Я шкодую, що не зустрів його раніше, коли він був іще живий, хоча ми ходили майже одними й тими ж стежками, які, на жаль, так і не перетнулися. Його мати похована на дніпровському пагорбі за якихось пів кілометра від хати, де я виріс. І чому я ні разу не підійшов до дядька, що іноді сидів з мольбертом на камінцях біля старої пристані, може, це був він?

Точно він.

Ми могли зустрітися й у Балико-Щучинці, де художник мав свою мистецьку резиденцію, облаштовану в старій селянській хаті, і, мабуть, завжди на 9 травня, сходив на найвищу вершину цього придніпровського села, де поховані герої Букринського плацдарму. У цей день селяни застеляли гору навколо обеліска чистими рушниками й поминали, наче рідних, воїнів, що впали на їхніх городах і садах від ворожих куль та скалок. Гора тоді ще була лисою, тож здалеку нагадувала рухливий і живий квітник, в якому переважали білі, червоні й чорні кольори. Художник не оминав таких заходів у селі, бо вони стали натурою для його картин.

Іван-Валентин став входити в моє життя аж на початку 1990-х, коли із Ржищева до Кагарлицького районного відділу культури, який я тоді очолював, прибула Любов Гулова, і з палаючими очима поділилася ідеєю створення музею видатного художника Івана-Валентина Задорожнього: “Це український геній, життя було несправедливим до нього”. Так, відповідаю, але ж подивіться, який час, усе валиться, ніде й копійки не випросиш, створити новий заклад нереально, аби старі втримати. Зрештою, попідписував усі папери, які вона час від часу приносила. І що ви думаєте? Ця жінка таки сотворила диво! Музей відкрився у 1992 році. Єдиний в Україні. Став мені тоді відкриватися і художник. Ох, і доленьку йому подарував Господь!

Народжений у війні

Його мати Настя була справжньою дніпровською красунею, але побачити Іванку її не судилося, померла у 21-річному віці, коли йому ще й року не виповнилося. А тому пізніше довго мучився, доки намалював її портрет за неохочими й скупими описами родичів і за своїми мареннями. Він уперто й ретельно збирав по зернині свідчення про обставини свого народження та смерті матері. Якби не це, то 7 липня 1921 року залишилося б в історії цього містечка білою плямою.

Тоді за Ржищів, і зокрема, за його стратегічний об’єкт – пристань – билася малочисельна селянська армія отамана Зеленого з великим загоном червоноармійців, який складали китайці. Бій був запеклий, причому неподалік дому Задорожних, тож породіллю стали вмовляти спустися до льоху, де на купі сіна облаштували імпровізоване пологове відділення. Але уперлася. “Не хочу народжувати первістка в темряві”, – заявила. Отож Іванко з’явився на світ, хоч і при денному світлі, але під розриви гранат та стрекіт кулеметів. Себто війна була, фактично, його хрещеною матір’ю. Може, завдяки її опіці й залишився живий на наступній великій бійні.

Через півтора року після смерті матері в його житті з’явилася мачуха, причому класична – зла, як собака, готова була кусати пасинка з приводу і без, а коли батька не було вдома, не давала їсти, замикала в льоху, примушувала до найтяжчої роботи. Батько його жалів і крадькома приносив гостинці. Любила його й тітка Олександра. Але першими вихователями його були вулиця та Дніпро.

Ходили ватагами, в яких були представлені всі вікові категорії: старші, середні і такі горобенята, як Іван. Справ у цієї армії, особливо влітку, було хоч відбавляй. Налетіти на сад, чи баштан, побитися з ворожим кутком, а потім пірнати з високого берега та засмагати на золотому річковому пісочку. Хтось купався, хтось рибу вудив, а він брав паличку, та й малював на мокрому піску, фантастичні квіти, чудернацьких звірів. Але хвиля і сонце знищували ті шедеври, а йому ж хотілося, щоб вони були вічними. Тому одного разу, коли батько з матір’ю пішли на Великдень до церкви, взяв вуглинку до рук і переніс все, що роїлося в його уяві на внутрішні стіни хати. Батько, коли побачив, скам’янів на порозі, чекаючи бурі, а мачуха тільки сплеснула руками, але не промовила й слова, бо явно була приголомшена тими чудернацькими фресками. Нагородою за цей мистецький подвиг стали кольорові олівці, та папір, які йому подарував батько, повернувшись із Києва.

Бездомний киянин

Робітничий і портовий Ржищів не так страждав від голоду в 1933-му, як навколишні села, та все ж з харчами було дуже сутужно. Тривала “дієта” на хлібові й воді підірвала батькове здоров’я. Передчуваючи наближення свого обрію, добре розумів, що вслід за ним швидко піде і його синочок, і мачуха цьому ще й посприяє, а тому умовив знайомих, що їхали до Києва, забрати Івана з собою. “Може, прилаштуєте у дитячому будинку, чи у добрих людей”. Помер за кілька місяців.

Поки чоловік, який супроводжував Івана, ходив до канцелярії дитбудинку, Іван, очікував на подвір’ї закладу. За годину зрозумів, куди потрапив. Та це ж не дитячий будинок, а справжня в’язниця! Муштра на плацу, пострижені голови дітей, матюки наглядача…

“Не піду!” – сказав директору, який узяв його за руку, щоб вести на санітарні процедури. Той порився в кишенях, протягнув йому кілька папірців. То були талони на харчі. Це був добрий вчинок, як для того часу. Бо талони дали йому трохи часу на адаптацію у великому місті. Він став тепер киянином, хоча й бездомним. Ночував у під’їздах і на горищах будинків, а вранці бігав на пристань на Поділ, до пароплава, що прибував зі Ржищева. Вдивлявся в обличчя людей, які сходили по трапу. Може, по ньому йтиме батько, а може, й мати, бо ніколи не вірив, що вона померла. Вони впізнають його, пригорнуть, нагодують домашньою їжею із білого вузлика та заберуть додому. Потім ішов до причалу, де розвантажувалися баржі й просив матросів, щоб дали якусь роботу. “Ставай…” – махали рукою. І він ставав у ланцюжок, що передавав кавуни, перекочував діжки, або мив палубу, а за це одержував якусь їжу із камбуза.

Жив у ніші будинку, в якому нині розміщується Українське агентство з авторських та суміжних прав (вул. Богдана Хмельницького, 41А) на купі лахів. Тут же на асфальті й малював крейдою. Одного дня на його творіння впала чиясь тінь. Повернув голову. “Гарно малюєш”, – сказав якийсь чоловік. Це був начальник управління, яке опікувалося дитбудинками тодішньої республіки Георгій Гніздовський. “Хто? Звідки? Чому тут? Де батьки?”, – запитував. І коли хлопчина довірливо розповів незнайомцю свою коротку біографію, запитав: “Підеш до мене жити?” Хлопець схлипнув і кивнув головою. Що було мотивом того шляхентного вчинку? Милосердя чи протест проти шляхетної дружини, яка народила йому доньку, однак і слухати не хотіла про сина? А, може, те й друге?

Простора й світла, з височенною стелею квартира Гніздовського вразила Івана. Його ледве відмили від дворічного бруду, перевдягнули, дали кімнату, а наступного дня відвели до школи, в якій навчалися діти високопоставлених радянських чиновників. Іван опинився в одному класі із сином голови Раднаркому УРСР Панасом Любченка Володею. Стали добрими друзями. Мали багато спільного й не лише тому, що були земляками з Придніпров’я: Володя з Кагарлика, а Іван – зі Ржищева. Обоє були митцями за натурою. Іван мріяв стати художником, Володя вже тоді займався літературними вправами. Але одного дня останній не прийшов до школи. Стало відомо, що його батько “ворог народу”, який перед тим, як звести рахунки з життям, вбив свою дружину. Але куди подівся Володя? Іван не зміг розкрити цю таємницю навіть через десятки років.

Не склалося життя Івана й у родині Гніздовських. Повторилася історія з мачухою. І дружина, і донька стали ревнувати Георгія до Івана. Ти ж подивися, знайшов десь приблуду безрідного й скільки уваги йому приділяє! Та ще й виникла підозра, що Іван виконує роль підпільного зв’язкового між господарем та його коханками. Запахло парткомом, тобто смаленим.

“Піду я”, – сказав Іван своєму благодійнику.

Той лише зітхнув, пригорнув хлопця. Але не покинув напризволяще. Влаштував на роботу в газету “Вісті”, яка була розташована десь на Хрещатику. До його обов’язків входило топити грубку, прибирати, переносити якісь папери. Там і жив.

6 листопада в редакції переполох – захворів ретушер, а до революційних свят, треба зробити випуск. “Давайте спробую”, – звернувся до одного з редакторів. “Пробуй”, – здвигнув плечима. Приніс роботу. Той бігом до головного. “Твоє художество?”, – не повірив той. – “А ну, сідай, зроби ще раз”, – показав на стіл. Хлопець швидко виконав завдання. Так Іван одержав підвищення і першу роботу за покликанням.

“Тобі треба вчитися”, – якось сказав головний і направив його в дитячу художню студію Івана Хворостецького. Останній подивився на його малюнки й каже: “Тобі тут нема чого робити, бо давно вже переріс цей рівень…” Написав йому рекомендаційного листа та направив у художню школу, що розташовувалася в приміщенні нинішнього Історичного музею. Там його прийняли одразу на другий курс. Усі завдання виконував швидко – ескіз, етюд, натюрморт, портрет. Вчителі були задоволені. Але адміністрація бурчала, бо в школі через роботу він з’являвся вряди-годи.

Любив також блукати Євбазом, де подовгу затримувався біля книжкових яток. Практично всі гроші, які у нього з’явилися, витрачав на книжки. Усе його цікавило: історія, релігієзнавство, мистецтво, архітектура. Піднімався нагору з базару, ніби верблюд, нав’ючений томами. І складав усе у свої крихітній кімнатці на Тургенєвській, 38. Чималу бібліотеку зібрав. Після війни навернувся за цією адресою, щоб забрати її, але господиня баба Дуся тільки руками розвела. Під час окупації все на цигарки продала.

“Певно Богом таки закладаються в людині гідність, чистота, совісність, спрага знань, якась надлишкова працездатність. Від того дня, як втратив матір 1922 року, семимісячним, не знав тепла людського. Скрізь сам, голодний, босий, незахищений. Але щось же спонукало – коли потрапив до Києва 1933-го катати бочки на Подолі та ходити до школи, чотирнадцятирічним працювати ретушером і у тій же газеті “Вісті” й… ходити до художньої школи”, – напише він через декілька років у своєму щоденнику.

Пошуки сонячного міста

Одного разу викликав його до себе директор художньої школи та каже, що за погану відвідуваність відраховує його із закладу, ось уже й наказ готовий, підписаний. Іде, плачучи вулицею, а назустріч шпана євбазівська. Він серед неї свій, одного разу хотіли побити, коли замальовував щось на вулиці. “Що? Художник? А ну, ж намалюй мене, але якщо не сподобається, то…”, – пригрозив ватажок, якого, здається, звали Вовкою, і підсунув хлопцю під ніс кулака. Але портрет сподобався. Так він знайшов ще одного покровителя – вулицю.

“Ну, чого киснеш? Хто образив? На шматки його поріжемо!”, – визвірився Вовка. Поділився своїм горем. Ватага взяла курс на художню школу. Вовка відкрив двері директорського кабінету ногою, зайшли всі з цигарками в зубах, руки в кишенях. “Значить, так, дядя, іще раз образиш нашого пацана, пеняй на себе”, – безапеляційно заявив хуліган.

Були в нього шкільні друзі Чеховець і Недашовенко. Разом із ними захворів морською романтикою. У 1939 році вирішили їхати до Баку, щоб вступити в морське училище. Попутками, товарняками, пішки дісталися вони того сонячного міста. Вступили. І тут Іван дивував усіх своїх художнім талантом. В Баку їх застала війна. Призвали в морську піхоту. Після навчання під П’ятигорськом і перебування в резервній частині направили їх під Новоросійськ на ту сумнозвісну Малу Землю. Як не оборона, то атака, як не атака, то нічна розвідка. Дивом не вбило. Вів там щоденник, а думки в нього були доволі небезпечні: про нездарність командирів, які бездумно кидали морячків на ворожі кулемети, про мужність, підлість, підступність, шляхетність людську й про кохання. Хтось із дуже пильних друзів (краще ворогів мати, ніж таких друзів) викрав у нього той зошит і приніс у СМЕРШ. Звинуватили в зраді, посадили в яму, змушували зізнатися в шпигунстві та інших гріхах, які було тоді модно навішувати на бідолах, які щось не те бовкнули, чи не так подивилися на начальство. Навіть влаштували поблизу його імпровізованого каземату акцію залякування. Привели двох молодих бійців, ще хлопчиків, змусили викопати собі могилку, зачитали вирок: “За ізмєну соціалістічєской Родіни” і… вбили. Своїх! Своїх!

Згадував, що його після того тіпало від плачу й розпачу. Але ні в чому не зізнався. І хоч знайшовся в Івана заступник, військовий прокурор Олександр Долотцев, який приніс у СМЕРШ вірші та карикатури, які підтверджували радянський патріотизм художника, однак засудили художника до північних таборів, поблизу Соловків. А Долотцев написав листа самому Калініну, в якому просив захистити обдарованого, і головне, невинуватого художника.

“Їхав, їхав козак містом…”

І ось їде він у вагоні-телятнику (сємь лашадєй ілі сорак чєлавєк) на Північ. Той спогад був дуже болючий, асоціювався зі стукотом коліс, темрявою, лютим холодом, людською тіснявою і тривожною невідомістю, в якій їм належало згинути. Бо мало хто повертався звідти. Із чотирьох боків, до нього притиснуті молоді хлопці, по характерній вимові розпізнав у них нащадків кубанських козаків. Розговорилися. За що? Та ні за що. Знають пісні українські. А ну ж бо? “Їхав, їхав козак містом…” – затягнули тихенько. Поки доїхали, стали друзями. Потім у таборі допомагали один одному. Іван пізніше казав, що магічна дата його народження – 7.7.21 притягувала до нього хороших людей, які його підтримували.

Це була Кем. Вони там щось пиляли, рубали, довбали, розвантажували. Завжди мокрі, брудні, голодні. Якось зайшов до бараку начальник концтабору й питає: “А хто тут художник?”. “Он той доходяга…” – показують на купу лахміття, яке здригалося від кашлю. Майор забрав хлопця до свого помешкання, дав якихось ліків, нагодував смаженою картоплею із салом. Та й перейшов до діла. Скривилося при цьому його обличчя, ніби від болю. На очах виступили сльози. Виручай, каже, браток, п’ятирічна донька недавно померла, залишилося лише чорно-біле фото, чи зможеш намалювати портрет кольоровий? Так у нього з’явився блатний наряд – щоденні художні сеанси. Після кожного приносив до бараку гостинці: то хліб, то шматок сала, то кілька грудочок цукру, все роздавав, а собі залишав лише папір й олівці, які хтось регулярно крав.

Авторитет його злетів до небес. Пахан узяв його під свій захист. “А ну поверніть моєму другові Ваньці все, що взяли”, – гримнув на братву. Повернули та більше на його речі не посягали. У Івана з’явилася не лише можливість малювати, а й надія на виживання на цьому холодному конвеєрі смерті.

Однієї ночі приснився йому дивний сон: іде він у гарному біло-голубому вбранні Іван-горою, а потім спускається крутою стежкою до Дніпра… Прокинувся. Що за мара? До чого це? Невже то йому сигнал із потойбіччя, мовляв, твій час настав. “Задорожний, к начальнику лагеря!” – скомандував з порогу вартовий.

Сидить у майора, якийсь високий чин. Так, і так, мовляв, органи розібралися і там (показав пальцем нагору) вирішили його звільнити та й то, тільки тому, що він художник, яких радянська влада бере під своє крило. Виявляється, його ангел-охоронець Долотцев таки достукався до Калініна, їздив до нього на особистий прийом, щоб врятувати від лихої долі Івана та ще декількох бійців, які потрапили під колеса машини смерті. Від того випадку, виніс тверде переконання, що за всіх часів і народів, частка злих і добрих, дурних і розумних, підлих і шляхетних людей у тілі суспільства завжди залишається незмінною, а боротьба між ними ніколи не припиняється.

Перевели його в резервну частину у Вологду, де він організував першу студію військових художників, це начальству сподобалося і потім таке ж об’єднання створив в Архангельську. Марив Дніпром, Києвом, Ржищевом. Після численних рапортів, його перевели таки в Україну.

Київ! Ну, нарешті, рідненький. Ішов містом і не впізнавав його, сумне, напівпорожнє, ніби тяжко поранене, але в потрісканих шибках блищить надія. Значить одужує. Він відчував, що починається нове життя – без болю, страждань, наповнене творчістю. Хотів закінчити навчання і нарешті дорватися до мольберта й фарб. Хоча яке навчання? Хіба він не закінчив свій життєвий університет, в якому опанував філософію своєї творчості, в основі якої був оптимізм із чорними, порепаними від праці й пороху руками, рубцями на тілі та серці? На епічному полотні його творчості морок вічного страждання мали осявати промені надії.

Прийшов у свою частину, і одразу поклав на стіл рапорт начальству, мовляв, прошу демобілізувати, бо хочу продовжити навчання. Викликав його генерал Васильченко. Ну, відпустимо ми тебе, ну, вступиш до інституту, і що далі? Вмиратимеш з голоду? Запропонував залишитися в частині, увечері та по вихідних відбувати якісь наряди, а вдень ходити собі на навчання. Іван погодився. Так він пережив один із найголодніших повоєнних років. Однак директор художнього інституту в кінці 1946 надіслав в частину листа, в якому просив демобілізувати Задорожнього, оскільки заняття потребують інтенсивності. Знову опинився у тій же квартирі на Тургенівській, 38, в якій жив до війни.

На одинці з Богданом

Перша його картина: діти клеять на стіні плакат “За мир”, видно, що це післявоєнні діти, обірвані, напівголодні, можливо, сироти, в одному з хлопчаків вгадується сам Іван. Це був перший успіх. Поїхала та картина в музей образотворчого мистецтва Челябінська. Потім одержав дипломне завдання. У картині обов’язково мав бути вождь, а ще краще – два. Чим більше, тим краще. Так виник сюжет: Сталін клянеться над гробом Леніна у вірності його ідеям. Похвалили, бо вождів на картині було багато, трагізм та урочистість моменту передав вдало, схожості досягнув майже ідеальної.

Наступне етапне полотно – “Богдан Хмельницький залишає заручником кримському хану свого сина Тимоша” (1954). Коли він зробив ескізи, господарі Бахчисарайського музею, запитали: “А звідки ви знали, що ось тут були двері, хоча цей отвір давно замурований і схований за облицюванням?” У глибині тих дверей – розмита, ніби привид, постать мурзи, батько втішає сина, стоїть насуплена козацька старшина, яка, відчувається, до останньої миті не погоджувалася з рішенням гетьмана. Козацька й татарська одіж, зброя предмети побуту виписані з ретельною точністю. Відчувається, що художник досягнув найвищого ступеня перевтілення в образ героя та перенесення в його час.

Чимось вразив Задорожного вчинок Богдана. Вочевидь, готовністю до самопожертви заради Батьківщини. Цю національну якість він огранив, ніби алмаз і показав усьому світові: українці – не шароварні гречкосії, а великі воїни, здатні на величні вчинки. І як не розгледіли цербери тодішнього режиму в цьому сюжеті крамоли? Беру на себе сміливість стверджувати, що його світоглядний і творчий перелом розпочався саме з цієї картини, а не з “Моїх земляків” (1963-1965), як вважає дехто з мистецтвознавців.

Але від Богдана до “Земляків” треба було ще йти та йти. Прийшов до молодогвардійців у Краснодон. Це не було кон’юнктурне прагнення сподобатися владі, він хотів зазирнути у душі юних відчайдухів, що наважилися на смертельну гру з окупантами. Спілкувався з родичами підпільників, робив ескізи шахтарського селища, замальовував портрети краснодонських підлітків. І знову допомогло його фантастичне вміння переноситися в часі, входити у внутрішній світ героїв. Полотно вийшло дивоглядним. На фестивалі молоді й студентів у Польщі здобуло другу премію. Влада стала виявляти йому пошану, одержав звання заслуженого художника, на горизонті замаячіли щаблі блискучої кар’єри у Спілці художників.

Хтось би на його місці забронзовів би, а йому ці лаври муляли під серцем. “Уперше на худраді, – пише він у щоденнику 21 лютого 1962 року. – Огидне відчуття. Стомився. Це справа не для мене. Атмосфера підлабузництва і лицемірства. Переді мною вже скидають капелюхи: “Ви на Філатова? У мене машина, можу підвезти…”. Веду себе скромно, але з гідністю. Думаю тут довго не витримаю…”. Читаю “Один день Івана Денисовича” О. Солженіцина. Згадую і мимоволі порівнюю життя-буття моє, табір, Кожву, Кемь… Нічого не хочеться. Лежу собі хворий та втомлений” (січень 1964-го).

Люди з великого яру

Але Іван не схотів дертися тією кар’єрною драбиною. Пішов іншою стежкою. Тією, що вела до Дніпра від хати баби Дуні Конопацької, в якої поселився на початку 1960-х невідь чого. Якийсь поклик привів його у Балико-Щучинку, розташовану за сім кілометрів від його рідного Ржищева. Стежка та відкрила йому вхід в інший світ – правічний, дохристиянський, в якому закладалися основи України. Глибина така, що дух перехоплює, і водночас все так близько, що рукою можна дістати. Там побачив Чучинську Оранту, Матір-Скитію, Атіллу, Перуна, Ярило, Кия, Щека, Хорива, козака Мамая, зрештою, душу народну, яких згодом зобразив на своїх полотнах і монументальних творіннях. Він став добровільним бранцем того світу, хоча, ні, скоріше, духовним місточком між минулим і сучасним.

Утім, ідучи тією стежкою, він буквально перечепився об тему недавньої війни, яку хотів би забути, як найбільший свій жах. Але хіба забудеш, коли її сліди в 1960-х на колишньому Букринському плацдармі можна було зустріти на кожному кроці. Шанці, в яких біліли людські кістки, залишки зброї, міни, що не розірвалися, набої, гільзи, кулеметні стрічки. Знаю про це, бо з такими ж хлопчаками, як сам, свого часу теж досліджував ті місця. І попри те, що все те добро військові час від часу підбирали, після кожної зливи його з’являлося ще більше.

Він мав позбутися того болю, очистити свою стежку від війни, а тому мав вихлюпнути її на полотно. Ні, не батальною сценою з червоними прапорами й комісарами, а якось по-новому, як ще ніхто не робив до нього. Художник мав величезний досвід війни, тож міг би з чистим сумлінням спертися на нього, проте люди з цього великого яру біля Дніпра, вочевидь, знали про неї якусь іншу правду, ще страшнішу, ніж знав він.

Став спілкуватися з ними українською, якою не говорив ще з дитинства. А як тут іще можна було розмовляти під пильним поглядом Чучинської Оранти? Російські фрази, не клеїлися, розсипалися, він відчував, як сором обпікає йому щоки та заплітає язик. Він же такий, як і вони, їхнього дніпровського племені, це його Зем-ля-ки! Чому ж прийшов до них із чужинською мовою? У 41 рік він знову став українцем. Рідну мову привіз і до Києва, і не впізнавали його колеги, кепкували з нього, обурювалися, поза очі стали називати націоналістом. Зате земляки за це відповідали прихильністю, була вдячною йому і його друга дружина Надійка, яка ненав’язливо намагалася повернути його до своєї справжньої сутності.

Отож, картина вийшла незвичайною, водночас і світлою, і сумною, художник зобразив парад селянської перемоги над війною, безпросвітністю, голодом, руїною та стражданням. А за плечима крутосхили придніпровські із зібраним жнивом, на передньому плані – молоденька яблунька, мабуть, посаджена у перший повоєнний рік із першими плодами. Не було там парторга з перехідним вимпелом для переможця соцзмагання, отже, й не посміхалися у його бік улесливо і вдячно польові стахановці, тримаючи в руках снопи пшениці, потужна техніка не піднімала за їхніми спинами пилюку, як було прийнято писати на той час. Колгоспну ідилію псував фронтовик на милицях, бабуся із саморобною ковінькою, виснажені працею, аж почорнілі обличчя селян. І дивляться вони прямо, а в поглядах – тверда упертість і гідність. Ні, це не колгоспні раби стоять, а люди, величні пережитим горем і працею. Його земляки – незборима сила. Та це ж бунт!

Мистецька спільнота була шокована: “Валентине, чи це ти?”. Це був він і вже не він. Заздрісники й недоброзичливці облизувалися на жертву, передбачаючи запекле полювання на білу ворону, яка чомусь відбилася від зграї. Тодішній міністр культури Бабійчук одразу ж побачив у картині рецидиви бойчукізму, засудженого на той час. Однак ці людожерські апетити довелося тимчасово вгамувати, бо в Москві на всесоюзній виставці “Земляки” отримали диплом другого ступеня. Це супроводжувалося захопленими вигуками: “Новатор!”, “Як несподівано і сміливо!” тощо.

Одержимий

Змінився чи став самим собою? Але життя навкруг змінилося. То був період посадки нового українського саду в степах Удмуртії та Сибіру. Кілька разів приходили на квартиру з обшуками. Словом, став жити й творити у перехресті косих поглядів, під прицілом “органів” у задушливій атмосфері облоги. Його картини не брали на виставки, на їх купівлю теж була накладена негласна заборона. “Покайся, напиши, щось таке, потрібне, актуальне”, – радив йому дехто.

“Покаявся”… Із виступу на пленумі Спілки художників у 1969 році:

“Зараз у світі йде стандартизація та уніфікація. Стандарт, шаблон проникли в усі сфери нашого життя. Візьміть, що робиться в архітектурі. Відсутність особливостей, індивідуальностей, національної форми привели нашу архітектуру до інкубаторського стилю. Прийде час, коли людина тягтиметься до індивідуального, унікального і на мистецтво та архітектуру велика надія. Для нас, художників, дуже важливий цей принцип. Наша художницька місія – збудити думку, почуття, особистість. Обговорення виставок не повинне проходити за принципом “сказати, щоб нічого не сказати”. У нас поки нема правдивого слова. Дипломатія. Страх. Мовчання. Наш старий, тупий тягар моральної властивості тягне до землі, до філософії “хочешь жить умей вертеться”, до налагодження зв’язків. А в мистецтві – до скороспілості в роботі, до завчених прийомів та міщанського мислення. Відбір творів на зарубіжні, всесоюзні виставки ведеться напівскритно. Це в основному роботи керівників і наближених…”

Здавалося б людина, яка зазнала скількох випробувань і страждань, аби вижити, мала би сотворити в собі подвійну сутність та виплекати мистецтво приховувати справжню. Але він був носієм правди, нагадував багаторазову бомбу, яка щоразу вибухала, навіть, коли її не зачіпали. “Перебороти в собі страх. Щодня вириватися з лабет міщанського існування” – таким було його кредо, яке проголосив дивлячись в очі міністру культури. Або ось іще один його життєвий постулат із виступу на засіданні секції в Спілці художників України:

“Створи собі такий клімат Совісті, коли будь-яке відхилення від істини, всякий нюанс фальші, неправди, несправедливості, будуть викликати в тобі, в твоїй душі відверту відсіч…”

Причому це були не періодичні емоційні протуберанці, а цілеспрямована боротьба проти системи тодішніх цінностей. А може, й політичної системи? Бо чого б ото КДБ заводити на нього справу, на підставі доносів його ворогів і навіть друзів? Він був одержимий цією битвою, якій підпорядковував мистецтво і життя. “Я одержимий. В цьому сила і сенс мого життя”.

За це його не любили, навіть ненавиділи, не лише як колючого правдоруба, а й як безрідного волоцюгу з київських горищ, що якимсь дивом вискочив із грязі в князі. І ця неприязнь ішла за ним, наче тінь не лише протягом усього його життя, а й після нього.

То чи слід дивуватися такому запису? “Залишився зовсім один. Так мало сил, щоб боротися проти тупої, чорної сили. Друзі розсипалися врозтіч. Бояться привітатися, бояться поруч сидіти, а що вже підтримати”.

Сирітство, голодне дитинство, військова муштра, чужина, заслання, боріння за правду. Чию долю нагадують нам ці страшні віхи? Чи не Тарасикову? Іван мріяв про свою хатину над Дніпром, де знайшла би прихисток його неспокійна душа. І в цьому він теж був схожий на Шевченка.

Щоб купити хату в Балико-Щучинці, він з дружиною Надійкою витратив сім років. Але все ж придбали і лише після того, як голова Спілки художників Бородай написав листа до Київської обласної влади, мовляв, художнику, який писатиме важливу картину про радянських людей, потрібна майстерня в селі. То була його фортеця, з якої час від часу виривався на свої монументальні розвідки. З її подвір’я з болем спостерігав, як Канівське море поглинало село, вирубувалися сосни й столітні дуби вздовж берега, зносилися хати, затоплювалися кручі з малюнками тисячоліть. То був символ наступу бездумної радянської індустріалізації на українську цивілізацію, на її історію і пам’ять. Дивився і плакав.

Чому він перейшов у монументальний цех? Може, бачив більше можливостей для реалізації в народній традиції, чи хотів втекти від всевидячого ока органів? Хтозна. Його майстернею стала вся країна, фактично він творив великий музей нашої історії та національної філософії, залишаючи в різних містах і селах маркери високого духу. Для Київського університету він створив вітраж “Т. Г. Шевченко і народ”, для палацу культури Кременчука – мозаїку “Моя Батьківщина”, вітраж “Наша пісня – наша слава”, вітраж “Намисто”, мозаїку “Ніжність”, розписи “Криничка”, “Калинова сопілка” й інші у селі Калита на Київщині, вітраж “Космос”, розпис “Народження технічної думки”, металопластику “Робітничий хорал” у Павлограді, панно “Свято Лади”, гобелен “Кий” та пантеон поганських богів, виконаних для готелю “Либідь”, оформлення Меморіального музею Михайла Коцюбинського в Чернігові…

Надія Яківна Задорожня – дружина художника

Чи любив? “Він часто дарував мені квіти, я найбільше любила крокуси, інколи у вазонах, а одного разу у Щучинці приніс мені рожеві троянди, я поставила їх у вазу, і коли він почав робити сімейний портрет, вони виявилися центром у картині”, – згадує його дружина Надія Яківна.

Рідний Ржищів був його болем і темною плямою у свідомості. Це місце і притягувало його до себе, і відштовхувало. Вперше повернувся сюди після успіху картини “Богдан Хмельницький…”, коли зашелестіли в кишені якісь гроші. Накупив різних подарунків: скатертин, тканин, цукерок та іншої всячини, провідав тіток, зведену сестру Тетяну, та й дядько Григорій був ще живий, із хвилюванням переступив поріг мачухи. Може, розтанула в її очах через багато років шалена ненависть до нього? Зібралася родина в неї за столом. “Коли сиділи за столом, і я знову побачив ці страшні очі мачухи, мені стало погано”, – згадував.

Більше з родичами не зустрічався. Але любив помалювати на березі Дніпра. Якось дивиться: сидить на краю човна колоритний дід, ну справжнісінький тобі водяник – величний повелитель дніпровських стихій і… плаче. Чи бачили таке? Повелитель плаче, ніби втратив своє королівство. Підійшов, довго мовчки сидів, поки дід сам не заговорив до нього. Та він і справді був тим, ким уявлявся художнику! Королем рибальської та мисливської справи, якому, задавалося, підкорялося, геть усе що водилося у водах, плавнях і лісах дніпровських. Звали його Устимом. Завжди були повними його сіті, ятери, перечки й кармаки. Приносив удачу, був щедрим, тож товариства з ним шукало багато людей – рибалки, спекулянти, пияки та волоцюги. Мав чотирьох синів, трьом збудував по добрій хаті, а свою віддав найменшенькому, мазунчику. Через деякий час став муляти дід Устим родині сина своєю старістю, пішов до другого, третього, четвертого, а далі йти вже нікуди. Оселився в шалаші під Іван-горою. Ну, справжнісінький тобі король Лір, щоправда, наш український. Картина про діда вийшла, ніби шекспірівська драма, яку осягаєш за мить, не розумом, а серцем. Байдужість, жадібність, невдячність, неповага молодості до старості – вічні і не знають кордонів, зрештою, як і людяність, милосердя та жертовність.

Він пішов від нас до своєї матері у затишний вишневий садочок над Дніпром 1988-го року. Піднімався тією стежиною із усмішкою на вустах, зі спокоєм на серці, із високо піднятою головою. Хвороба була тяжкою, невблаганною, але такою, що дає трохи часу на осмислення того, що відбувається. “Я трохи навчився прощати особистим ворогам. Це титанічно важко! Останнім часом після операції, тяжко хворів. Голодував. Результати ще не визначилися. А загалом все в руках творця. Творю, намагаюся віднайти форму. Зовнішнє (і внутрішнє) життя мене не вабить. Я задоволений своєю долею. Доля ж мені посилає випробування тяжкі і світлі. Якби я жив ще раз, я жив би так само – по совісті й честі”, – написав у щоденнику того останнього для нього року.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram