США традиційно проголошують себе союзником України. Також курс на західну інтеграцію і союзництво зі Сполученими Штатами Америки, проголошений як на рівні наших законодавчих документів, так і реальних проєктів (військово-технічна співпраця, військова допомога з боку США, проведення спільних військових навчань тощо).

Поготів нашу увагу повинні викликати ініціативи США щодо подолання конфліктів у різних куточках земного шару, попри очевидну регіональну специфіку. Це викликано насамперед наявністю такого конфлікту (гібридне протистояння з Росією та її проксі) у самій Україні, та, по-друге, схильністю самого істеблішменту США шукати “універсальні” рішення для кожного куточку планети (що видно хоча б із таких давніх ініціатив США по створенню “світових урядів” як Ліга Націй та ООН), по-третє – особливістю американського законодавства – воно екстериторіальне та прецедентне. Тобто, поширюється на будь-яку територію, а не тільки суверенну, отже – покарання американським громадянам за порушення, наприклад законів по боротьбі з корупцією, аналогічно внутрішньому – і не тільки американським громадянам, про що свідчить досвід нашого експрем’єра Павла Лазаренка. І будь-яке рішення американського суду, як і міжнародної політики створює прецедент, який далі США та союзники копіюють для вирішення, як вони вважають, “схожих” конфліктів.

Мета цього матеріалу – не проаналізувати саме бачення американцями нашої ситуації, а скоріше – зрозуміти, які нові підходи вони виробляють, як їх впроваджують у конфліктах.

Усі “союзники” США поділяються на три умовні групи. Перша – це стабільні західні країни, де царює демократія, які вже пройшли етап своєї внутрішньої трансформації (Східна Європа, Балтика), або самі є осердями Західного світу (Західна Європа, Канада, Австралія). Друга – це принципові безпекові союзники, що не несуть прямих загроз дестабілізації (Японія, Мексика, більша частина Латинської Америки, Саудівська Аравія, Кувейт), або їх заморозили до надглибокої стадії (Корея, Тайвань, Туреччина). У країнах першої і другої групи можна а) здійснювати масштабні інвестиції американському приватному сектору; б) допускати їхні компанії для експансії на американських ринок; в) здійснювати надглибоку військово-технічну співпрацю – спільні “шпигунські” альянси (як-от “5 очей” – об’єднання даних цифрової розвідки Австралії, Нової Зеландії, Канади, США, Великобританії), або й розміщувати ядерний потенціал США (нащадок “холодної війни” та ядерного протистояння – Туреччина, Бельгія, Німеччина, Нідерланди, Італія).

Третя ж група союзників – це “проблемні” союзники. Вони мають глибокі проблеми у власній безпеці, нестійку демократію, нерозвинуту економіку. Загалом, оцінка будь-якої країни американцями здійснюється саме за цими загальними трьома критеріями. Водночас, нестійка безпека означає часто малу інтеграцію зі США й Альянсом, малу долю закупки зброї у США та союзників. Демократія – прирівнюється до західних і європейських цінностей загалом, до того ж – з ухилом в сторону американського їх розуміння та втілення. Економіка – переважно ліберальна та з широким допуском американських компаній.

До “проблемних” союзників відносяться країни Балкан (Косово), Грузія, Молдова, Україна, Азербайджан тощо.

Є три варіанти, у який спосіб американська демократія розробляє сценарій роботи з цими конфліктами. Перший (найчастіший) – це намагання “перечекати” проблему, дипломатичні заяви, інформаційна кампанія в інтересах союзника, надання обмеженої допомоги, обережне проведення спільних навчань, вимога реформ, опікування насамперед інтересами власних громадян і компаній. Другий – створення міжнародних коаліцій (як-от по Близькому Сходу, Іраку, Афганістану), у межах або не в межах НАТО, широке залучення міжнародної спільноти, ініціювання миротворчих місій (KFOR від ООН що досі діє в Косові) тощо. Головна мета цього варіанту – поділити відповідальність із союзниками.

Проте, іноді буває і так, що немає можливості діяти ні за першим варіантом, ні за другим. Конфлікт – не заморожується, міжнародна коаліція, що створюється, починає опікуватися більше гуманітарними питаннями (відновлення Донбасу, допомога Палестинським біженцям), або й просто – така міжнародна коаліція починає діяти все більш “паралельно” основним інтересам і баченням самих США. Палестинський випадок – якраз приклад такого третього варіанту.

У такому разі американська адміністрація починає народжувати нові “плани Маршалла”. Цікаво, що в “плані Маршалла” могли брати участь, отримуючи американську допомогу, і більшість соціалістичних урядів європейських країн, що встановилися після Другої світової. Проте тоді Москва наклала повне вето на участь у цих програмах для своїх союзників (хоча й сама до того користувалася ленд-лізом).

План Трампа по Палестині – це черговий “план Маршалла”. Створений без участі власне палестинської адміністрації. План, що викликав спротив та майже одноголосне засудження арабського світу. План, що враховує більше інтересів потужних союзників США (Єгипет, Ізраїль, Саудівська Аравія), аніж самих “реципієнтів” плану. Ідеальний план, що зрештою буде втілений лише частково й переважно зусиллями союзників.

Проте, важливо уважно придивлятися до ініціатив американської адміністрації. Попри всю їхню фантастичність, розроблені вони дуже уважно (2/3 плану – це перелік реформ, що має здійснити Палестина, з підтвердженим на них фінансуванням від донорів), мають ретельний список вимог (хоча й половина з них – очевидно відкинуті, як-от позбавлення статусу біженців тих нащадків палестинців, що знайшли прихисток в Йорданії), розраховані на 10 років із бюджетом у 50 мільярдів доларів. Такий проєкт – це дійсно план Маршала для Палестини, якого Україні (в перерахунку на наше населення – “ціна питання” становила би 360 мільярдів доларів) нам ніколи не пропонували.

Особливо палестинці виступили проти остаточної передачі за зовнішньої оборонною політикою майбутньої незалежної Палестини до Ізраїлю, анексію Ізраїлем 30% (і так окупованого) Західного Берегу та розміщення столиці Ізраїлю в Єрусалимі (а Палестини – в кварталах і передмісті Східного, арабського Єрусалиму).

Проте, якщо американська підтримка нашого уряду виявиться недостатньою для вирішення наших принципових проблем, а зусилля міжнародної коаліції союзників і партнерів – марними, ми також можемо розраховувати отримати від нашого ключового союзника схожий “план” при загостренні ситуації – не важливо, з чийого боку. Питання тільки в тому, яку ціну примирення нас за це попросить заплатити США – і чи ми будемо готові на такі умови.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram