#пройди_світ #2.11. Президентка Єврокомісії без стільця, готельна дипломатія США та Ірану & Co

Сьогодні ми пройдемо світ від Анкари, де залишили без стільця президентку Єврокомісії Урсулу фон дер Ляєн, до Відня, де ніяк не можуть зустрітися дипломати США та Ірану. А також згадаємо про морську експансію Китаю, новий поворот в ефіопській громадянській війні та російські військові сили в Арктиці.

Провал турецької дипломатії

На фоні інциденту зі стільцем для пані глави Європейської комісії (чи радше його відсутністю) – чи є ще в Ердогана та Туреччини шанс на співпрацю з ЄС, особливо після низки інших суперечливих ситуацій?

Глава Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн залишилася без стільця на зустрічі з президентом Туреччини. Поки присутній там глава Євроради Шарль Мішель сидів у позолоченому кріслі навпроти Ердогана, її посадили на дивані на відстані від колег. Така поведінка, спрямована до жінки-політика, дуже стурбувала європейську спільноту.

Особливо показовою ця ситуація є на фоні виходу Туреччини зі Стамбульської конвенції, що спрямована на захист прав жінок, зокрема – на протидію насиллю. Її підписували саме в Туреччині, яка й першою ратифікувала конвенцію у 2012-му. А 20 березня цьогоріч Туреччина вийшла з конвенції, і Рада Європи назвала це “страшною новиною” та “значним ударом” для спрямованих на захист жінок зусиль. Стамбул же твердить: законодавства та конституції достатньо для захисту прав жінок, і взагалі – конвенція “заохочує до розлучення” та “підриває традиційні сімейні цінності”.

Через інцидент зі стільцем президента Туреччини розкритикував зокрема й прем’єр-міністр Італії Маріо Драгі, заявивши: “Я абсолютно не згоден з поведінкою Ердогана щодо президентки фон дер Ляєн. Я не думаю, що це було доречною поведінкою, і мені було дуже шкода через приниження, яке довелося перенести фон дер Ляєн”, а також назвавши Ердогана диктатором. В Анкарі такі заяви назвали “неприйнятними”, і вибачень за інцидент не висловили. Однак Драгі також наголосив на тому, що “потрібно бути готовим до співпраці”. 

Та наскільки можлива ця співпраця? Лише за останній рік Туреччина встрявала в безліч конфліктів з ЄС. У липні 2020-го Собор Святої Софії перетворили на мечеть, що розчарувало і ЮНЕСКО, і США, і ЄС. В серпні загострився конфлікт з Грецією через видобуток газу в акваторії Егейського моря, яку обидві країни вважають своєю. Брюссель підтримав Грецію, і продовжив санкції ЄС проти Туреччини, запроваджені 2019-го через незаконне буріння в Середземномор’ї. Також Туреччина фігурувала у конфлікті в Нагірному Карабасі – вона стала на сторону Азербайджану, прагнучи утвердити свій вплив у регіоні. Згодом, після ісламських терактів у Франції, Ердоган звинуватив Макрона в розпалюванні антиісламської ненависті в Європі, а Франція вперше за період сучасної історії відкликала посла з Туреччини. І все це – лише за друге півріччя 2020-го!

Політику Ердогана можна назвати “війною проти всіх” – і у внутрішній політиці – наприклад, проти курдів, опозиції, біженців, і, як ми бачимо, у зовнішній.Через те країна нерідко потрапляє під санкції Заходу, але щоразу реакція Ердогана подібна – санкції він називає несправедливими та вказує, що це вияв неповаги до союзника.

Тож зустріч в Анкарі, яка мала б стати новою сторінкою у євро-турецьких стосунках, своєї ролі не виконала, натомість поставила гостріше питання розбіжностей між двома сторонами. Зокрема на сайті Єврокомісії у підсумках зустрічі цитують заяву фон дер Ляєн про особливу стурбованість щодо виходу Туреччини зі Стамбульської конвенції. Турецька сторона ж підсумків зустрічі не опублікувала, що незвично для зустрічей такого рівня, чи навіть є сигналом про неготовність Анкари до серйозного діалогу.

(Дипломатичні) стосунки на відстані: про що не можуть домовитись США та Іран?

Іранські дипломати відмовляються від очної зустрічі з американцями в ході ядерних переговорів. Обидві делегації знаходяться у Відні, де мають домовитись про поновлення ядерної угоди 2015-го. Проте ситуація зайшла у глухий кут: іранці відмовляються від зустрічі допоки США не зніме санкцій проти їх держави, останні ж не відмовляться від санкцій до поновлення угоди. То хто все ж піде на поступки?

Згадану угоду уклали у 2015-му США, Китай, Росія, Німеччина, Франція, Велика Британія та Іран. Вона передбачала ряд обмежень для ядерної програми Тегерана в обмін на зняття санкцій, які сильно б’ють по економіці Ірану, зокрема перешкоджають продажу нафти. Захід побоювався, що Тегеран прагне виготовляти ядерну зброю, тож угодою обмежив збагачення до 3,6%. Такий уран можна використовувати в енергетичних реакторах – для ядерної ж зброї необхідне збагачення до 90%. 

Але у 2018 новообраний президент США Дональд Трамп вивів Вашингтон із ядерної угоди й поновив санкції. Іран у відповідь підняв збагачення урану до 20%. Тож тепер вже Байден, відмовляється знімати санкції, поки Тегеран не повернеться до виконання угоди 2015 року. Підливають масла в вогонь геополітичні розбіжності США та Ірану: країни підтримують протиборчі сторони в декількох регіональних конфліктах на Близькому Сході: у сирійській громадянській війні, єменському, іракському та ліванському конфліктах. 

6 квітня розпочались перемовини. Дипломати з Великобританії, Франції та Німеччини виступають як посередники, курсуючи між двома готелями австрійської столиці зі спробами просунути переговорний процес. До речі, ядерна політика інших країн-учасників домовленості теж неоднозначна: от Британія зненацька вирішила посилювати свої ядерні потужності, про що ми згадували в попередніх випусках #пройдисвіту

То хто ж поступиться? З одного боку, США мають важелі впливу на Іран у вигляді згаданих санкцій. Але Тегеран не відстає, посилюючи ядерну діяльність, ракетну програму та регіональний вплив. Тож обидві сторони погоджуються: перемовини будуть непростими.

Все ж, Штати проявляють більше ініціативи щодо співпраці, і говорять про складення дорожньої карти з покроковим планом дій для обох сторін в процесі поновлення угоди. Спеціальний посол США в Ірані, Роберт Маллі, визнає: американці розуміють необхідність зняття санкцій, що несумісні з ядерною угодою. Тож зрушення в перемовинах, можливо, вже близьке.

Амбіції КНР в Тихоокеанському регіоні

Китайці вирішили захопити Південно-Китайське море. Такі плани КНР виношує давно, проте саме зараз китайські війська активізувалися у спробах встановити контроль над регіоном всупереч міжнародному праву. Нумо розбиратися, чому ж китайцям не живеться спокійно.

Дві сотні кораблів Військово-Морського флоту КНР проводять навчання в територіальних водах Філіппін, китайський авіаносець в тайванських водах – так виглядають заголовки світових ЗМІ. Справді, Китай нарощує флот, створює штучні острови для посилення своїх претензії на море та продовжує провокувати сусідів.

Китай претендує на близько 90% Південно-Китайського моря, заявляючи, що історично це його територія, якою китайський народ користується понад дві тисячі років. Однак у 2016 Постійний третейський суд в Гаазі постановив, що Китай не має юридичних підстав претендувати на частину моря, більшу ніж та, якою він володіє зараз згідно з міжнародними законами.

Чому ж присутність в Південно-Китайському морі важливе для Пекіна? Місцева акваторія багата на ресурси, які через постійні суперечки ніхто не видобуває. На сьогодні науковці КНР освоїли глибоководне буріння, що дозволяє їм розвідувати та видобувати ресурси далеко від берега. Це й спричинило теперішнє загострення, адже китайці копають в філіппінських водах, хоч і називають їх своїми.

Та військова активність Китаю в тихоокеанському регіоні на цьому не вичерпується. Йдеться про порушення авіапростору Тайваню, що у довготривалому конфлікті з Китаєм. Після поразки у громадянській війні в 1949-му уряд Китайської Республіки евакуювався на острів Тайвань, що відтоді став бастіоном республіканців. Проблема в тому, що комуністи, які тоді перемогли, вважають Тайвань своєю територією, а тайванці заявляють претензії на весь Китай, як легітимна влада. Сьогодні республіканці налаштовані серйозно – з відповідною заявою виступив міністр закордонних справ країни: “Ми налаштовані захищатися і це не піддається сумніву. Ми будемо воювати, якщо нас змусять воювати”.

США ж у громадянській війні виступало на стороні республіканців і досі захищає їх на Тайвані. Окрім того, Вашингтон включив у свою зону впливу й інші країни, наприклад, Філіппіни, Японію, Південну Корею, тощо. 

США вважають Тихий Океан пріоритетною зоною, особливо, зважаючи на те, що за ним знаходиться основний конкурент – Китай. Тож американці нарощують свою і без того немалу присутність в регіоні та залучають до цього всіх доступних союзників. Наприклад, у відповідь на провокації Китаю американці провели навчання спільно з індійським, австралійським, британським, японським та французьким флотами. 

Отже, США готові до протистояння з КНР. Однак прямого протистояння скоріш за все не відбудеться, навіть якщо хтось згарячу і зіб’є якийсь дрон, то інцидент “замнуть”, як це часто було в конфлікті з СРСР. На наших очах розгорається друга холодна війна, в якій переможець вже не настільки очевидний.

Еритрея виводить своїх “ИхТамНет-ів” з Ефіопії

Ефіопський прем’єр, котрий отримав Нобелівську премію за встановлення миру з Еритреєю, тепер застосував війська давніх ворогів, еритрейців, у жорстокій громадянській війні всередині країни. І цей конфлікт, очікувано перетворився з внутрішнього питання на геополітичне.

Для того, щоб зрозуміти звідки в Ефіопії взялися війська Еритреї, котрі вже відходять із чужої країни, потрібно пригадати події останніх місяців. 

Ми розповідали в одному з давніших випусків #пройдисвіту, що в Ефіопії від листопада триває громадянська війна. Центральний уряд, звинуватив регіональну партію “Народний фронт визволення Тиграй”, котра править у Тиграї та протистоїть централізації влади, у спробі захоплення військової бази, та одразу розпочав військову кампанію проти регіону. Ефіопія – надзвичайно децентралізована країна, де кожен регіон контролює внутрішні війська – тож конфлікт став повноцінною “гарячою” війною, де по обидві сторони воюють важкоозброєні армії. В результаті війни загинули уже тисячі людей, серед яких безліч цивільних, та близько 4 мільйонів стали біженцями. 

Якщо війну в Ефіопії не вдасться припинити, конфлікт має великий потенціал до ширшого міжнародного розвитку. З одного боку, втягнута у внутрішні конфлікти Ефіопія “здасть позицію” миротворця для своїх нестабільних сусідів, як Сомалі чи Південний Судан. З іншого – ворожий до Ефіопії Судан може скористатися моментом слабкості та почати розв’язувати свої проблеми військовим способом. “Останніх 15-20 років Ефіопія була у центрі всього на Африканському Розі. Вона була наче клей, що тримає усіх разом. Якщо ця конструкція розвалиться, я не знаю, що буде далі” – каже Стівен Шварц, колишній посол США у Сомалі.

До чого ж тут Еритрея? Колись вона була частиною Ефіопії, та довго воювала проти неї ще й після здобуття незалежності. Тоді Ефіопією правила раніше згадана партія “Народний фронт визволення Тиграй”. Тож зараз еритрейці воюють проти неї вже на стороні уряду Ефіопії.

ООН та США, союзник Ефіопії, намагаються погасити конфлікт всілякими методами дипломатичного тиску. І, здається, є перші успіхи. Прем’єр-міністр Ефіопії Абій Ахмед, який донедавна повністю заперечував присутність іноземних військ на території своєї країни, під тиском міжнародної спільноти та адміністрації Байдена через військові злочини еритрейців, був змушений визнати цей факт і повідомити про відступ чужої армії.

Тож можемо спостерігати, як внутрішній конфлікт переріс у регіональне протистояння, де дієвцями є уже три держави – Ефіопія, Еритрея, США, а також інші сусідні країни які приймають десятки тисяч біженців. Наразі складно спрогнозувати, чи відхід Еритреї є початком кінця конфлікту, чи лише тимчасовим перегрупуванням військ, але це має призвести до деескалації війни хоча б в короткостроковій перспективі. 

Російські війська вже й тут?

На супутникових знімках Арктики виявили скупчення російської військової техніки. Внаслідок глобального потепління Арктичні льодовики тануть в темпі вальсу і це відкриває значні економічні можливості з видобутку корисних копалин. Близько 5,3% світової нафти та 21,7% газу знаходиться саме в Арктиці. Тож кому, як не Росії, що вже і так володіє левовою часткою північних територій, першою рватись до бою?

Якою була політика Росії щодо регіону раніше? Ще у 2008 році вона посилила свій військовий потенціал у всіх районах Арктики, інвестуючи в мобільні системи, спецзагони, нові військові бази, інфраструктуру та точну зброю великої дальності. А у 2018-му Володимир Путін пообіцяв, що незабаром презентує зброю нового покоління, яка змінить правила гри.

Обіцянку Путін таки виконав: нещодавно на території Арктики помітили збільшення кількості Російських військових баз та техніки. Супутники відстежили активні випробування “Посейдону” та “Циклону” – новітньої високотехнологічної зброї, що здатна знищувати кораблі та непомітно проходити повз системи берегової охорони.

НАТО засуджує дії Росії, проте безпосереднього впливу на території Півночі не має. Єдиною платформою перемовин з Росією є Форум Берегової охорони Арктики – незалежна оперативна організація, спрямована на сприяння безпечній та екологічно відповідальній морській діяльності. Саме тут можливі укладення домовленостей щодо зменшення кількості збройних установок та збереження екології полюсу. 

Як розв’язуватимуть конфлікт? Нарощування сили з боку НАТО Росія може інтерпретувати як загрозу – і хто зна до яких заходів вдасться для захисту. Тож поки забезпечувати військове утримання регіону із посиленим політичним діалогом погодилась Норвегія. Тут є й особистий інтерес: як найбільший в Європі експортер нафти, Норвегія зацікавлена у збереженні позицій коштом арктичних родовищ. 

Отже, Арктика є яскравим прикладом того, як зміна клімату перетворила деполітизований регіон на центр геополітичної уваги. Росії таки хочеться відхопити ласий шматок перспективних територій і встановити там свої правила, та світова спільнота готова давати відсіч і відстоювати свою позицію як дипломатичними, так і, в крайньому разі, силовими методами.

Над випуском працювали:

Журналісти: Анастасія Товста, Дмитро Димид, Юлія Зюбровська, Ярина Олійник, Володимир Сухолиткий

Редактори: Христина Українець, Данило Карпа

Звукорежисер: Дмитро Копильців

Дизайн обкладинки: Анастасія Городечна

Слухайте подкаст на інших платформах, а також підписуйтеся на ПОЛІТклуб УКУ в соцмережах.

Почитати/послухати попередній випуск можна тут.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram