“Перших поранених ми отримали 9 травня 2014 року. Спочатку одного привезли, потім ще шістьох, згодом ще дванадцять, дев’ять, двадцять чотири… Їх доставляли без стабільної зупинки кровотечі, руки і ноги були прикріпленими до тіла скотчем. Повний шок…”, – так у дніпровську лікарню Мечникова прийшла війна, згадує заступник головного лікаря з хірургічної допомоги Юрій Скребець.

Протягом чотирьох років бойових дій на Донбасі “мечниківці” врятували 2 500 українських воїнів. Понад 2 тисячі працівників та 500 лікарів найбільшої обласної лікарні України змінили свій побут, щоб стати форпостом боротьби за життя наших захисників.

Лікарня Мечникова – головний хірургічний корпус. Фото: Український інтерес/Маруся Лагута

 “До нас привозять поранених, які перебувають на межі життя та смерті”

У 2014 році було важко усвідомити, що в Україні розпочалася реальна війна, говорить Юрій Скребець. Головний лікар Сергій Риженко тоді давав інтерв’ю про перших бійців у лікарні Мечникова. Він попросив пана Юрія підготувати списки поранених.

“Їх було чимало. Я взяв списки і склеїв їх в один свиток. Він був довжелезний, а у ньому – надруковані дрібним шрифтом імена… десять, двадцять, п’ятдесят. Це за два дні. Коли цей список побачили, тоді люди почали розуміти, що в країні триває справжня війна”, – розповідає Юрій Юрійович.

Перші місяці збройних протистоянь були найтяжчими для лікарів-“мечниківців”. Їм довелося повністю перебудувати свій підхід до лікування.

“Бойова та цивільна травми – абсолютно різні. Там, де цивільну треба зашити, бойову необхідно розрізати від п’яти до пояса, випустити назовні тканини, що розпадаються внаслідок високоенергетичних уламків або куль. Якщо звичайну травму зашиєш і отримаєш класний косметичний ефект, то застосуй таку тактику до бойової – і доведеться ампутувати кінцівку”, – констатує лікар.

“Сьогодні до лікарні привозять найтяжчих поранених, тих, які перебувають на межі життя та смерті” – Юрій Скребець. Фото: “Український інтерес”/Маруся Лагута

Юрій Юрійович зізнається: наприкінці липня 2014 року сподівався, що війна незабаром завершиться.

“На початку серпня нашого лікаря Артема Провалова поранили на фронті. Я, Сергій Риженко та керівник Дніпропетровського обласного центру медицини катастроф Радій Шевченко поїхали його забирати аж до аеропорту, на “швидкій”, в халатиках. Ми тоді думали, що вже перемогли. А через тиждень бахнув Іловайський котел…”.

Сьогодні до лікарні привозять найтяжчих поранених, тих, які перебувають на межі життя та смерті.

“Ми знаємо про поранення з моменту, коли боєць його отримав, якщо планується доставка до нас. За це відповідає медичний координатор та військові медики. Якщо раніше ми отримували “кота в мішку”, то зараз точно знаємо, коли буде “борт”, які саме поранення, що робили у мобільному шпиталі. Ми готові до всього”, – розповідає Юрій Скребець.

Бійців, як й інших пацієнтів, доставляють у приймально-діагностичне відділення. Там їх зустрічає ціла бригада медиків, а лікарі-реаніматологи чергують цілодобово.

Бійців, як й інших пацієнтів, доставляють у приймально-діагностичне відділення. Фото: Український інтерес/Маруся Лагута

Тяжку травму приймають нейрохірург, хірург, травматолог та два анестезіологи. Вони, якщо це потрібно, здійснюють протишокові заходи, протезування або штучну вентиляцію легенів, оперують. Відразу біля входу є реанімаційна зала, де одночасно можуть надавати допомогу десятьом пораненим. На першому поверсі – три операційні, а за потреби задіюють і ті, що на другому поверсі.

Перший поверх повністю обладнаний для порятунку життів. Фото: Український інтерес/Маруся Лагута

“Система діє так, щоб усю необхідну допомогу та діагностичні обстеження надати на першому поверсі, а не возити поранених туди-сюди. Тут же працює і штаб допомоги пораненим. Раніше він був повністю прикрашений прапорами, шевронами та листами, у ньому постійно чергували волонтери. Зараз вони теж приходять, але в плановому режимі”, – говорить Юрій Юрійович.

У “Штабі допомоги пораненим” висять листи від дітей. Фото: Український інтерес/Маруся Лагута

Усі бійці, яких сьогодні привозять у лікарню Мечникова, проходять через реанімацію. Вона теж розташована на першому поверсі. Завідує відділенням інтенсивної терапії політравми Ігор Йовенко.

“Хотілося перехреститися і сказати: “А може цей поранений – останній?”

“Наші військові – надзвичайно сильні духом люди. Вони відрізняються від інших пацієнтів реанімації. Це відразу впадає в око. Один лежить із побутовою травмою, а поряд – боєць. Так-от боєць швидше одужує, він заряджений позитивом і бажає відновлюватися”, – розповідає Ігор Йовенко.

Ігор Йовенко біля пацієнта у реанімаційній палаті. Фото: Український інтерес/Маруся Лагута

Протягом чотирьох років війни у відділенні, яким він завідує, лікувалися тисячі воїнів. Перших він пам’ятає добре.

“Їх було відразу п’ятеро чи шестеро, солдати і офіцери. Вони отримали поранення зі стрілецької зброї. Один мав таке підступне – маленьку дірочку в районі стегна. Вхідний отвір, як виявилося. Наслідків спочатку видно не було. А на другу чи третю добу розгорнулася повна клінічна картина. Ми зрозуміли, що у бійця – тяжка травма кишківника. Ми таке вперше бачили. Його поранили кулею зі зміщеним центром ваги. На щастя, цей офіцер відновився і зараз нормально живе і працює. Але тоді він був на межі…”, – згадує Ігор Олександрович.

Однак, це були лише кульові поранення. Згодом почали привозити найтяжчих – із відірваними кінцівками, розірваними внутрішніми органами, шоковими станами, інфекціями. Щоразу, говорить Ігор Йовенко, лікарі хрестилися і думали: “А може цей – останній”. Але воїни надходили і надходили.

“Тоді ж у нас з’явилися перші загиблі. Ми побачили снайперські поранення, коли людині фактично не залишали шансів вижити. Коли максимум боєць міг протриматися один, два, іноді три тижні… А ми щодня дивилися в його очі та очі його рідних і розуміли, що зробити нічого не можемо. Важко було розуміти, що все це відбувається в Україні, в центрі Європи…”, – говорить лікар.

І додає, що найтяжче – це втрачати пацієнтів та сповіщати про їхню смерть.

“Для нас – лікарів, медсестер, санітарочок – кожен боєць стає рідним. Нейтральним бути неможливо. Працювати залишаються лише ті, хто дійсно відчуває свою відповідальність та готові допомагати людям”.

“Найтяжче – це втрачати пацієнтів та сповіщати про їхню смерть”. Фото: Український інтерес/Маруся Лагута

У реанімації, переконує Ігор Йовенко, найкраща допомога для бійців – це підтримка.

“Їм дуже допомагає, коли рідні поруч. Особливо, коли людина отримала інвалідність. Був у нас один хлопчик 19-ти років. Він поступив уже з ампутованою ногою та без ока. Йому було дуже важко змиритися з тим, що він став інвалідом. Він лежав, не хотів навіть сидіти, його буквально змушували це робити. А зараз я бачу його фотографії у соціальних мережах. Він робить спортивні вправи, має протез, у нього все добре. Хоча він сам не вірив, що повернеться до нормального життя”, – розказує пан Ігор.

Не залишаються без турботи й ті бійці, які не мають родичів. Ними опікуються волонтери.

“Ми маємо постійних друзів-волонтерів. Наприклад, Тетяна Юріївна працює лікарем, має приватну практику. До роботи і після вона відвідує пацієнтів у реанімації, готує для них їжу та приносить у судочках. Вона не шукає розголосу, не має нагород, але допомагає нам кілька років. Нещодавно був потрібен один дорогий препарат. Вона купила його за свої кошти та принесла бійцю. Ще до нас приходить одна пенсіонерка, вона вчителька. Живе десь неподалік. Як тільки чує сирени, то біжить у лікарню і питає, що принести і чим допомогти”, – розповідає Ігор Олександрович.

Після реанімації бійців переводять у хірургічні відділення.

“На прощання ми завжди кажемо їм, щоб більше до нас не потрапляли”, – жартує лікар.

 “Я його вже нікуди від себе не відпущу”

Пан Андрій родом із Черкаської області, працював автомеханіком. Пішов на фронт, адже не зміг витерпіти того, що поки на Донбасі люди віддають життя за рідну країну, в його рідному селі всі живуть своїми клопотами. Воював чоловік півроку. Від підриву на розтяжці поблизу Авдіївки отримав тяжкі осколкові поранення очей, легенів, печінки, кишківника, голови.

Зараз життю пана Андрія нічого не загрожує. Фото: Український інтерес/Маруся Лагута

Оперували його спочатку у військовому шпиталі неподалік лінії зіткнення. У лікарню Мечникова доставили гелікоптером. Андрій був без свідомості, підключений до апарату штучної вентиляції легень.

“Сильно тяжкий був. Перші дві доби чекали: чи туди, чи сюди. Але його виходили”, – розповідає дружина бійця пані Наталя.

Жінка уже кілька днів чергує біля ліжка чоловіка. Живе вона у гуртожитку на території лікарні. Його організували спеціально для рідних пацієнтів. У палаті Наталя постійно тримає чоловіка за руку. Вона говорить, відразу відчула, що з Андрієм щось трапилося.

Пані Наталя постійно тримає чоловіка за руку. Фото: Український інтерес/Маруся Лагута

“Щодня він мені тричі телефонував. Коли пропустив дзвінок, то я почала хвилюватися. Зателефонувала сама, а він не відповів. Тоді й відчула біду. Я набирала його номер ще 180 разів… А його тим часом уже оперували. Мені посеред ночі про це повідомили. Зателефонував “воєнком”, забрав із хати, посадив на автобус і дав квиток до Дніпра. Усю дорогу я плакала, а тут не можна. Тут треба триматися”.

Зараз життю Андрія вже нічого не загрожує. Він говорить, починає потрохи сидіти, дивиться фільми, планує піти на риболовлю, коли повернеться додому.

“Навіть жартує з мене. Раніше сил не було на це, а зараз сміється. Значить, що все буде добре. Але від себе я його вже нікуди не відпущу”, – обіцяє Наталя.

Лікувати потрібно не лише тіло, а й душу

Дуже часто військові повертаються з фронту зовнішньо здоровими. Однак, говорить завідувачка центру психосоматичних розладів на базі психоневрологічного відділення лікарні Мечникова Світлана Мороз, насправді вони є серйозно хворими.

“Буквально за півгодини до вас я оглянула хлопчика. Протягом трьох років він живе у тяжкому стані. На прийом його ледве привела мама. Він має розлади, відчуває їх, але нікому про них не говорить. Буквально за п’ять хвилин розмови я переконала його залишитися та пройти лікування”, – розповідає Світлана Михайлівна.

“Дуже часто військові повертаються з фронту зовнішньо здоровими. Однак, насправді вони є серйозно хворими”. Фото: Український інтерес/Маруся Лагута

Понад 90% бійців, які бачили війну, мають психіатричні діагнози.

“Як тільки воїни приходять до тями, їх паралельно з іншими лікарями оглядає психіатр. Він встановлює психіатричний діагноз, а потім здійснює психологічне обстеження. Після цього ми призначаємо план лікування. Із 2 500 врятованих бійців через наш стаціонар пройшли 400. Проконсультували ми всіх”, – констатує пані Світлана.

Лікарка згадує, що коли тільки починала працювати з пораненими, то не розуміла глибину проблеми. Тоді “мечниківці” зіштовхнулися з симптомами, яких раніше не зустрічали.

“Найтяжчі пацієнти – це ті, які мають аку-баротравму центральної нервової системи та військовополонені. Останні пережили такий стрес, що їх дуже важко повернути до нормального життя. Спочатку необхідний “гострий” період реабілітації. Він може тривати два місяці. Потім – роки роботи з психологом. Зазвичай, після полону протягом двох тижнів люди мовчать, лише після починають говорити”, – ділиться Світлана Мороз.

Світлана Михайлівна разом із колегами написала книгу про психічні розлади, пов’язані з війною. Фото: Український інтерес/Маруся Лагута

Медик наголошує, найгірше, що можуть зробити рідні для героя, який щойно повернувся з фронту, – лізти до нього в душу. Пані Світлана радить відразу вести бійця до спеціаліста.

“Прийшли герої. Вони не потребують того, щоб їм витирали сльози. Якщо вони здорові, то впораються зі стресом самі. Якщо ні, то допоможе лише висококваліфікований спеціаліст. В Україні слід відкрити центри первинної діагностики, де бійці могли б пройти повноцінне обстеження, а потім вийти у мирне життя адаптованими. Адже після пережитого вони іноді мають такі контузії, коли потрібно відновлювати банальні навички “сидіти-говорити”. Центр, що діє на базі нашої лікарні, ми організували власними силами. Ми шукаємо військових та закликаємо їх прийти на обстеження. Ситуацію слід змінювати на законодавчому рівні. Щоб огляди були обов’язковими для всіх у кожній області нашої країни”,- вважає Світлана Михайлівна.

На питання, як самі лікарі борються з психологічним навантаженням (адже за чотири роки війни вони бачили весь її жах), лікарка каже: “Стараємося теж допомагати одне одному”.

“Я плакала, коли ховали поранених, яких не вдалося врятувати. Плакала і курила, хоча давно кинула цю звичку. Але ми намагаємося підтримувати колег. Ми вистояли, адже не думали, що нам теж потрібна допомога”.

“Бійці не завжди пам’ятають нас, але ми пам’ятаємо кожного з них”

О шостій ранку головний лікар шпиталю імені Мечникова Сергій Риженко вже на роботі. У нього чимало справ – організувати робочий процес, поспілкуватися з завідувачами відділень, працівниками, приділити увагу пацієнтам.

“Не раз бувало, що я ночував на роботі. У кабінеті напроти навіть поставив розкладачку. Коли привозили багато поранених, то я знав, що додому не потраплю. У 2014 році ми місяцями жили в лікарні. Ми не дивимося на годинник, коли йдеться про людські життя. Кожен наш працівник готовий у будь-яку годину дня чи ночі приїжджати з дому та надавати допомогу. Люди працюють не заради грошей, а заради результату”, – розповідає пан Сергій.

Головний лікар Сергій Риженко у своєму кабінеті. Фото: “Український інтерес”/Маруся Лагута

Війна докорінно змінила життя лікарні Мечникова. Деякі працівники не витримали навантаження – змінили місце роботи або виїхали закордон. Зараз із кожним потенційним “мечниківцем” головний лікар знайомиться особисто. Кожному він намагається приділити щонайменше десять хвилин, щоб розповісти про основні принципи роботи лікарні.

“Лікарі не мають придумувати собі красиве життя. Їм слід бачити його біля операційного столу. Для нас головна подяка – це врятовані люди”, – говорить Сергій Риженко.

Історію кожного з 2 500 тисяч врятованих воїнів пан Сергій пам’ятає досі.

“Бійці не завжди пам’ятають ті дні, які провели у лікарні Мечникова. Але ми пам’ятаємо про кожного з них. Адже їхні історії – це героїчні випадки одужання. Нещодавно на відкритті виставки про лікарню у Києві я зустрів врятованого нами Дмитра Краслянського. Він вижив, попри надважкі травми. Кілька місяців Діма перебував у комі, а тепер ходить, посміхається… Тоді я зрозумів, що прожив своє життя недарма”, – каже лікар.

“Бійці не завжди пам’ятають ті дні, які провели у лікарні Мечникова. Але ми пам’ятаємо про кожного з них”. Фото: Український інтерес/Маруся Лагута

Сьогодні у лікарні Мечникова немає зачинених дверей. Будь-хто може зайти у кабінети чи палати та подивитися, що там відбувається.

“Це важливо, адже люди, які потребують допомоги, мають знати, що до них у будь-яку хвилину можуть прийти рідні та підтримати їх”, – пояснює головний лікар.

Сергій Анаталійович мріє про те, щоб в Україні якнайшвидше закінчилася війна. А потім, зізнається, хоче нарешті гарно відпочити.

У героїчній лікарні імені Мечникова побувала Маруся Лагута, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.