#ПоПоличках #5. (Не)справедливість правоохоронців: де шукати українське правосуддя

#ПоПоличках – подкаст від ПОЛІТклубу УКУ, Клубу студентства міжнародних відносин НаУКМА, а тепер ще й подкасту Конструктив. Тут Ані Саакян та Юрко Синичка розкладають по поличках складні політичні явища, які оточують нас у буденному житті.

Двоюрідна сестра мами хлопця моєї найкращої подруги, а також декілька моїх одногрупників жалілися, що п’яні поліціянти гвалтують українських жінок у відділках і “випадково” вбивають дітей, бо вирішують постріляти під час своїх святкувань, а суд тим часом переслідує Стерненка з Антоненком. Це надихнуло нас розглянути справедливість як явище, покопатись в її історії, та розібратися, як же вона функціонує в Україні.

Поняття справедливості та історія його видозмінення

Ані: Ну що ж, почнемо! В розмовах про справедливість, як і завжди, наша стартова точка – античність. Платон і Арістотель своєю увагою це питання не оминули, а які думки залишили по собі – зараз розберемось.

Юра: По-перше, в якій формі має втілюватись справедливість? Звісно, це поняття має бути універсальним, тобто застосовуватись до всіх – а отже, існувати в формі всезагальних правил. Отже, погоджуються обидва філософи, невід’ємним від поняття справедливості є поняття права. Саме в формі правил та норм, яких дотримується кожен, ми можемо поширювати справедливість на ціле суспільство. І кажучи “кожен” філософи дуже серйозні: згадаймо хоч знакову історію, описану Платоном, про те, як Сократ відмовився втекти з в’язниці й уникнути смертної кари, бо не вважав справедливим на зло – в його випадку, нечесне засудження – відповідати таким же злом – втечею від покарання. 

Ані: Щодо змісту ж поняття справедливості думки наших друзів-греків розходяться. Платон говорить про те, що від природи люди є глибоко нерівними, тому й ідея справедливості насамперед стосується відносин між нерівними між собою людьми. Вони спільно мають діяти так, аби досягти максимального блага для цілої спільноти, а для цього треба працювати відповідно до своїх природних схильностей. Ця ідея, до речі, з’являлась у багатьох філософів: Сковорода, наприклад, називав її сродною працею, а у 1954 році Ханна Арендт видала есе, в якому назвала це поняття “владою достойних” – меритократією (від латинського “meritus” – достойний, і давньогрецького “κράτος” – влада). Хоча існують і інші думки щодо того, хто ввів цей термін. Але вертаємось до давньої Греції! Для Арістотеля справедливість можлива тільки між рівними людьми. Головною тут є ідея пропорційної взаємності, коли кожна вільна й рівна з іншими людина отримує стільки вигод або ж тягарів, скільки відповідно вона віддає. Тут, як бачимо, на першому місці вже власне, а не спільнотне благо. Хоч, зрештою, принцип взаємності мав би допомогти досягти і одного, і іншого.

Юра: У період просвітництва ідея про вкорінену нерівність між людьми похитнулася остаточно. Найяскравіше це помітно в ідеї суспільного договору, яку розвивали Гоббс, Лок та Руссо. І, хоч розвинули вони її в дуже різних напрямках, відштовхувались від схожих засновків: всі люди від природи вільні та рівні, але згоджуються віддати частку своїх прав державі, в обмін на захист. Базова ж ідея відчуження власних прав на користь держави еволюціонувала в цілу ієрархію влади. За цією логікою виходить, що політична й соціальна нерівність не передують, а навпаки – є результатами людських законів та інституцій. Тепер, коли корінь нерівності знайдено, виникає наступне питання: як ці закони та інституції можна змінити, аби наблизитися до справедливості?

Шукати відповідь намагалися мислителі ХІХ століття – Маркс, Сіджвік, Сен-Сімон та інші. Вони розвивали ідею соціальної справедливості й використовували ідеали справедливості для аналізу соціальних інституцій, розподілу благ та загальної трансформації суспільства. У цей час конкурували два підходи до справедливості. Перший передбачав, що кожен отримує стільки, скільки він вніс у суспільство – звучить, як відгомін арістотелівських ідей, чи не так? Другий звучав дещо по-іншому: від кожного за здібностями, кожному – за потребами.

Ані: У середині 20 століття Джон Роулз розклав все по поличках з власною теорією соціальної справедливості у книзі “Справедливість як чесність” (“justice as fairness”). Тут три основні тези – більшості ми вже торкалися раніше, але надто вже гарно і цілісно говорить про них Роулз, аби його не згадати. Так от, формула справедливості має три компоненти. Для початку – принцип рівної свободи, згідно з яким кожен індивід є власником базових людських свобод, на рівні з іншими. Другий компонент – принцип рівних можливостей: тут інструментами можуть стати однакові освітні можливості, чесний конкурс при працевлаштуванні тощо. Ідея в тому, аби твої здібності, а не будь-які інші, “статусні”, характеристики, були чинником твого успіху. І останній – принцип відмінностей. Роулз стверджує: нерівності при розподілі суспільних благ таки можуть існувати, але тільки якщо спрямовані на благо найменш захищених членів суспільства.

Історія несправедливості в Україні

Юра: Від теорії перейдемо до практики – як щодо справедливості у нас, в Україні? Вся історія існування нашої держави переповнена прикладами кричущих несправедливостей – згадати хоча б, які наслідки мала Переяславська рада чи Емський указ з Валуєвським циркуляром. Тут не те, що розглядати детально – навіть перелічити їх усі займе купу часу. Тому пропоную відмотати лічильник історії не більше, як на 100 років назад, і потрапити у великий, могутній і дуже справедливий Радянський Союз. Там практично з приходу більшовиків до влади у 1918 році почалися репресії, масштаб яких історикам і досі складно описати. З цієї ж причини ми окреслимо лише найважливіші, на нашу думку, приклади.

Московська пропаганда століттями використовує Переяславську раду, як символ “єднання братніх народів”

Ані: У тридцяті роки двадцятого століття в СРСР діяли так звані суди-трійки НКВС, тобто органи позасудового винесення вироків. Вони складалися з місцевого начальника НКВС, місцевого прокурора і першого секретаря місцевого комітету ВКП(б). Засуджували всіх підряд: селян, колишніх куркулів, дворян, торговців, священнослужителів, пришивали їм сфабриковані справи типу антирадянської та контрреволюційної діяльності, шпигунства, саботажу, шкідництва. Був, наприклад, у 1937 році один випадок: в газеті “Комуніст” надрукували фото котельні, що мала відкритися в кінці року, а за якийсь час фотографа і ретушера світлини раптом заарештували. Котельня, Карл, що ж там могло бути не так? Цитую з повідомлення НКВС в Москву: “На снимке среди деревьев над крышей дома с левой стороны ясно вырисовывается лицо контрреволюционера фашиста Троцкого”.

Справедливості заради скажу, що ретушера за якийсь час виправдали – і те, історики кажуть, що йому просто пощастило: він досить стійко тримався на допитах, а справу віддали на розгляд реального суду, а не “трійки”, тому підсудний міг хоч щось сказати у своє виправдання. А от фотографа за якийсь час розстріляли, попередньо довівши його допитами до того, що він підписався під заявою про роботу на польську і чехословацьку розвідки. 

Юра: Могли ще в ГУЛАГ відправити – теж частий вирок для тих, хто посмів дихати трохи по-іншому, ніж так, як подобалось радянській владі.

Ані: Ну, це явно велике полегшення.

Юра: Такі масові переслідування тривали до смерті Сталіна у 1953-му році. Після цього розпочалася Хрущовська відлига, культ вождя “посипався” на XX з’їзді КПРС, і почалися амністії. І як би не хотілося сказати, що репресіям настав кінець, це було не так – просто тепер вони здійснювалися більш цілеспрямовано й точково, а за правління Брежнєва навіть знову посилились. Пройшли дві хвилі арештів: у 1965 і 1972 роках. Звичайно, тоді про жодний справедливий суд не йшлося. Дисидентам – так званим “інодумцям” – інкримінували сфабриковані справи на кшталт “опір міліції”, “хуліганство”, “спроба зґвалтування”, “виготовлення, зберігання і збут наркотиків”. Заслання відбували Левко Лук’яненко, Микола Руденко, Юрій Литвин і багато інших дисидентів, що пізніше увійшли до історії як представники “задушеного відродження”. Про одну з найрезонансніших справ – справу Василя Стуса з його адво…, перепрошую, катом Віктором Медведчуком говорять і досі. Стуса посадили за антирадянську агітацію і не надали йому міжнародного адвоката, як він того просив. Усе засідання звелося до імітації незалежного суду…хоча ні, ми не будемо вам усього розказувати. Краще прочитайте про це в книзі Вахтанга Кіпіані.

Ані: Словом, зі справедливістю в СРСР було дуже складно. Після розпаду Союзу органами прокуратури та судами вже незалежної України впродовж 1991–2001 років було реабілітовано майже 250 тис. громадян. 

Юра: То що, прийшла незалежність, і справедливість раптом взяла гору?

Ані: Якби ж то було так. Тут справ теж хоч відбавляй, тому пройдемось по найважливішому.

Ось, наприклад. Вечір 17 травня 2010-го року. У гуртожитку студент Київського професійно-педагогічного коледжу імені Антона Макаренка святкує свій день народження. Внаслідок чого розгортається сварка з дільничним, після якої той забирає хлопця до райвідділу Шевченківського МВС. Проходить декілька годин – міліціонери дзвонять матері, щоб та забрала тіло сина. За версією правоохоронців, хлопець був у стані важкого алкогольного сп’яніння, тричі падав на підлогу, через що отримав черепно-мозкову травму і помер. За версією громадськости, його катували. Ніхто не міг повірити в те, що здоровий молодий хлопець, який чудово тримався на ногах (принаймні, до того, як прийшов до відділку) міг померти через падіння з лавки висотою 50 сантиметрів.

Студента звали Ігор Індило, і саме його справа спровокувала масову громадянську кампанію “Ні поліцейській державі”, учасники якої виступали вже не просто за справедливе розслідування вбивства студента, а й за глобальні реформи у правоохоронних органах. 

Юра: Наступна справа ніби зійшла зі сторінок роману Жадана. Це зґвалтування й побиття двома офіцерами міліції та місцевим таксистом Ірини Крашкової у Врадіївці Миколаївської області у червні 2013-го року. Подія набула величезного розголосу, адже підозрювані прагнули уникнути відповідальності незважаючи на те, що дівчина назвала прізвища своїх трьох кривдників. Жителі селища казали, що це не перший випадок насильства з боку правоохоронців, просто до цього випадку такі справи замовчували. І цього разу могла б статися схожа ситуація, якби розлючені односельчани не вийшли би на вулицю й штурмували будівлі районного відділку міліції. 

Ось що розповів нам про цю ситуацію Сергій Баглай, співзасновник і CEO Центру соціології права і кримінології:

“Це доволі унікальний випадок, коли якісь інцидент у сільській місцевості викликає такий резонанс. Викликає його те, що в Миколаївській області була така база, бо таких випадків було вже багато перед тим і вони перекинулись власне на всю Україну. Вони дійшли до Києва, і там протест проти міліцейського свавілля закінчився безпосередньо міліцейським свавіллям, тому що Беркут розігнав цей протест. І це було вже в липні 2013 року. Тобто до вересня ця активність дещо спала і коли я повернувся в Київ восени, то насправді це був такий період напруги, але й період без видимих протестів, які не починались аж до Майдану, який мав уже інші причини.”

Ані: Тарас Тарасюк-Решетовський, учасник тодішніх протестів у Луцьку, вважає, що протести, пов’язані з Врадіївкою, поступово переросли у хронічну недовіру до влади:

“У нас в Луцьку є такий фестиваль “Бандерштат”, наприклад, і в 2013-му році туди вже приїжджав Луценко, який тільки вийшов з тюрми і починав розповідати нам, як протидіяти щитам внутрішніх військ. Тобто як боротися в строю протестувальникам з поліцією, тобто такі розмови йшлися. Приїжджав Найєм, який розповідав про жахливість корупції Януковича, тобто я б сказав, що всі чекали приводу.”

Юра: І знову послухаємо думку Сергія Баглая. Чи могли всеукраїнські протести проти міліцейського свавілля підлити масло у вогонь протестів на Майдані Незалежності? 

“Абсолютно, ми говоримо про одну й ту саму протестну базу, тобто ці всі бази поєднувались, це все незадоволення виплеснулось в те, що мобілізація на Майдані була набагато більш масовою. Так само ми маємо розуміти, що на Майдані було декілька фаз і, власне, оцей перший тиждень Майдану, коли протестувальники збирались для того, щоб повернути уряд Азарова і тодішнього президента Януковича до підписання асоціації з ЄС і протестували проти того, що він не підписав це.

Вже за тиждень Беркут б‘є студентів (це відоме, мабуть, всій країні побиття студентів), що дозволило показати по телеканалах всієї країни, як чинила власне міліція. Це дуже нагадало те, що відбулося з протестами в кінці липня у Врадіївці і дуже цікаво, що багато протестувальників тоді ще в липні 2013 вони тримали плакати, що Врадіївка – це лише початок. На цих плакатах були зображені люди, які кидають коктейлі Молотова, тобто оце незадоволення дії міліції, зокрема, і в ширшому сенсі незадоволення дії уряду наростало і перетекло, власне, у Майдан.”

Постмайданні справи

Юра: Зрештою, Майдан потягнув за собою і реформу правоохоронних структур. Тож на зміну міліцейського свавілля прийшло поліцейське. 

31 травня 2019-го року на телефон поліції надійшло повідомлення чергового лікаря у Переяславі-Хмельницькому, що до них на лікування поступив 5-річний хлопчик з дуже важкими тілесними ушкодженнями: закрита черепно-мозкова травма, забій головного мозку, внутрішньомозкова гематома, перелом скроневої кістки. 

Опитавши батьків, слідчо-оперативна група виїхала досліджувати місце події. Спочатку, працівники поліції встановили, що хлопчик, буцімто, “з необережності послизнувся та впав на асфальтобетонне покриття та камінь, внаслідок чого отримав травму голови”.

Ані: Схоже, “випадкове падіння” – популярне пояснення у поліцейських протоколах. Індило теж “випадково впав”. Аж три рази.

Юра: Еге ж. Того ж вечора в поліцію подзвонив хірург з лікарні і сказав, що на рентгені хлопчика виявив чужорідне тіло і вхідний кульовий отвір у передній частині голови.

Офіцери кримінальної поліції отримали завдання все ще раз дослідити – від місця падіння дитини до місця виявлення залишків пляшок – їх поліціянти знайшли ще під час першого огляду території інциденту. Біля будинку, неподалік знайдених залишків пляшок, знайшли гільзи від стрілецької зброї.

Слідство встановило, що до нанесення вогнепальних тяжких тілесних ушкоджень дитині можуть бути причетними два працівники Переяслав-Хмельницького відділу поліції – старший сержант Володимир Петровець та лейтенант Іван Приходько. Чоловіки відпочивали з родинами та вживали спиртні напої, і вирішили постріляти з вогнепальної зброї по металевих банках та інших предметах, які вони встановили у вигляді мішеней навпроти ділянки. Ділянка не була огородженою, а по сусідству грався Кирило Тлявов з друзями. Близько 15:30 поліціянти влучили у дитину.

Зброю, з якої був зроблений смертельний постріл, не знайшли, що суттєво ускладнило процес. В червні 2019-го підозрюваним було обрано запобіжний захід у вигляді затримання на 60 днів без права внесення застави, а вже в листопаді слідство завершилось. За цей час правоохоронці кілька разів змінювали кваліфікацію справи. В результаті ніхто з підозрюваних не отримав звинувачення за найтяжчою статтею – “умисне вбивство”. Інспектора ж Приходька звинуватили у “вбивстві з необережності”. 

Вбивство Кирила Тлявова – яскравий приклад поліцейського свавілля. Фото: Укрінформ

Ані: Майже через рік після вбивства Кирила розгорівся ще один поліційний скандал. 24 травня 2020 року до кагарлицької лікарні звернулась жінка, що стала жертвою побиття та зґвалтування. 26-річна Неля Погребіцька твердила, що до цього причетні працівники поліції. Вони викликали її до відділку як свідка, а опісля застосовували до неї тортури: вдягали протигаз, стріляли над головою з табельної зброї та кілька разів гвалтували. Усе це продовжувалось з 7 години вечора аж до 4 ранку. 

Департамент внутрішньої безпеки Нацполіції затримав двох співробітників Кагарлицького відділу поліції. Ними виявились Микола Кузів – начальник сектору кримінальної поліції, та Сергій Сулима – оперуповноважений. Підозрюваних відразу ж відсторонили від виконання службових обов’язків і з 26 травня до 22 липня утримували під вартою. Кагарлицьке відділення розформували і весь особовий склад відправили на переатестацію. Вже в ході розслідування, в ДБР стали надходити скарги щодо інших випадків катувань у Кагарлику. Скоро підозру у тортурах та зґвалтуванні було вручено ще двом поліціянтам.

Слідством було встановлено, що працівники Кагарлицького відділення поліції для розкриття злочинів катували та незаконно позбавляли волі людей. Зокрема, у січні 2020 року троє поліціянтів з метою отримання показів за вчинення крадіжок нанесли двом потерпілим тілесні ушкодження, перевезли їх у багажному відділенні автомобіля за околиці міста та застосовували електричний струм, після чого прикували кайданами до батареї в коридорі, де вони перебували до наступного дня. Або інший випадок – як ці ж поліціянти гвалтували підозрюваного…друшляком.

2 грудня обвинувальний акт було скеровано до суду. На лаві підсудних до чотирьох поліцейських приєднався керівник відділення, що знав про існування такої практики, проте не вживав жодних заходів реагування на неправомірні дії підлеглих. Підозрюваним інкриміновано катування, насильницьке зникнення (так називають викрадення або будь-яке інше незаконне позбавлення людини волі) та зґвалтування. 

Політв’язні

Юра: Втім, несправедливість в українському суспільстві не обмежується кричущими випадками міліцейсько-поліцейської сваволі, про які ми вже згадували. Досить часто держава використовує принципи верховенства права не для захисту тих, хто перебуває на її території, а для того аби зламати занадто голосних, і злякати тих, хто їх підтримує. Практика криміналізації політичних ув’язнених – не нова, та й не надто ексклюзивна для української держави. Думаю, якщо ви слухаєте цей випуск, ви, мабуть, щось чули про справи щодо вбивства Павла Шеремета і викрадення Сергія Щербича, як і про їхніх фігурантів – Андрія Антоненка, Сергія Стерненка та інших. Можливо, ви навіть визначили власні позиції щодо цих справ. Але зараз ми хочемо звернути увагу на інший аспект цієї проблеми, який багато хто обділив увагою. 

Ані: Цьогорічний лютий виявився дійсно лютим для справедливості в Україні. Почавшись через ув’язнення Сергія Стерненка, протести дуже швидко набули іншої форми – протистояння проти загальної несправедливості, що панує в правоохоронних органах, під гаслом “Сьогодні його, а завтра – нас”. Хоч як учасники акцій не намагалися привернути увагу до проблеми, але поза Україною рівень обізнаності лишився низьким. 

Підтримка Стерненка нині – уособлення протистояння проти загальної несправедливості, що панує в правоохоронних органах. Фото: Hromadske

Юра: Багато хто дивувався: чому демократичні держави, міжнародні міжурядові та неурядові організації мовчать? Адже на думку демонстрантів, вони виходили на вулиці своїх міст за ті ідеали, на яких ґрунтуються сучасні ліберальні демократії. Зазвичай, у разі протестів пресаташе у посольстві в Україні мали б повідомити про це радників з політичних питань. Втім, жодної публічної реакції ми не спостерігали. Основною причиною цього, скоріше за все, є минуле Сергія Стерненка, який так чи інакше залишався центральною фігурою протестів. Варто зазначити, йдеться в першу чергу про низку європейських держав, для яких адвокація верховенства права є частиною зовнішньої політики. Втім, ці держави існують у дискурсі “Друга світова – ніколи знову”, у рамках якого усі прибічники ультраправих ідеологій є джерелом небезпеки. Таким чином, колишнє членство Стерненка у Правому секторі спрацювало як червона ганчірка. 

Ані: Але не Європою єдиною – США, схоже, теж зайняло нейтральну позицію. Взяти хоча б вбивство Катерини Гандзюк, яке вважається однією з найвищих точок тиску на українське громадське суспільство за всю історію незалежності. Посольство США в Україні свого часу номінувало Гандзюк на нагороду “Жінки відваги”. У випадку ж зі Стерненком, як писав класик, запанувала мертва, прикра тиша, хоча його арешт фактично належить до цієї ж підгрупи справ у загальному розділі “несправедливість в Україні”.

Юра: Наостанок пропоную розібратись у поглядах міжнародних партнерів та інституцій на ситуацію в судовій та правоохоронній системах України. У 2020 році світові лідери усвідомлювали наявність проблем у правозахисному механізмі України – такий висновок можна зробити, зважаючи на підтримку у проведенні поліцейської реформи влітку 2020 року. Основними міжнародними донорами української реформи стали ICITAP (Міжнародна програма допомоги у підготовці кримінальних розслідувань), EUAM (Консультативна місія Європейського Союзу), а також посольства Канади та США. Поліцейською формою Україну забезпечили США, автомобілями – Японія. Попри таку масштабну та всесторонню підтримку міжнародної спільноти, після проведення цієї реформи у великої частини населення залишилися сумніви щодо того, чи є ця поліція насправді новою. Урядовий проєкт на чолі з грузинською командою, запрошеною для здійснення реформи, залишав концепцію поліції як мілітаризованого органу з розмитою структурою та повноваженнями. Громадськість же пропонувала сервісну службу з урахуванням всіх європейських документів у сфері діяльності поліції, чіткою структурою і повноваженнями. На цю невідповідність вказала і Рада Європи, сформулювавши 29 зауважень до запропонованого грузинською командою Закону “Про Національну поліцію”. Зауваження стосуються, перш за все, надмірного впливу міністра МВС на поліцію.

Висновки

Ані: Ну що ж, підсумуємо. По-перше, із тим, що таке справедливість, не можуть розібратися ще з античності. Хтось (наприклад, Платон та Роулз) згоджується, що справедливість не скасовує нерівності. Є розподіл соціальних обов’язків, певні соціальні ролі, а справедливість – це могти реалізовувати свій потенціал у межах цих обов’язків і ролей. Арістотель із Кантом натомість кажуть: “Нєа, рівність є. Просто все за законом бумерангу: що даєш, те і маєш”. Є й інша ідея, Гоббсівська: справедливість – це продукт суспільного контракту. Відтак хочеш справедливості – вдосконалюй інституції.

Юра: По-друге, ми зрозуміли, що сучасна українська несправедливість, так би мовити, спадкова. Політичні переслідування, залякування, зшиті справи – ще радянський пережиток, просто тепер у сиквелі від МВС. Замість судів-трійок – Окружний адміністративний суд Києва, а замість розстрілів – хімічні отруєння, вибухівка в автомобілях або несподівані зникнення. Як і тоді, під прицілом першою чергою активісти або журналісти. Безперервність системної несправедливості видно за справою Стуса: маємо вирок письменнику у 1980-му, також маємо його адвоката Медведчука, котрий бореться за свободу слова в Україні, в 2021.

Ані: По-третє, винуватці поліцейського свавілля часто уникають покарання або відповідають за скоєне лише частково. У справі київського студента Ігоря Індила одного з причетних до загибелі міліціонера засудили до 5 років позбавлення волі з відтермінуванням покарання на 2 роки, іншого – старшого інспектора – узагалі виправдали. Ідентично з загибеллю 5-тирічного Кирила Тлявова: ніхто не отримав обвинувачення за статтею “навмисне вбивство”, одного інспектора Приходька нагородили “вбивством із необережності”.

Юра: Щодо справ про зґвалтування в Кагарлику та Врадіївці, то тут цікава реакція суспільства: в обох випадках проблеми поліцейського свавілля, навіть опосередковані, породжували недовіру до влади загалом. 

Ані: Наостанок, західна нетолерантність до правової несправедливості – ситуативна. На прикладі справи Стерненка – колишнього очільника одеського обласного осередку Правого сектора – бачимо, що партнери-ліберали з обережністю реагують на інциденти, за які можуть отримати клеймо прихильників ультраправих. Українці водночас із підозрою ставляться до іноземних реформаторських ініціатив, зокрема, в контексті правоохоронних органів. Мовляв, “поліція-міліція – усе з одного тіста”.

Над випуском працювали:

Журналісти: Олександр Ігнатенко, Артем Слюсаревський, Ангеліна Грицей, Катерина Корпало, Дарія Шоломіцька, Юрко Синичка
Редактори: Христина Українець, Ані Саакян
Звукорежисер: Вадим Ільчук
Дизайн обкладинки: Ані Саакян

Слухайте подкаст на інших платформах, а також підписуйтеся на ПОЛІТклуб УКУ та Клуб студентства міжнародних відносин НаУКМА у соцмережах.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram