У ці дні 31 рік тому польська “Солідарність” розпочала діяти легально. На той час Україну вже наводнили поляки, які задешево збували якісні косметику й парфуми, а тут закуповували дефіцитні у себе товари, зокрема й продовольство. Бо полиці польських магазинів давно були порожніми.

Так, спершу поляки їхали сюди, а вже потім українські “човники” відкрили для себе ринки братньої країни. Тоді, у квітні 1989-го, з релегалізацією “Солідарності”, нам в Україні це було як знак.

Тоді стало зрозуміло, що Польща, попри перебудову, яка розгорнулася в СРСР, набагато швидше, ніж ми тут в Україні, стане на шлях реформ. Так згодом і сталося: попереду в поляків був висуванець від “Солідарності” реформатор Лєшек Бальцерович і його рецепти болючого, але дуже успішного переходу на європейські рейки розвитку.

“Солідарність” – об’єднання профспілок, створене в серпні-вересні 1980 року на судноверфі імені Леніна в Ґданську. Офіційно легалізоване 10 листопада 1980 року. Заборонене в січні 1982 року. До квітня 1989 року діяло в підпіллі. Було масовим соціальним рухом антитоталітарної, антикомуністичної спрямованості. Об’єднувало найрізноманітніші політичні сили – від католицьких консерваторів і правих лібералів до ультралівих соціалістів і анархістів. У 1989-1990 роках здійснило мирну революцію і демонтаж режиму ПОРП в ПНР.

Читайте також: “Сила безсилих”: якими бачили посттоталітарні перетворення Вацлав Гавел і В’ячеслав Чорновіл?

Засновником і історичним лідером “Солідарності” є Лех Валенса. Він відмовився жити за брехнею – і тому досягне успіху. Так передрікав Вацлав Гавел у своєму по-справжньому надихаючому до сих пір есе “Сила безсилих”, написаному ним у 1978 році й адресованому Леху Валенсі та його товаришам по руху “Солідарність”, що на той момент тільки зароджувався в Польщі. Це пророцтво майбутнього чеського президента історія підтвердила. “Солідарність”, що почалася з малого “гуртка” дисидентів і виросла до масштабів загальнонаціонального об’єднання, змінила хід історії Східної Європи.

Ще й досі між рядків цього нетлінного есе можна побачити можливості, які все ще залишаються відкритими й для нашого, українського громадянського суспільства.

Жити не за брехнею – це нарешті припинити обманювати себе в тому, що наш єдиний ворог зовнішній – Путін і його посіпаки, список яких у кожного свій. Це нарешті почати реально оцінювати політиків і в жодному разі не робити з них ікони. Це навчитися не прощати казнокрадство, непрофесіоналізм тощо, попри те, що, можливо, у чиновника чи політика й були свого часу заслуги героя Майдану чи АТО.

Жити не за брехнею – це навчитися оцінювати реальний стан економіки. А також виокремлювати тих, хто винен у його погіршенні, хто і що робить для його поліпшення чи, навпаки, підштовхує до безодні.

Зрештою – це не мовчати. Натомість контролювати, за необхідності критикувати й підштовхувати владу на всіх рівнях займатися країною, містом, районом і кожним кварталом у ньому. І до того ж – забезпечити гідний рівень життя кожному громадянину.

Взагалі, жити не за брехнею – це прагнути до кращого.

Навіть через 42 роки Гавел ніби підбиває наших активістів, коли пише: “Я вірю в структури, орієнтовані не на “технічний” аспект виконання влади, а на суть цього виконання; у структури, що є однодумцями почуттям глибокої відповідальності перед своїми спільнотами, а не емоційними амбіціями, спрямованими “назовні”. Ці структури можуть і повинні бути відкритими, динамічними і невеликими, тобто такими, за певною межею яких такі “людські зв’язки”, як особиста довіра і особиста відповідальність, уже не можуть функціонувати”.

На думку Гавела-публіциста, ці структури повинні утверджувати свій авторитет не на давно віджилих традиціях, як, наприклад, традиційні масові політичні партії, а на своєму конкретному підході до ситуації. Краще, ніж статичне нагромадження заформалізованих організацій – організації, що виникають спеціально для цього і які ставлять конкретні цілі й сходять зі сцени після їх досягнення.

Гавел пише, що такі організації повинні виникати “знизу”, як наслідок справжньої суспільної самоорганізації, та керуватися реальними потребами, з яких вони виникли та зі зникненням яких вони й самі повинні зникати.

Сподіваюся, безліч динамічних, небюрократичних, неформальних і відкритих спільнот, що виникли в останні роки в Україні та неодмінно продовжать виникати у найближчому майбутньому, стануть прообразом нових політичних структур, які прийдуть на заміну нинішнім, які вже віджили своє.

Зрештою, годі шукати світле майбутнє в обіцянках політиків. Воно в нас самих.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram