояснює стратегію республіканців: як би сильно вони не хотіли дистанціюватися від персоналії Трампа, саме він є найпопулярнішим політиком партії, саме він заледве не виграв торік президентські вибори й саме він об’єднує значну частину електорату.

Для розуміння, дві третини виборців Республіканської партії все ще “рішуче схвалюють” Трампа, а 70% переконані, що Байден переміг на виборах нечесно.

Тож партія поки не відмовляється від дружби з Трампом в надіях на гарні результати на виборах до Палати представників 2022-го. Кореспондент Vox Ендрю Прокоп же вважає, що більш помірковані партійці, як от ДеСантіс, Помпео, Пенс, Хейлі, Коттон, Хоулі, Ноєм “готуються до забігу” в більш довгостроковій перспективі – на президентські перегони 2024-го. Відмовитись від сварок з Трампом та перемогти на праймеріз: так вони хочуть перебрати лідерство в партії без втрати електорату.

Але є одне але: немає жодних гарантій, що виграє хтось з них, а не Трамп. Відтак, не виключено, що у 2024-му від республіканців знову висуватиметься експрезидент.

Отож, Трампу поки рано “збирати манатки” з американської політики. Щонайменше ще декілька років він залишатиметься серед стейкхолдерів республіканців й, можливо, знову балотуватиметься на пост президента. Однак, чи переживе американська демократія ще одне його президенство – питання, на яке бояться давати відповідь навіть декотрі республіканці. 

“Польський лад” все полагодить?

15 травня партія більшості польського парламенту “Право і Справедливість” презентувала “Польський лад” – пакет соціальних ініціатив для подолання наслідків COVID-19 та відновлення економіки. Що це – передвиборча кампанія чи боротьба країни за виживання після ковіду?

Що ж передбачає ця політика? Її ключова ініціатива – тимчасове “замороження” податків для 9,5 мільйона поляків з річним доходом меншим ніж 30 тисяч злотих. А от для 2,6 мільйона поляків, які мають дуже високі прибутки, – податкове навантаження збільшується. 

Також “Польський лад” збирається профінансувати медичну реформу, внести зміни у трудове законодавство, запровадити нові фінансові програми для фермерів тощо.

Просто вау, чи не так? Але це лише на перший погляд. Тривала консервативна політика партії та самого Анджея Дуди, президента Польщі, щодо, наприклад, абортів, корупційні скандали, непрозорість судової системи та гальмування співпраці поляків з європейськими лідерами спричиняють чимало суперечок всередині парламентської коаліції, підривають авторитет польської влади в очах ЄС, зрештою, б’ють по рейтингу “ПіС”: підтримка партії опустилася до 30%. Минулого ж серпня рейтинги партії дорівнювали 44%. 

То чи здатен “Польський лад” все полагодити?

Залежно від того, з якого боку подивитися. Якщо говорити про коаліцію, то тут новий соціальний пакет зробив майже неможливе – отримав абсолютну прихильність з боку громадян Польщі, а ще його підписали всі партії, що входять до парламентської коаліції. Тобто це – фактичне примирення та удар по опозиції. 

А от з ЄС не все так однозначно. “ПіС” закидує гасла щодо європейського характеру реформ та обіцяє життя “як на Заході”, зокрема й через те, що нова програма переважно базується на фінансовій допомозі від ЄС. Та ця фінансова допомога дорівнюватиме від 76 до 115 мільярдів євро – за всіма підрахунками, для реалізації реформ уряду потрібно знайти ще приблизно 650 млрд євро. Але можна зрозуміти, чому плани “ПіС” дещо перевершують можливості: “Польський лад” повинен допомогти партії повернути довіру та виграти треті парламентські вибори поспіль.

Чи вдасться – питання непросте. Адже наступні вибори мають відбутися аж у 2023 році, і опозиція ще може знайти шлях збільшити прихильність до себе. Окрім того, якщо Польща не змінить свій підхід до дипломатичних відносин і реформ, то ЄС спокійно може врізати допустиму норму державного боргу, а відтак – не дати очікуваних Польщею коштів у повному розмірі.

 “Навала” біженців в Іспанії

18 квітня близько восьми тисяч мігрантів, переважно з Субсахарської Африки, штурмували кордон іспанських ексклавів Сеута та Мелілья, що на узбережжі Марокко. 

“Це настільки велике вторгнення, що ми нездатні підрахувати кількість людей котрі перетнули кордон. Армія на кордоні намагається стримувати мігрантів, але величезна кількість людей з марокканського боку чекає, щоб перетнути кордон”, – каже очільник міста Сеута.

У цьому сюжеті спробуємо пояснити як Марокко перетворило мігрантів на важіль впливу у своїй активній політичній грі із ЄС та Іспанією і як призабута війна у Західній Сахарі знову випливає на порядок денний.

Іспанія з давніх часів володіє двома територіями на марокканському узбережжі Середземного моря. Межі цих міст – єдиний сухопутний кордон ЄС та африканського континенту, тож не дивно що багато мігрантів та біженців саме тут випробують свою долю при нелегальному перетині кордону. Завдання максимум для них – прорвати марокканську та іспанську лінії оборони із ровами, стінами та колючими дротами, а тоді добігти до імміграційного центру де їм зобов’язані надати захист від миттєвої депортації.

Атаки кордону групами по кількасот людей не є тут приводом для подиву, але ще ніколи не досягали таких масштабів як цього тижня. Зокрема причиною стало те, що прикордонні сили Марокко, які зазвичай ревно відстоюють недоторканність кордонів Іспанії, цього разу умили руки. Ба більше, як пише The Washington Post, іспанці опублікували відео, на якому начебто видно що марокканці свідомо відкривають кордон для мігрантів. 

Ініго Ерехон, Іспанської ультралівий політик, заявив: “Те що робить марокканський уряд і монархія – це використання тисяч людей як ракет, або як інструмент шантажу, через те, що Іспанія допомогла невиліковно хворому лідеру народу Сахраві”.

Мова йде про лідера Фронту Полісаріо – організації, що бореться за незалежність Західної Сахари від Королівства Марокко. 

Питання незалежності Західної Сахари, або ж навпаки – визнання тут суверенітету Марокко, стоїть із 1975 року, відколи Іспанія вивела з колонії свої війська. Від 1991 конфлікт заморожений. Полісаріо контролює третину Західної Сахари – переважно незаселену пустелю, зі 160-ма тисячами біженців народу сахраві, що живуть у таборах. Решту займає Марокко.

Іспанці, ООН та ЄС твердо наполягають на проведенні референдуму, який би визначив долю народу Західної Сахари. Але Марокко – проти, і багато сміливості їм додало визнання Трампом суверенітету королівства над спірними територіями. Тож тепер вони домагаються і зміни позиції європейців. Так цього місяця Марокко відкликало свого посла з Берліна в рамках тієї ж суперечки.

Нам залишається спостерігати за тим як Марокко повертає Сахарське питання на порядок денний і намагається дотиснути Захід, щоб розв’язати майже 50-літній конфлікт на свою користь.

Над випуском працювали:

Журналісти: Дмитро Димид, Ярина Олійник, Данило Карпа, Христина Дмитришин

Редактор: Христина Українець

Звукорежисер: Вадим Ільчук

Дизайн обкладинки: Анастасія Городечна

Слухайте подкаст на інших платформах, а також підписуйтеся на ПОЛІТклуб УКУ в соцмережах. Почитати/послухати попередній випуск можна тут.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram