#ПоПоличках. Крайні праві чи ліві: хто рулить світом?

#ПоПоличках – подкаст від ПОЛІТклубу УКУ, Клубу студентства міжнародних відносин НаУКМА, а тепер ще й подкасту Конструктив. Тут Ані Саакян, Юрко Синичка та Денис Мигаль розкладають по поличках складні політичні явища, які оточують нас у буденному житті.

Двоюрідна сестра мами хлопця моєї найкращої подруги, а також декілька моїх одногрупників жалілися, що праві зараз якісь надто праві, а ліві якісь надто ліві. Мабуть, вони мали на увазі нестримну радикалізацію – і справді, якщо глянути на теперішні ідеологічні тенденції, подекуди здається, що от-от прийде ще один нереалізований австрійський художник, збере навколо себе радикалів і влаштує Третю світову.

Це надихнуло нас розглянути правих та лівих як явище, покопатися в історії їхніх відносин і розібратися, як кожен із цих таборів впливає на політику, державні структури суспільство, тероризм, медіа й так далі.

Хто такі праві та ліві та яка їх історія?

Юра: Давайте спочатку розберемося, що ж означають ці два поняття та які принципи лежать у їхній основі. Праві та ліві – це два ворожі табори, які відстоюють абсолютно різні політичні ідеї. А за що ж кожен з них бореться?

Загалом мова про відмінність поглядів на відносини держави та її економіки. Праві надають перевагу вільному ринку й індивідуалізму, тоді як ліві зазвичай підтримують втручання держави в економіку та принцип спільності.

Але варто говорити й про глибшу різницю між ними – ідеологічну, або ціннісну. Традиційно правими вважають поняття суворої владної вертикалі, традицій та націоналізму. Зі свого боку, ідеї рівності, захисту прав, прогресу та інтернаціоналізму пов’язують з лівою частиною спектру.

Денис: Погляди дослідників щодо класифікації правих і лівих різняться. Наприклад, італійський філософ-політолог Норберто Боббіо вважав, що найчастіше критерієм є ставлення людей до ідеалів рівності, і якщо, на думку правих, рівність полягає у свободі можливостей, то ліві вважають, що сама лише свобода може породити ще більшу нерівність.

На думку ж італійського науковця Діно Конфранческо, правий – це той, хто стурбований охороною традицій, лівий же – той, хто прагне звільнити собі подібних від кайданів, у які їх закували раса, стан, клас тощо.

Юра: А хто взагалі придумав називати людей правими, лівими?

Ані: Це цікава історія. Утворилися вони випадково під час Великої французької революції (Джаміль та колоністи з багетами з наших попередніх випусків увійшли до чату).

Юра: Тільки не починай знову співати Марсельєзу.

Ані: Ех, ну гаразд. В Установчих зборах Франції, сформованих у 1790 році, місця праворуч посідали ті, хто підтримував збереження монархії та загалом хотів лишити все, як є. Ліворуч були ті, хто виступав за повалення чинної системи та прагнув створити республіку на егалітарних засадах, тобто, на принципі рівності.

Відтоді, ліві та праві закріпилися в суспільно-політичному лексиконі, де лівим випало позначати прогресивістів, а правим – консерваторів. Протягом наступного століття, з поширенням ідей соціалізму та марксизму, прибічників скасування приватної власності задля встановлення рівності стали відносити до лівих. А до правих, відповідно, зараховували тих, хто не бажав змінювати статус-кво. Так-от, з протиставлення комунізму народився і фашизм – крайня форма правої ідеології.

Юра: Тепер же світ змінився, як і розуміння правих і лівих. Лівих асоціюють із лібералами, що борються з недоліками капіталізму. Наприклад, впроваджують програми соціального добробуту, компенсації безробітнім, оподаткування відповідно до статків тощо. На противагу, праві – консерватори, що виступають за самостійне функціювання вільного ринку та проти надмірного втручання держави.

Однак, існують політичні лідери й рухи, що не підпадають під просту категоризацію. Наприклад, наприкінці XIX – початку XX століття у США, Східній Європі та Латинській Америці почали з’являтися популістичні лідери.

Ані: До нас цей тренд дійшов, як завжди, запізно, але таки, на жаль, дійшов…

Карикатура: RFE/RL

Юра: Цікаво, що популізм може поєднувати в собі обидва полюси: від правого – з реакційними настроями, націоналістичністю, етнічною винятковістю, до лівого – із закликами до соціальних реформ і рівності.

Денис: Поділ правий-лівий зазнає критики через свою нібито недоречність. Чи справді це так?

Дехто висловлює сумніви щодо потреби протиставляти ці ідеології одна одній. Можливо це й справедливо, але поговоримо про це пізніше. Інші стверджують, що такі категорії надто спрощують багатовимірність сучасного світу. Однак, насправді поняття правих і лівих мають купу відтінків, а це дозволяє уникати пастки надлишкового спрощення. До того ж існує ще й центристська позиція, що охоплює широкий спектр між двома крайнощами. Умовно кажучи: між чорним і білим завжди є сірий.

Як порівнюватимемо?

Денис: Але як ми збираємося розглядати ці ідеології? І праві, і ліві – є дуже розлогими поняттями, тож зібрати все про всіх в одному місці – вкрай складно. Та й описувати особливості розвитку цих ідеологій в кожному куточку світу – радше хороша ідея для дисертації. Тож ми вирішили піти дещо іншим шляхом.

Ані: По-перше, розглядати ми будемо лише крайні прояви правих та лівих. Чому? Адже саме вони традиційно вважаються найбільшою загрозою, як для поміркованих прихильників ідеологій, так і для крайніх проявів протилежної.

Хто ж такі ультраправі? Це ті ж самі праві, але “на максималках”. Крайня права політика зазвичай включає неофашизм, неонацизм, супремасизм, білий націоналізм та інші ідеології, що містять аспекти ультранаціоналістичних, шовіністичних, ксенофобських, расистських, гомофобних, антикомуністичних чи реакційних поглядів.

Ультраліві ж, відповідно, – ті самі ліві, але теж “на максималках”. Вони відмовляються від соціально-економічної структури сучасного капіталізму, виступають за альтернативні економічні й державні структури та різкий перерозподіл ресурсів, а ще є інтернаціоналістами. Найяскравіші приклади: анархісти, комуністи, антифашисти й антикапіталісти.

Денис: Але навіть виокремивши крайніх представників ідеологій, в масштабах всього світу розглядати їх буде важко. Тож ми вирішили обмежитися Європою та США. Чому? По-перше, ці регіони традиційно вважають “еталонами демократії”, а, по-друге, вони є ключовими гравцями для геополітики, тож вплив європейських та американських тенденції не рідко прослідковується в усьому світі. “Але Китай от наче теж є ключовим геополітичним гравцем,” – скажете ви. А ми відповімо: “Про який розвиток альтернативних до державної ідеологій може йтися в тоталітарних чи вкрай авторитарних державах?”

Як там з ультраправими/ультралівими в світі політики?

Юра: Отож, Європа й Америка, ультраправі й ультраліві. Розпочнемо з політики? Що там із партіями? Кого більше: правих, чи лівих?

Ані: І справді, чинний склад Європарламенту фактично відбиває загальноєвропейські тенденції: праві в ньому домінують, маючи 324 мандати, тоді як ліві партії мають всього 255 – тобто, на 69 менше.

Цікава ситуація й з крайніми проявами ідеологій. Вважається, що зростання популярності крайніх правих партій зумовили дві події: світова криза 2008-го та міграційна криза 2015-го. Перша похитнула авторитет міжнародної фінансової системи та ідеї глобальної спільноти, що схилило частину людей до націоналістичних ідей, а друга стала тригером для стрімкого росту прихильників антимігрантської політики.

Тож природно, що кількість крайніх правих партій з часів Європарламенту скликання 2004-2009 років зросла більш ніж утричі (з 22 до 76 мандатів), а кількість лівих – навіть дещо впала (з 41 до 39 мандатів).

Юра: До речі, на національному рівні підтримка крайніх правих теж набирає обертів. Так-от на останніх парламентських виборах Австрійська партія свободи набрала 26%, Швейцарська народна партія – 25%, італійська Ліга півночі – 17%, іспанська Vox – 15% і цей список можна продовжувати довго. В Угорщині частково крайня права партія Фідес є навіть керівною, а спільно з іншою крайньоправою партією вони заручилися підтримкою 58% електорату на останніх виборах.

Денис: А як там ситуація з крайніми лівими?

Юра: В Європі крайні ліві партії – це здебільшого комуністи або міцні соціалісти. І хоча в Португалії, Греції, Франції та інших країнах такі партії подекуди представлені в парламенті, зазвичай вони мають лише кілька місць, а отже, мінімум впливу. І це природно, адже комуністичні меседжі, м’яко кажучи, трохи не відповідають вимогам часу, чого не скажеш про крайньоправу риторику з антиглобалістськими чи антиісламістськими меседжами.

Візьмемо, наприклад, Німеччину. Сім років тому місцева антикапіталістична партія Die Linke (що з німецької перекладається як “Ліві”) була третьою за розміром фракцією парламенту. Тієї ж каденції їхній антипод – антиісламська, антифеміністська (і так далі) Альтернатива для Німеччини – посідав у парламенті шосте місце. Зараз же вони фактично помінялись місцями – Альтернатива для Німеччини встала на третє місце, а Die Linke – на п’яте.

Ідеології в інституціях та суспільних рухах

Ані: Окей, політика – гарне місце для гуртування представників крайніх ідеологій, але ж не єдине! Де ще об’єднуються ультраправі й ультраліві?

Сьогодні існують дві найяскравіші можливості залучення прихильників: через державні силові відомства та трансконтинентальні суспільно-політичні рухи.

Денис: Ідеологія – це трохи як піраміда, завжди хтось має вербувати когось нового. Найяскравіші та дійсно найсуттєвіші прояви – державні силові відомства та трансконтинентальні суспільно-політичні рухи.

Так у червні 2020-го на слуху був скандал навколо німецького спецпідрозділу Kommando Spezialkräfte (KSK). Тоді серед солдатів виявили велику кількість правих радикалів та навіть членів екстремістських угруповань. До того ж під час інспекції на військових складах не дорахувалися 68 кілограмів вибухівки та майже 50 тисяч одиниць боєприпасів. У колишнього ж члена підрозділу знайшли арсенал вкраденої зброї і купу неонацистської символіки.

Ані: Пам’ятаю цю історію! Тоді Горст Зеєгофер – тамтешній міністр внутрішніх справ – наголошував, що правий екстремізм не “структурна проблема” серед правоохоронців і запевнив, що більшість силовиків лояльна до німецької конституції. Але вже за декілька місяців служба безпеки країни віднайшла понад 1 400 справ, в яких військові, поліціянти та розвідники підозрювалися в екстремістській діяльності – і це лише з 2017-го.

Згідно зі звітом внутрішньої розвідки, реальна кількість екстремістів серед силовиків занижувалася. Раніше ж німецькі політики неодноразово заперечували проблему та запевняли, що серед правоохоронців немає ультраправих тенденцій, а мова лише про індивідуальні випадки.

Буквально на днях же німецький парламент завершив власне розслідування та підтвердив слова внутрішньої розвідки. Ба більше, за їхніми словами, серед німецьких силовиків є не лише прихильники правоекстремістських поглядів, але й цілі мережі, що поєднують їх. Такий собі нетворкінг.

Юра: У розслідуваннях з внутрішнього ультраправого тероризму часто виявляються зв’язки з правоохоронними органами США. Так, от у південних штатах, першими поліційними формуваннями взагалі були патрулі нагляду за рабами.

Колишній агент ФБР Майк Герман у своєму блозі заявив, що його відомство неодноразово попереджало про дружбу американської поліції з ультраправими, та їх ніхто не слухав.

На підтвердження своїх слів він опублікував декілька розсекречених звітів ФБР 2006-2015 років про “проникнення прихильників панування білої раси в правоохоронні органи”. За його словами, з 2000 року сотні поліціянтів викрили на неонацизмі.

Денис: Ба більше, голова ФБР Майкл Макгарріті у 2019 році заявив, що не висуватиме підозр поліціянтам з ультраправими поглядами, адже право на свободу переконання закріплене в Конституції США. І це попри те, що ще у 2006-му Верховний Суд країни вирішив, що прихильність до ідеї панування білої раси може бути причиною відмови від працевлаштування в державному секторі.

Юра: Окей, ми так багато говоримо про ультраправих серед силовиків, але чи є серед їхніх лав радикально ліві?

Денис: Чесно, я намагався знайти, але окрім особистих історій окремих експоліціянтів нічого не знайшов. Зате з транснаціональними соціальними рухами – інша картина. Там-то ліві, зокрема, й крайні, проявили себе як треба.

Ані: Візьмімо для прикладу ті самі протести. Так, у 2001 році під час 27-го саміту Великої вісімки в Генуї почались мітинги проти антиглобалізаційного руху, у 2011-му світ побачив початок протестів Occupy Wall Street, спрямованих проти капіталістичних еліт, а у 2020-му – феєричний камбек ультралівого руху Антифа під час протестів Black Lives Matter.

Денис: Чим ці рухи відрізняються від радикальних тенденцій всередині правоохоронних органів?

Ані: Річ у тім, що вони є радше децентралізованими та не мають командного центру чи чіткої структури всередині, зате виступають за спільні цілі й ідеї соціальної справедливості та рівності. Така організаційна модель надає можливості окремим групам не залежати від спільної стратегії чи планування, а діяти ситуативно.

Так, наприклад, під час цьогорічних протестів у США, децентралізованість ненасильницького руху BLM дала можливість радикалам з лівої Антифа здійснювати екстремістські прояви. Слід зазначити, що самі антифашисти не мають керівного ядра, та скоріше являють собою транснаціональну мережу соціальних угруповань. Саме тому, коли Трамп хотів внести Антифа у терористичні організації, він не знайшов підстав вважати цей рух організованим.

Юра: Цей рух утворило радикальне крило Комуністичної партії Німеччини у 30-х роках минулого століття, і він не тільки розповсюдився по всьому світу, маючи “філіали” у великих містах Європи та США, а ще й надихнув багато дочірніх рухів, як наприклад американські By Any Means Necessary, Redneck Revolt та британський Unite Against Fascism. Ці рухи невеликі за розміром, зате їх доволі багато.

Також слід зауважити, що ліві транснаціональні рухи жваво використовують інтернетову комунікацію та соціальні медіа, задля мобілізації прихильників і ресурсів. Недарма, #OccupyWallStreet та #BlackLivesMatter використовують хештеги у своїх назвах.

За спрямуванням серед крайніх лівих часто виділяють радикальних екоактивістів та захисників прав тварин, мета яких зазвичай не насилля над людьми, а протистояння з капіталістами. Також є анархісти й антифашисти, а ще так звані “чорні націоналісти”, які, попри слово “націоналізм” у назві ідеології, мають ультраліві погляди, і частково пов’язані зі вбивствами американських поліціянтів.

Тероризм у крайніх правих і крайніх лівих

Денис: Але не забуваймо й про найрадикальніші прояви суспільних тенденцій – тероризм. Терористи, у контрасті зі звичайними крайніми, використовують для досягнення своїх цілей виключно насильство.

Як і всі крайні праві, ультраправі терористи прагнуть досягти расового, етнічного чи релігійного верховенства або борються зі встановленою владою. Один із таких терактів стався у 2018 році в місті Піттсбург, коли американець Роберт Бауерс зайшов до синагоги й зі словами “Всі євреї повинні померти” застрелив 11 людей.

Ані: До речі, таких терористів-радикалів, які здебільшого діють поодинці, класифікують як lone wolves – тобто, вовків-одинаків.

Денис: Ультраліві ж терористи, як всі крайні ліві, спрямовані на завдання шкоди державним та недержавним структурам, які сприяють розвитку капіталізму, імперіалізму та колоніалізму.

Тероризм – завжди на слуху, отримує світовий розголос та увагу ЗМІ. А які же ідеологічні тенденції? Яких терактів більше? Розбиратися нам допомагав Ілія Куса – експерт з міжнародної політики.

“За кількістю терористичних актів, правого тероризму й екстремізму на сьогодні більше. Він агресивніший, його більше висвітлюють в ЗМІ. Я думаю, це пов’язано з тим, що лівий екстремізм, він дещо слабший за своєю організацією через слабкість лівої ідеології, яка його живить. Його зараз менш видно на публіці.

Світові лідери більше говорять про загрозу саме правого екстремізму та тероризму, оскільки він є реакцією на останні світові події. Про правий екстремізм в Європі не говорили дуже багато років – з часів завершення Другої світової війни. Згідно з оцінками ООН за останні п’ять років кількість терористичних та екстремістських актів правого спрямування виросла на 320%”.

Ані: І таки справді, хоча крайнім лівим вдається завдяки своїй децентралізованості утворювати масштабні транснаціональні рухи на кшталт Антифа, рівень екстремізму чи тероризму серед них значно нижчий, ніж серед ультраправих. За даними The Guardian, в США з 1994-го Антифа нікого не вбили, а загалом на рахунку усіх крайніх лівих з 2010-го – 21 жертва. Від рук крайніх правих же з 2010-го загинуло понад 300 американців.

За словами директора ФБР Крістофера Рея, праві екстремісти стали “основним джерелом ідеологічно вмотивованих вбивств” у США. Сет Джонс же, експерт з питань боротьби з тероризмом, каже, що “найбільша загроза внутрішнього тероризму йде від білих супремасистів, антиурядового ополчення та купки осіб, пов’язаних з рухом “Бугалу”, які намагаються розв’язати громадянську війну в США”.

Юра: Цікаво, що в США переважає відсоток не лише смертності у зв’язку з правими терактами, але й сама кількість правих терактів більша, аніж лівих: 259 до 69.

У Європі ж після Великої фінансової кризи (у 2009-2014 роках) кількість лівих терактів становила майже 18%, тоді як правих – лише близько 5%. Але після Мігрантської кризи тренди змінилися: протягом 2015-2020 років майже 63% терактів – праві, а лише – 19% – ліві.

“Міграційна криза впливає на зростання саме правих екстремістських настроїв у радикальних групах. Тобто тут треба сказати, що просто зростає популярність ультраправих груп, оскільки зростає популярність ідеї, що не можна приймати велику кількість чужих людей з чужою культурою, ідеологією, цінностями, з чужим, абсолютно іншим світоглядом, тому що на думку багатьох ультраправих це загроза для самобутності нації”, – додає Ілія Куса.

У результативності терактів правих і лівих, якщо це так можна назвати, теж прослідковуються цікаві тенденції. Так атаки Фа & Co в 11 разів частіше завершувалися летально, аніж атаки Антифа & Co.

Денис: На сьогодні в Європі ультралівий тероризм відбувається в основному в південних країнах, як от Греція та Італія, і в цілому має анархістський характер.

Як ось, наприклад, в березні 2019-го, двоє кинули гранату в будівлю консульського відділу російського посольства в Атенах, і ніхто не постраждав. В Італії часто підпалюють автівки, що належать приватним компаніям чи державним установам.

Медіа та ідеології

Денис: Медіа – дзеркало суспільства, як тут відіграються крайні праві та ліві? Багато правих закидають, що всі популярні медії контролюються лівими. Чи справді це так?

Ані: Насправді ж річ у тім, що важко знайти неупереджене праве медіа. Серед правдивих і не дуже ідеологічно заангажованих медій, більшість ЗМІ є центрально-лівими. За даними Adfontesmedia, правдивих лівих медіа під 70, тоді як лише під 10 – правими. До речі, російський пропагандистський телеканал Sputnik виявився більш правдивим джерелом, аніж головний прореспубліканський телеканал – Fox News.

Але є ще одне, можливо, недооцінене джерело новин – соцмережі. При тому, що недовіра до новин звідти залишається сильною, щонайменше третина населення у світі дізнається про новини через соцмережі, більшість із цих користувачів – молодь. У США, наприклад, 25% населення використовують Facebook, як джерело політичних новин (тобто користуються ним менше, ніж Fox News, CNN та NBC, але більше, ніж безліччю інших джерел, зокрема NPR, The New York Times, The Washington Post та The Wall Street Journal). А радикальних рухів в соціальних мережах відчутно більше, ніж у популярних медіях.

Юра: Не дивно, що і радикалізація ідеологій відбувається, зокрема, в соцмережах. Пропаганда, вербування, збирання коштів, обмін порадами та досвідом, нетворкінг – це те, для чого використовують їх, у тому числі й екстремісти. На жаль, через Google Drive діляться не лише підручниками з алгебри за 7 клас, але й посібниками з виготовлення бомб, викрадення та різних методів вбивства.

Денис: Анархісти-соціалісти, наприклад, користуються протестами на кшталт BLM для розповсюдження власних ідей. В хід йдуть навіть антиполіцейські меми: у Twitter за 2020 рік кількість таких постів виросла вдесятеро. Проте під час виборчої кампанії США публікації консерваторів мали найбільше лайків, коментарів та реакцій у Facebook.

Сторінки з hate speech та неправдивою інформацією – не новинка в соцмережах. Понад п’ять тисяч лише радикально правих сторінок у вересні, за даними Politico, було у Facebook. І соцмережі почали протистояти фейкам та розсадникам екстремізму – чимало кого вже забанили, і чимало кому почали маркувати контент фейковим.

Ані: Так, наприклад, у світлі виборів частину дописів Трампа у соцмережах стали позначати як “сумнівну інформацію”. Не дивно, адже він там любить писати речі на кшталт “Ми виграли з великим відривом – 75 мільйонів голосів”, тоді, як його опонент Джо Байден набирає вже понад 81 мільйон. Велика кількість американських консерваторів сприйняли повідомлення “Multiple sources call this election differently” як цензуру та пішли в альтернативні соцмережі: Parler, MeWe та Gab.

І якщо відстежувати екстремістські тенденції було важко й до того, то тепер це стало ще складніше.

Юра: Найбільш екстремістські рухи використовують менш популярні інтернет-платформи, наприклад 4chan – веб форум з іронічним тимчасовим контентом та анонімністю більшості користувачів. На початку нульових спільнота 4chan була скоріше ліво-лібертаріанською та відстоювала свободу слова. Проте, такий підхід до свободи слова призвів до розвитку контрруху й почались так звані “культурні війни”. Зараз же платформа загалом наповнена правими екстремістами.

Qanon – певне, найвпливовіша з радикальних ідей, яка довела впливовість соцмереж. Все почалось із повідомлення анонімного користувача 4chan, де той заявив, що Трамп збирається викрити гігантську міжнародну схему сексуальної експлуатації маленьких дітей, до якої нібито причетні, демократи, що поклоняються Сатані. Здавалось би, хто може в таке вірити, але ця конспірологічна теорія має сотні тисяч прихильників.

Ані: Я от навіть надибала багато їхніх телеграм-каналів і чатів – причому, популярні вони не лише в Америці, а і в Європі, і навіть на пострадянському просторі. Ось Telegram-канал німецької організації Qlobal Change за 2020 виріс до понад 100 000 підписників.

Денис: Але аналізувати соціальні мережі дуже важко. Радикальні рухи в Інтернеті розпорошені, тож дослідити цілком їх, мабуть, неможливо. Навіть вичерпних досліджень на цю тему я особисто не знайшов. Тож робити висновки, кого де більше (правих чи лівих), думаю, не слід.

Юра: Чимало радикалів тусується таємно в закритих пабліках і цілих підпільних соціальних мережах, тож це й не дивно.

Денис: Що ми можемо сказати точно, то це те, що для екстремістів всі методи й платформи – хороші.

Якщо ви дивилися The Social Dilemma, ви, мабуть, знаєте, яким небезпечним може бути інформаційний вакуум, і це не лише про переховування у таємних чатах та пабліках. У США 30% населення читає новини на ресурсах із ідентичними до своїх політичними поглядами й це веде до хибної впевненості у власній правоті та однобокого сприйняття реальності. Кажуть, що істина народжується в дискусії. Так от у цьому разі цього не відбувається.

Ані: А ще ховатись у власній інформаційній бульбашці набагато легше, коли можна банити своїх критиків, як у Facebook, наприклад.

Денис: А анонімність, приватність, відчуття відсутності будь-яких рамок та покарань спонукають людей поводитися в соцмережах радикальніше, ніж офлайн. Такі от ці соцмережі!

Які висновки?

Юра: Окей, то що, давайте підсумовувати, кого більше та хто впливовіший: крайні праві чи ліві?

Ані: Кого більше, сказати важко. Адже той же Інтернет важко дослідити, та й суспільні тенденції чи політичні рухи не обов’язково точно відбивають точну кількість прихильників. Але, якщо говорити про вплив, то тут прослідковуються цікаві тенденції.

Сьогодні крайні праві домінують і в політиці, і серед екстремістських угруповань всередині силових органів, і серед терористів. Лівих же груп впливу, хоча й чимало, але значного впливу вони не мають.

Що ж спричинило так тенденції? Як я вже казала, значною мірою мова про Фінансову кризу 2008-го, Європейську мігрантську кризу 2015-го, а ще поширення мультикультуралізму загалом. Це провокує реакційні настрої у тих, хто раніше був ближче до центру політичного компаса, та схиляє їх до радикальніших правих поглядів.

Денис: Ліві, між іншим, видаються слабшими. Про це навіть один із топових сучасних політичних філософів Фукуяма писав у свіжій книзі “Ідентичність”. За його словами, проблема сучасних лівих – це ті форми ідентичності, на яких вони концентрують увагу. Замість того щоб гуртуватися навколо великих спільнот, трудящих або експлуатованих, наприклад, вони звертаються до все більш дрібних груп, схильних до специфічної маргіналізації. Це й послаблює їх.

Юра: Але можливо з протистоянням крайніх правих та лівих не все так однозначно, чи пак навіть з його існуванням. Кажуть, що насправді основний конфлікт може бути саме між поміркованими та крайніми, а не між самими крайніми. Попри те, що, здавалося б, через приналежність до одного табору люди мали б товаришувати, у реальності все часто по-іншому. Поняття прийнятності та правильності у них часто дуже різняться, тож досягти консенсусу їм важко, і як результат – одне в одному вони вбачають латентну загрозу.

А ще існує теорія підкови, яка каже, що насправді радикально ліві та праві мають значно більше спільного, аніж прийнято вважати. Згідно з цією теорією, політичний спектр виглядає швидше як підкова, а не пряма лінія. Крайні точки – це ультраліві/праві, вони й наближаються один до одного, на кінцях підкови, а від центру навпаки віддаляються.

Але цю теорію часто критикують науковці. Вони стверджують, що попри певні спільності, як-от боротьба проти центристів, та часта подібність методів, все ж відмінностей між крайніми правими та лівими більше.

Слухайте подкаст на інших платформах, а також підписуйтеся на ПОЛІТклуб УКУ, Клуб студентства міжнародних відносин НаУКМА та подкаст Конструктив у соцмережах.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram