20 квітня 1903 року народився Ґео Шкурупій – український письменник, який активно увійшов у літературне життя у 20-х роках, виступаючи одночасно і як поет-футурист, і як талановитий прозаїк, і як неординарний репортер. Друзі називали Жоржем, а критики – вундеркіндом. Він хотів спробувати все, пробував – і йому вдавалося.

Справжнє ім’я – Георгій Данилович Шкурупій. Дитинство минуло на Поділлі. Навчався у 2-й Київській гімназії, після її закінчення здобував освіту в Київському університеті на медичному факультеті. Щоправда, провчився лише рік, потім у Київському інституті зовнішніх зносин.

У 17 років літературно-мистецький альманах “Гроно” опублікував перші його вірші і прозу. Через два роки автор випустив збірку “Психотези. Вітрина третя”, на обкладинці якої красувалася назва: король футуропрерій Ґео Шкурупій. Ще через рік вийшла інша збірка “Барабан. Вітрина друга”. Обидва зібрання написані у стилі футуристичної поетики. За це двадцятилітній Георгій здобув визнання панфутуристів і увійшов до київської Асоціації панфутуристів.

У творах автора того періоду переважає суспільно-політична тематика, вона давала підстави першому критикові Майку Йогансену сподіватися, що із Шкурупія вийде якщо “не поет революції, то визначний поет революційної доби”.

Але захоплення футуризмом тривало недовго. У 1925 році вийшла збірка “Жарини слів”, яка була яскравим свідченням того, що “футуристична бравада дедалі більше обертається неоромантизмом – з його дивною сумішшю лірики, сарказму та відблиском трагічного”. Водночас він дебютував як прозаїк. Його книга “Переможець дракона” була названа “цікавим явищем белетристики” і отримала відгуки, як розмаїта і талановита збірка, хоча залітературена.

Після цього світ побачив інші збірки оповідань: “Пригоди машиніста Хорна” (1925), “Монгольські оповідання” (1930). Збірки віршів: “Море” (1927), “Для друзів-поетів – сучасників вічності” (1929), поема “Зима 1930 року” (1934). Романи: “Двері в день” (1929), “Жанна-Батальйонерка” (1930), “Міс Андрієна” (1934).

Розрив із футуризмом був нетривалим, вже у 1927 році Ґео повернувся до цієї літературної течії і став навіть завзятішим футуристом, ніж раніше.

Твори Шкурупія наскрізь пронизані українським патріотизмом. Він прагнув наблизити українську літературу до західноєвропейського і американського рівня. В його душі жила гордість і біль за свою вітчизну.

Цього йому не могла вибачити радянська влада. Третього грудня 1934 року його заарештували. Звинуватили у тому, що він належав до “київської терористичної організації ОУН”. По справі Шкурупія було проведено два судових засідання військового трибуналу, на яких він категорично заперечував висунуті звинувачення.

Георгій подавав скарги на неправомірні методи слідства. В них він звинувачував слідство у неправильності запису його свідчень, а також повідомляв про тиск із боку слідчого:

“Протягом усього періоду слідства і особливо під час допитів я був підданий слідчим жахливому моральному тискові. Крім того, сильний біль у шлунку, оскільки в мене виразка, і вкрай пригнічений стан від погроз слідчого спричинилися до стану повного отупіння, за якого я вже нічого не тямив. Слідчий користувався моїм станом, примушував підписувати показання, доводячи мене до істерики. Тому прошу вважати ці мої показання недійсними, оскільки фактично вони не мої, а складені за думкою і бажанням слідчого”.

Перший суд повернув справу на дорозслідування. Але на другому засіданні на підставі постанови оперуповноваженої Пери Ісаківни Гольдман – малоосвіченої (4 класи гімназії) чекістки із 12-річним стажем “надзвичайної” діяльності, – радянський “найсправедливіший у світі суд” виніс вирок: 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах і конфіскація майна. Дружину Варвару Базлс із сином Георгієм як родину ворога народу виселили з Києва. Самого ж обвинуваченого заслали відбувати покарання на Соловках.

У матеріалах оперативної розробки в’язнів практично не залишилося згадок про перебування Ґео Шкурупія у Соловецькій тюрмі. Хіба що спогади Семена Підгайного “Українська інтелігенція на Соловках”:

“Жора (так називали Георгія табірники) був милою людиною, хорошим товаришем – уважним і симпатичним. Був душею компанії, часом розповідав анекдоти, любив встрявати у філософські й літературні дебати і, зазвичай, приймав концепцію супротивника. На Соловках він так само писав вірші, охоче їх читав; але ні у віршах, ні в щоденній поведінці не відчувалася цілеспрямованість чи певна політична лінія. Жора Шкурупій був просто поет, поет український. Недарма ж теща Жори бідкалася дружині одного з письменників: “Ви подумайте, Жору заарештували як українського націоналіста? Господи, та він же тільки поет”.

Але самого ув’язнення радянській владі було замало, тому велику групу арештантів Соловецької тюрми – 509 осіб разом із Шкурупієм – відправили на материк і розстріляли. Це сталося 8 грудня 1937-го в Ленінградській області.

Георгій, як і більшість репресованих того часу, потрапив під колеса радянської всезнищувальної машини. Тільки через 19 років, у 1956-му, за заявою дружини поета Варвари Іванівни, кримінальну справу Ґео Шкурупія “компетентні органи” переглянули. Підсумок відновленої справедливості – реабілітація (посмертно).

Для літературного процесу 20-30-х років Ґео Шкурупій – письменник-авангардист, він так і не встиг роздмухати жарини своїх слів, але в ньому жив непереможний гімн модернізації і росту української літератури.


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.