Політична нація і громадянство (I)

Нація будується на основі кількох факторів: етнічного, географічно-кліматичного, культурно-мистецького, економічного й інституційного.

Частина перша

Як у часи попередників, так і зараз модним вважається протиставляти політичну націю нації етнічній. Мовляв, українські буржуазні/радикальні/консервативні (виберіть на власний розсуд) націоналісти пропонують суспільству шлях в старе етно, а ми, такі не зациклені на етно, такі собі модні, проєвропейські та ліберально-російські кличемо до політичних засад, до формування політичної нації, яку ми з барського плеча згодні називати українською. На жаль, малоосвіченість населення, погане викладання в школі та вишах дозволяють маніпулювати цими поняттями. Насправді, етнічну та політичну складову націєтворення не можна не те щоб протиставляти, а навіть розділяти. Це один і той самий процес.

Наведемо для наочності приклади. Якщо українців або інший етнос перенести в іншу країну чи на інший континент, то чи можливо буде там, в іншій державі, створити філіал української нації? Звісно, ні. Українець ти чи московит, поляк, єврей чи литовець, – в іншій державі усі національні групи втратять статус нації і перетворяться на місцеву національну меншину.

Прикладом спекуляцій на тему новітніх націй часто-густо стають країни, створені за допомогою етнічних чисток і заселення звільнених від тубільців територій колоністами. Ідеться про країни Америки й Австралію. Любителі порівнювати українців з так званими “колонізаторськими” націями радісно наголошують на тому, що мовляв американська нація створена не на етнічній основі, а на політичній. Такий “капітан очевидність” чомусь порівнює між собою не колонізаторів-австралійців із колонізаторами-канадцями, що було б цілком коректним, а їх із тубільцями-українцями. Як можна порівнювати непорівнюване? Чому тоді не порівняти з колонізаторами-американцями, наприклад, тубільців-греків чи тубільців-португальців. Їхня культурно-історична традиція і присутність пращурів греків та португальців на теренах сучасної Греції та Португалії незрівнянно “молодша” в часі за українську культурну традицію та присутність пращурів українців на землях від Прип’яті до Чорного моря, від Карпат і до Кубані.

Або розглянемо прискіпливо ще популярніший у адептів політичної нації приклад Швейцарії. Вона складалася в державу Confoederatio Helvetica з 1291 до 1848 року. У витоках заснування Швейцарії стояли різноетнічні племена – носії німецької, італійської, французької мови та культури. Що їх об’єднало в одну державу? Ці племена контролювали гірські проходи в Альпах із півночі, сходу, заходу та півдня. Тому їхнє об’єднання було покликане необхідністю спільної оборони благодатних альпійських долин, з яких годувалися ці різні племена. Але швейцарську націю вони так і не створили. Країна є, а нації немає. Німецькомовні живуть собі у своїх власних кантонах на сході та в центрі країни, франкомовні – у західних, а італійськомовні – у південних кантонах.

Швейцарці вважають себе громадянами насамперед своєї громади (а їх там понад три тисячі), далі – свого кантону, яких там за два десятки, і вже тільки потім – громадянином Швейцарії. І рідна мова та культура у кожного етносу своя окрема для свого кантону й громади: німецька, французька, італійська та ретороманська (у високогір’ї). А швейцарської мови, культури як такої просто не існує. Ну, так у них історично та географічно склалося. Тож, переїхав в інший кантон – будь ласка, переходь на іншу, тамтешню мову, бо твоєї мови із сусіднього кантону тут можуть просто не розуміти.

На відміну від Швейцарії, в Україні російську мову розуміють, і росіянам у нас жити комфортніше в мовному плані аніж українцям. То чи можемо ми впровадити у нас швейцарську модель? Можемо, якщо готові на виході отримати “українські кантони” на зразок “ДНР” та “ЛНР”. Після швейцарізації країни українці постануть перед альтернативою: перша – попасти під мовно-етнічну зачистку, організовану вождем “кантону” Одєсса, Харьков чи Днєпропєтровск; друга – шукати притулок в українських “кантонах” центральних і західних областей, нарешті третя – змиритися і позбутися своєї української ідентичності, стати “рускім укрАїнцем”. Саме така доля спіткала за останні 70 років мільйони українців, і процес їх зросійщення триває.

Чи може бути четверта альтернатива – об’єднання різномовних “українських кантонів” у боротьбі за спільну безпеку та добробут? Якби українців з російськомовними об’єднувала закрита Альпами спільна територія та традиції спільної боротьби племен проти франкомовних, німецькомовних та італійськомовних агресорів, я сказав би “Так”, не вагаючись. Натомість, маємо ситуацію, коли захищати Україну від російської агресії пішли добровольцями й волонтерами тисячі російськомовних, а колаборантами стали сотні тисяч. А скільки ще приховуються в тилу, голосуючи за ОПЗЖ і купуючи квитки на московитських блогерок і артистів?!

На додачу маємо агресивне несприйняття українських цінностей та ідеалів значною частиною російсько-зорієнтованих нащадків переселенців із Росії. Ілюзорно вважати, що проти російської агресії, інструментами якої є армія, банки, ЗМІ, шоу-бізнес, книжки й кіно, воюватимуть на фронті українські фанати російських ток-шоу, детективів і телесеріалів про ментів та росармію. Годі сподіватися, що пенсіонери й чиновники з ОРДЛО або солдати 1-го і 2-го корпусів 8-ї армії РФ, що саме воюють з українцями на східному Донбасі, об’єднаються в політичну націю у збройному протистоянні зі своїм військовим командуванням у Новочеркаську та годувальниками у Москві.

Ті, хто голосно пропагує досвід націй-колоністів або трубадурить про багатонаціональність України (що саме по собі протирічить науці, яка статистично доводить мононаціональність України за критеріями ООН) старанно обходять традиції націотворення в Европі, а не їхні винятки. Прагнучи европейського верховенства права та достатку, скандинавського рівня щастя та німецької утилізації сміття, доступу до надр, як у Норвегії, ці люди вперто відмовляються будувати в Україні національну державу европейського зразка. Над прикладами з французького законодавства, яке визначає французьку мову основоположним елементом національної ідентичності Франції, вони просто сміються або клеять дурника, який не розуміє про що йдеться. Про ближчі до нас постсоціялістичних членів ЄС – Польщу, Чехію, Румунію, Угорщину, де своє національне поставлене ПОНАД УСЕ, воліють не згадувати. А на провал мультикультуралізму – був такий експеримент над німцями по-суті тотожний їхній мрії про російськомовну Україну, реагують просто агресивно. Ці, по-суті російські ліберали, хочуть жити в руском мірє, у російськомовному середовищі та культурно-інформаційному полі, але не в Росії, а на території України. Для цього їм потрібен міт про якусь таку політичну націю, яка дозволяє не користуватися українською мовою, мати навколо себе російський простір та обирати собі в Україні таку ж проросійську владу.

Якою є наша українська альтернатива псевдонауковим теоріям протиставлення політичної нації етнічній? Проста! Уже чую репліки наших розумних українців про те, що вони “бояться людей, у яких все просто”. Утім, слід припинити ліпити українське сідло до російської корови замість українського коня. Не треба також схрещувати вужа з їжаком і створювати націю поліетнічних та різноязиких франкенштейнів. У нас має бути Україна, а не вавилонська вежа. В Европі, куди ми рухаємося, усі етнічні групи інтегруються, тобто переймають культуру, вивчають традиції та переходять на мову державотворчої (французької, польської, чеської, румунської, італійської тощо) нації. Крапка. Це в Европі навіть не обговорюється. І воно працює!

Далі буде…

Чи зможуть громади утвердити справжнє самоврядування?

Як правильно розуміти українські цінності та ідентичність або знову про російськомовних патріотів