Нещодавно завершився Національний тиждень читання – нова ініціатива, цьогоріч запроваджена Українським інститутом книги спільно з Міністерством культури та інформаційної політики України. Цей проєкт є лише однією з останніх спроб популяризації читання і підтримки українського книговидання.

Що насправді відбувається з українською книгою? І як популізм, конс’юмеризм і нігілізм заважають книзі виконувати своє суспільне призначення?

Лобізм видавців: популізм у дії

У листопаді цього року Верховна Рада України зареєструвала законопроєкт № 6287, яким пропонується запровадити низку заходів, які буцімто сприятимуть популяризації читання серед українців та підтримці українського книговидання. Автори законопроєкту переконані, що одним з таких заходів має стати видача при народженні дитини сертифікатів на купівлю книг. Для цього пропонують виділяти з бюджету 470-480 мільйонів гривень щорічно. Іншим заходом підтримки українського книговидання, на думку розробників законопроєкту, має стати фінансування з бюджету оренди приміщень книгарень у розмірі 20 % від доходів магазину. Видатки з бюджету на цю ініціативу у перші роки дії закону становитимуть від 52 до 86 мільйонів гривень. Зазначений законопроєкт лобіюється видавцями з використанням аргументації про важливість «інтелектуалізації» і «культуроздатності» нації.

Джузеппе Арчімбольдо, «Бібліотекар»

При всій повазі до книги такі ініціативи виглядають недолуго і популістично. На це є кілька причин. Найважливішою з них є якість тієї книги, просуванням якої так завзято переймаються українські видавці. Якість контенту, що видається більшістю з них, залишає бажати кращого, але про це трохи далі. Другою причиною є викривлений підхід до підтримки видавців державою. Запропоновані ініціативи не беруть до уваги ані еволюцію каналів збуту у цифрову добу, ані еволюцію власне формату примірника книги (від фізичного до електронного носія).

Книгарні як суб’єкт торгівлі, на який пропонується витрачати з бюджету чималі суми наших податків, вже давно не є і навряд чи колись стануть конкурентоспроможним гравцем на ринку збуту книжок. Адже цілком закономірно, що у цифрову добу їх витіснили торговельні Інтернет-майданчики. Цю тенденцію ми спостерігаємо не тільки у царині торгівлі книгами.

Більш того, ідея надання привілеїв книгарням «старого зразка» у вигляді часткового відшкодування вартості оренди є дискримінаційною з точки зору економічної конкуренції по відношенню до Інтернет-крамниць. Останні у випадку ухвалення закону матимуть обґрунтовані підстави звинуватити державу в антиконкурентних діях. І вимагати від неї запровадження альтернативних положень закону. Положень, які б передбачили відшкодування витрат, що є специфічними для торгівлі в Інтернеті (практика розгляду аналогічних справ відома антимонопольним відомствам інших країн). І взагалі, навряд чи відшкодування книгарням частини витрат на оренду змусить читачів переключитися з купівлі книжок в Інтернеті на традиційні магазини. Протидія економічній конкуренції є безглуздою справою.

Книга як атрибут конс’юмеризму

Просування всіх цих ініціатив не було б успішим, якби не культура споживацького ставлення до книги, яка поглинула наше суспільство. Сакралізація ним книги і визнання читання безумовною ознакою культурності людини викликає у мене сарказм. Інтелектуальні сноби у соціальних мережах безперестанно вихваляються результатами книжкового шоппінгу і діляться враженнями про прочитані бестселлери №1. Домогосподарки відвідують курси, на яких вчать, як писати і видавати книги ті, хто не написав і не видав жодної книги. «Яжематері» тішать своє самолюбство хизуванням про кількість прочитаних їхніми дітьми казок. І натхненно вчаться у гуру з особистісного зростання примушувати своїх дітей читати.

Все це відбувається відносно кола попсової (розкрученої в Інстаграмі) літератури – здебільшого розважального жанру, нерідко – з псевнонауковим наповненням. Як сказав мені колись один знайомий видавець, продати можна й лайно, треба просто вміти продавати. «Нормальний підхід до бізнесу», – мабуть, зауважите ви. Можливо, якщо об’єктом бізнесу є жувальна гумка або зубна паста. Суспільство забуло, що основним призначенням книги є поповнення банку знань, розвиток суспільства, формування особистості через запуск процесу мислення.

Книга сьогодні стала елементом оздоблення інтер’єру і частиною дизайну сторінок соціальних мереж – складовою іміджу «успішної» людини. Про книги, які має знати кожна «культурна» людина, навіть пишуть книги, які використовуються як шпаргалки на випадок світської зустрічі, коли є потреба вразити співрозмовника своїми пізнаннями у світовій літературі. Книга у нашому суспільстві стала символом престижу, атрибутом уявного інтелектуального і культурного життя. Таким собі товаром, який не читають, а споживають. Бо так заведено, якщо ти претендуєш належати до касти «успішних».

Цей культ споживання хибить двома важливими складовими – сенсом і суспільним призначенням, котрому книга покликана служити. Читання не є і не може бути саме по собі чимось сакральним. Воно може стати таким, якщо у процесі читання людина поринає у процес пізнання. Коли запускається процес її мислення, коли вона отримує інтелектуальне або емоційне задоволення від прочитаного. Інакше кажучи, сакральність читання пов’язана з якістю контенту, його інтелектуальним або чуттєвим наповненням, а також корелює з особистим досвідом людини. Це означає, що йдеться про індивідуальний, глибоко інтимний процес, котрий кожен проживає по-своєму. От чому будь-яка універсальність у питанні читання будь-чого будь-ким позбавлена сенсу. От чому користі від читання заради читання не більше, ніж, як кажуть англійці, від возіння вугілля у Ньюкасл. Ба, навіть більше: читання може бути шкідливим, якщо йдеться про вплив популістичної маніпулятивної літератури на інфантильний розум людини з магічним мисленням.

Гірше те, що цей культ читання, навіяний споживацтвом, нав’язується дітям. Немає нічого дивного у тому, що нове покоління менше цікавиться книгами. Наші діти живуть у добу, коли вони мають незрівнянно багатші можливості доступу до інформації. Нехай і в іншому форматі, різної якості, на чисельних ресурсах. Опрацьовуючи весь масив доступних їм даних (навіть стихійно розміщених в Інтернеті), вони здобувають значні переваги з дитинства. Як-от, вміння оперативно обробляти інформацію, піддавати її критичному аналізу та робити свої (не нав’язані сторонніми) висновки. Саме ці навики знадобляться їм у майбутньому значно більше, ніж знадобився мені опис дуба з «Війни й миру» Толстого.

Твердження про те, що читати – апріорі корисно, є хибним. Користь від читання визначається продуктом, який ви читаєте (не обов’язково книгою), і вашим життєвим (інтелектуальним або чуттєвим) досвідом. Тому й абсолютизація значення книги (як абстрактної категорії) є всього лише спробою інтелектуальних снобів заявити про свою «вищість» через підкреслення своєї причетності до кола уявної еліти. Інструментом маркетингу деяких видавців, котрі перетворили книгу з джерела поповнення знань людства на об’єкт конс’юмеризму.

Книговидання у кризі нігілізму

До питання інтелектуалізації українців варто підходити не з позицій популізму, як-от шляхом запровадження Національного тижня читання, забезпечення вакцинованих громадян можливістю придбати книги за «тисячу Зеленського» або видачі новонародженим «книжкових» сертифікатів. Всі ці популістичні речі є пафосною спробою реалізації книговидавцями своїх економічних інтересів. І не мають нічого спільного з ідеєю забезпечення «інтелектуалізації» і «культуроздатності» суспільства.

Замість того, щоб займатися лобіюванням у парламенті недолугих ініціатив, видавцям варто було б переосмислити власне ставленння до книги, пригадати, що її основним призначенням є поширення знань. Переосмислити – означає позбавитися звички ставити економічні інтереси вище суспільних і відмовитися від практики толерування правового нігілізму.

Інтелектуалізація суспільства починається з присутності на ринку якісної книги (зокрема, національної). Сьогодні ми спостерігаємо невтішні процеси у царині книговидавничої справи. Комерційні проєкти бульварних романів і псевдонаукової літератури у перекладах заполонили українські друкарні. Складається таке враження, що пріоритетом української видавничої справи є свідоме відмежування від реальних проблем України (війна, корупція, проблема національної ідентичності тощо).

Причиною цього є те, що пересічний видавець позиціонує себе як суб’єкт економічних відносин, а не як інтелектуальний поводир нації. У своїх рішеннях він воліє відштовхуватися від попиту читача, який відмовляється думати. І не бажає докладати зусиль до закладання тренду до інтелектуалізації процесу читання.

Видавець прагне збільшити свої прибутки через поширення моди на читання другосортної літератури упродовж «тижня читання». Нав’язати свій неякісний продукт через «тисячу Зеленського», сертифікати новонародженим та інші механізми. Утім, хто як не видавець має подбати про формування української нації через сприяння національній ідентифікації і заохочення суспільства до читання якісних книжкових видань?

Іншою проблемою українського книговидання є комплекс меншовартості, який проявляється у тому, що українські видавці віддають перевагу виданню перекладної літератури. А твори українських авторів зазвичай вважають другорядними. Тому на полицях книгарень ми маємо купу книжок із написом «бестселлер №1 Нью-Йорк Таймс». Книжок, які мають мало спільного з реаліями країни, у якій упродовж семи років триває російсько-українська війна й відбувається запекла боротьба за свободу нації. Хто як не видавець має опікуватися реальними проблемами суспільства і розділяти відповідальність за формування традиції критичного мислення?

Нарешті, найбільш ганебним явищем у національному книговиданні є правовий нігілізм видавців, який проявляється у зневазі до прав автора. Коли пріоритетом є швидке збагачення, повага до автора і його прав стає другорядною (якщо не заперечуваною) цінністю. А це означає, що право не просто не є пріоритетом, воно повністю нівелюється у гонитві за швидкими грошима. Звідси й поширена практика порушення авторського права. На жаль, українські видавці далекі від розуміння, що повага до прав інтелектуальної власності – це невід’ємний атрибут цивілізованої видавничої справи і стимулятор творчої діяльності. Хто як не видавець має дбати про інтереси автора і прищеплювати суспільству традицію поваги до права?

Отож перед тим, як вимагати підтримки книговидання у держави і розповідати про важливість «інтелектуалізації» і «культуроздатності» нації, видавцям варто було б поставити собі три питання. 1) Чи виконує книга, видана моїм видавництвом, своє основне суспільне призначення – поширення знань? 2) Чи слугує моє видавництво інтересам моєї держави – з усіма її труднощами і негараздами? 3) Чи є моє видавництво чесним перед своїми читачами і авторами у сенсі добросовісного дотримання всіх вимог українського законодавства (як у царині сплати податків, так і у сфері забезпечення авторів їх правами)? Відповіді більшості видавців, з котрими мені довелося мати справу, вас би розчарували.

Будьмо! Роздуми про традицію толерування алкоголю

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]