Час від часу перечитую В’ячеслава Чорновола. І щоразу не полишає думка, що з цим визначним політиком ми втратили не лише велику людину, а й безліч прогресивних ініціатив, що були актуальними понад 20 років тому та залишаються такими й сьогодні. Чорновола слухали, поважали, але не долучали його слів до діла. Не лише в Україні, а й у Європі та світі. Він сперечався з президентами, прем’єрами, парламентарями, політиками всіх мастей. Переконував, але у відповідь чув: “підтримуємо, схвалюємо”. Такою була реакція. На ділі – пустка. Показовим у цьому плані є виступ на міжнародному конгресі у Празі 1996 (!) року. Тодішні світові політики обговорювали в столиці Чехії потенційні загрози, які постають перед Європою та світом.

“Нова атлантична ініціатива” – так називався конгрес – шукала загрози всюди, лише не поруч з власними кордонами. Загальний фон дискусії: після холодної війни явних небезпек не спостерігається, а відламок імперії – Росія – не несе загрозу. Достатньо її трохи задобрити, у світі настане благодать. Лише Чорновіл казав “Та годі вам”. Йому довго не давали виголосити доповідь, зрештою розповсюдили її як офіційний документ міжнародного конгресу. І все. Із 12 травня 1996 року минуло 24 роки. І що маємо? Ці Чорноволівські слова варто перечитати наново й світовим лідерам, конче – сучасній українській владі.

Отож, Слово Чорноволу.

“Хотів би нагадати шановним колегам, що ми себе ніколи не відділяли від Європи. Україна ніколи не була й не є сьогодні мостом між Москвою та Європою, як пишуть деякі аналітики. Україна була свого часу саме європейською державою, і досить значною, яка впливала на загальноєвропейську ситуацію. Але потім нас було від Європи відторгнуто. Можна навіть згадати: за часів Австро-Угорщини стовп із написом “Центр Європи” був закопаний на території сьогоднішньої України, у Закарпатті.

<…> У Росії, як і в решти посткомуністичних країн, майже відсутнє громадянське суспільство, себто структури, незалежні від держави й здатні змусити її до дотримання хоча б власних правил гри. Загальні втома й апатія населення дозволяють владі домагатися своїх цілей, не оглядаючись на громадську думку. Поки що немає потреби застосовувати політичні репресії, але незабаром влада може захотіти повернути до свого арсеналу й силові методи придушення опозиції. Так сталося вже в деяких державах СНД, наприклад, у Білорусі. Полігоном, на якому режим поліцейської сваволі відпрацьовується вже для Росії, стала Чечня. Нинішня – по суті стара – панівна еліта, яка прийшла до влади на демократичній хвилі й під демократичними гаслами, сприймається багатьма як демократична влада. І невдоволення цією владою переноситься на демократію як таку. Щось схоже є і в Україні.

Друга помилка Заходу полягає в тому, що не було справжньої підтримки реформ у пострадянських країнах. Невиправдано більше в цьому підтримували Росію – незрівнянно більшими кредитами, спеціальними програмами для російської економіки тощо – які на просторах Росії великого ефекту не дали й не могли дати.

Фото з архіву Дмитра Понамарчука

Упевнений, що Захід робить велику помилку, уважаючи, що, допомагаючи Росії, він матиме в майбутньому демократичну Росію. Це – дуже небезпечна ілюзія. Доки Росія залишатиметься імперією за своєю структурою, ментальністю, вона ніколи не буде демократичною країною. Це – несумісні поняття. Чечня – красномовна та кривава ілюстрація цього.

Ніякі демократичні ідеї не можуть об’єднати суспільство, коли воно за своєю структурою та за традиціями імперське.

Зосередившись тільки на Росії, Захід кинув майже напризволяще велику “посткомуністичну смугу” між Балтійським та Чорним морями. Деякі пропозиції й програми Заходу часом навіть переслідували мету поживитися коштом держав посткомуністичного простору. Життя вже довело, що це була вкрай помилкова тактика та стратегія.

У цьому зв’язку я пригадую, як під час перебування в Потсдамі в 1992 році на дискусії, яку проводив Жискар д’Естен (який є великим прихильником окремо західної і окремо східної європейської інтеграції), я почав говорити про те, що Україна хоче інтегрувати в Європу, а не в її частину, і що Заходу не треба відділяти Україну від себе, – то така теза зустріла відверту прохолоду. Нам лишали інтеграцію тільки в межах посткомуністичного світу.

Захід помилявся, коли переносив принципи широкої інтеграції, до якої Західна Європа дозріла, на нерозвинуті ще достатньо в індустріальній, демократичній та національній сферах посткомуністичні країни. Маастрихтський процес не можна було механічно пропонувати нам для прикладу; і не слід було сподіватися, що наша – пострадянська – інтегрована спільнота знайде потім порозуміння із західноєвропейською. Така хибна позиція західних країн могла призвести навіть до виникнення нової блоковості в Європі. Ба більше, щось схоже вже сталося – згадаймо Ташкентський договір, який хоча ще остаточно не запрацював, але є зародком структури на кшталт колишнього Варшавського пакту, хоча й на меншій території. До речі, підбадьорений цим, президент Єльцин уже встиг сказати, що стратегічні інтереси Росії поширюються на всі країни колишнього комуністичного простору, і почав давати поради Польщі, Угорщині тощо щодо вступу в НАТО.

На Заході існує ще одна небезпечна ідея. Уважається, що непогано було б мати в особі Росії спокійну імперію № 2, яка стримувала б Схід. Але це також ілюзія, бо Росія ніколи не буде й не погодиться стати імперією № 2.

Демократія повинна ширитися. Якщо Європа не наважилася робити плацдарм демократії в Україні та Білорусі, то сили імперії, комуністичні сили, роблять тут уже свій плацдарм.

Тепер Захід починає розуміти хибність своєї стриманості щодо східноєвропейських держав. І тепер та увага, яка приділяється цьому просторові, зокрема Україні, свідчить про те, що змінюється ставлення до нас.

Прагнення України до незалежності завжди було прагненням до Європи, до цивілізованого світу.

Але ми не за те, щоб ізолювати Росію. Лише вибіркове й адресне сполучення підтримки та впливу здатне допомогти трансформуванню російської державності, перетворивши її з постійної загрози сусіднім державам – на їхнього передбачуваного та рівного партнера.

Недарма так давно й так наполегливо нами обговорюється питання так званої Балтійсько-Чорноморської співдружності, пошук взаєморозуміння та взаємодопомоги між державами цієї зони посткомуністичного світу. Необхідна повна взаємопідтримка, бо наші держави перебувають приблизно на одному рівні розвитку: ми всі – вихідці із соціалізму.

На жаль, деякі з цих держав спершу з нерозумінням поставилися до цієї ідеї, що позначилося спочатку на політиці країн Балтії та країн Вишеградського трикутника.

Убачається, що тепер такі настрої зменшуються, усі ми починаємо розуміти спільність наших проблем та необхідність взаємодопомоги та взаєморозуміння і навіть взаємного вивчення досвіду долання тяжкого переходу від тоталітарної системи до демократичної.

Захід нас повинен зрозуміти й максимально в цьому підтримати. Тому ми всіляко вітаємо “Нову атлантичну ініціативу” як спробу знайти нові підходи до ситуації в Східній Європі.

Я не хотів би, щоб у нашому погляді на майбутнє був присутній песимізм. Декого дуже вразило те, що “маятник розвитку” в наших країнах хитнувся вліво. Але це, напевно, неминучий процес, який пов’язаний ще й з тим, що країни Східної Європи не дістали достатньої допомоги та підтримки, а в умовах економіки, що руйнувалася, це призвело до різкого падіння життєвого рівня – тому спрацювали звичні для наших людей демагогічні обіцянки лівих і звичні стереотипи мислення.

В українському суспільстві є здорові сили, і ліва ідеологія має в нас значно менший вплив, ніж у Росії. Може, тому, що ми не забули голодоморів, а генетична пам’ять українського народу міцна (в Україні, за підрахунками вчених, тепер наполовину менше населення, ніж могло би бути, якби не обставини, спричинені більшовицьким режимом).

Отже, Україна має добрі перспективи бути не тільки територіально, а й за змістом європейською державою. Ми хочемо, щоб Америка й Західна Європа нарешті остаточно повернулися обличчям до України й до інших посткомуністичних держав Центральної та Східної Європи”.

1996 рік. Прага.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram