Чому носії української мови з легкістю відмовляються від неї, потрапивши в російськомовне середовище? Чому частина етнічних українців сприймає мову своїх пращурів як анахронізм? Чи соромляться російськомовні етнічні українці цього свого російського мовного статусу? Чому вони ображаються, коли їм вказують на втрату своєї етнічної української приналежності через послуговування мовою іншого сусіднього народу? Чому російськомовні етнічні українці йдуть захищати від російськомовного агресора свою українську землю? Чому зросійщені громадяни, на відміну від інших успішних народів, досі ніяк не усвідомлять нерозривного зв’язку добробуту, безпеки, заможного життя, зростання ВВП з національними цінностями та мовою?

Для мене відповідь на ці та інші схожі питання полягає у двох поняттях: постгеноцидність та постколоніяльність. Винищення Києва мокшанами князя Андрія 1169 році припинило колонізаторську традицію київського престолу на північний схід і жахнуло пращурів українців. Винищення мешканців гетьманської столиці – Батурина у 1708 році та геноцид українців у часи Петра І залякали українців на довгі роки. Лінгвоцид української мови 134 указами та постановами російських правителів схиляв українців до компромісу з російською мовою. Голодомори 1921-22, 1932-33 та 1946-47 років винищили багатомільйонну критичну масу носіїв української мови.

Так Росія створювала собі в Україні майданчик для побудови “нової історичної спільноти” – совєтського народу. Метрополія запропонувала українцям альтернативу: не бажаєте повторення геноциду – асимілюйтеся! Модерною ознакою совєтської асиміляції українців був її так би мовити “лагідний” характер. На заміну геноциду мови та її носіїв прийшла “культурна” колонізація. Критично важливими умовами успішної колонізаторської політики Росії після Другої світової війни були:

1. переселення українців до Сибіру, мордовських таборів і зворотнє заселення території України мільйонами вихідців з Російської Федерації;

2. фальсифікація історії України та Росії, створення мітів та їхня пропаганда через систему освіти, спорт, культурно-мистецьку політику, науку та ЗМІ;

3. приниження українських національних цінностей, їхня архаїзація;

4. заборона українських героїв та символів, цензура в літературі та мистецтві;

5. вибіркові репресії проти носіїв мови та інакодумства.

Зусиллями повоєнних поколінь, які стояли на плечах своїх історичних пращурів, вдалося таки розвалити СРСР та здолати КДБ. Ті, хто виборов у 1991 році незалежність України ще пам’ятали перекази про боротьбу повстанців Холодного Яру та УПА, ще послуговувалися українською мовою, навіть ті, хто вже перейшов на російську в побуті чи на роботі. Національне відродження сприяло появі моди на українське, особливо серед молоді. Але це тривало недовго.

Система КДБ/КПРС не була знищена та плавно перетекла в нову модель олігархічної системи. Українські цінності, мова, ідентичність знову стали зайвими, а згодом чужими і навіть ворожими новому панівному класу. Ментально він був тісно пов’язаний з радянською системою “цінностей”. Для вирішення своїх шкурних інтересів панівному класові до вподоби ставали не українські цінності, а російські традиції раболєпія та чинопочитання, корупції та хабарництва, придушення свободи тощо.

Читайте також: Микола Сядристий: Мене “кришувало” КДБ. Одкровення генія

Замість посиленої і послідовної українізації, панівний клас зберігав совєтські традиції в освіті та науці, спорті, культурі й мистецтві, економіці та політиці. Мовляв, це ж наша історія, а історію слід шанувати. Паралельно й малопомітно культивувалася зневага до всього українського, яке виставлялося як архаїчне, жлобське та вульгарне. Унаслідок ми отримали ситуацію, коли молодь, яка народилася в незалежній Україні або зустріла розпад СРСР у дошкільному віці продовжувала виховуватися в 90-2000-х роках на старих совєтських традиціях. Ця молодь дивилася російськомовний телевізор, у школах та вишах її продовжували вчити переважно російською мовою, у парадигмі російської/радянської культури та історії. В юності молода людина закарбовувала в голові тезу про “дві державні мови”, про “один народ” з росіянами, про “багатонаціональний український народ” та “велику російську культуру”, ностальгію батьків за ковбасою по 2,20 та радянському кіно. Тож, не дивуймося сьогодні появі на чолі української влади молоді з совковим мисленням і російськими стереотипами.

Сьогодні ми спостерігаємо поєднання наслідків двох історичних процесів – геноциду та колонізації українців. Вони породили страх і гіпертолерантність, яку іноземці називають “стокгольмський синдром”. Цей страх перед фізичним знищенням і ця готовність до колаборації з колонізатором визначає суспільний настрій значної частини українців, зокрема молоді. На політичну арену вийшов і закріпився такий собі покруч совєтського українця: російськомовного малороса, неосвіченого в українській культурі, закомплексованого своєю меншовартістю, вихованого на російському шоу-бізнесі та в парадигмі “руского міра”, категоріями якими він мислить. А все тому, що покоління, яке здобуло державний суверенітет України не потрудилося опанувати українські національні цінності. Воно, це покоління, продовжило вчити своїх дітей та онуків російської мови та сповідувати совєтську тезу про багатонаціональність, тільки тепер вже не радянського народу, а “народу України”. Яскравим наслідком злоякісності цієї тези про багатонаціональність є ситуація в ОРДЛО з “народом Донбаса”.

Читайте також: “ДНР/ЛНР” як втілення “радянської мрії”

Чи така ситуація в Україні є фатальною? Дехто потроху зневірюється, спостерігаючи за втечею з України мільйонів українців на заробітки, по освіту або й назавжди. Проте, на Батьківщині залишається ще критична маса патріотів, здатних відстояти свою національну ідентичність та захистити українські цінності. Ця українська армія не дозволить тим, хто “втомився” від війни, здати Україну на поталу “рускому міру”. Ця “агресивна меншість”, як нещодавно визначив її представник войовничого совка в РНБО Сергій Сивохо, залишатиметься й надалі прикладом і взірцем боротьби за свої українські ідеали, а не лише за вміст холодильника, за українську ідентичність, а не за “цінності” шлунку совєтського українця. А ідеали завжди притягували увагу наступних поколінь. Ідеали завжди кликали до боротьби. Ідеали завжди спонукали до критичного осмислення історії та дійсності. Ідеали й сьогодні кличуть до дії.

У душі українця, яким би зросійщеним совком він сьогодні б не був, залишається місце для українських ідеалів та цінностей. Саме ці українські ідеали кличуть російськомовних українців на захист своєї території від здавалося б культурно спорідненого російського народу-агресора. Саме ці ідеали тепер народжують з етнічного чеха, поляка, грузина, росіянина, якута, угорця, молдаванина, білоруса тощо справжнього українського патріота. Саме ці українські ідеали не дозволяють зросійщеній людині з денаціоналізованим паспортом забути, що він українець. Саме ці ідеали свободи та самозарадності, взаємоповаги та культурної самобутності не дають російськомовним інтелектуалам із ліберальним ухилом відхреститися від свого українства.

Бути українцем в постгеноцидній та постколоніяльній Україні нелегко. Жити в оточенні агресивного зросійщеного совка тяжко. Але це місія. Кожен українець своєю активністю і невтомним утвердженням національних цінностей в публічному просторі пробуджує зросійщених співвітчизників і не дає совку, вживленому в мозок окремих людей, принести своє українство в жертву лінощам і комплексам штибу “какаяразніца”.

Тому, знову й знову невтомно повторюю – українцем мало народитися, ним ще треба стати! А для цього слід опанувати українські національні цінності та створити навколо себе український світ. Це під силу кожному. Тому, навіть той російськомовний громадянин незалежно від етнічного походження може вважати себе справжнім українцем, якщо він/вона виховує дітей в українському світі, українською мовою. Виховання дітей – оце і є головним критерієм патріотичності громадянина, який ще й досі з якихось причин не спілкується постійно українською.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram