6 січня – день народження Василя Стуса. Син та батько – насправді є площина найнезбагненіших стосунків. Пуповина, яка дуже часто є набагато міцнішою ніж та, що пов’язувала дев’ять місяців із матір’ю. Коли я повертався додому, мій батько завжди казав, що відчував, коли зі мною траплялося лихо. І завжди прагнув, щоб воно ніколи не трапилося. Задля цього він готовий був піти на все. Але єдиною можливістю повідомити одкровення, здатне виконати функцію щонайбезпосереднішого оберігу часто були листи. Як сказано в Євангелії від Матвія 11:26-27:

“Так, Отче, бо Тобі так було до вподоби! Передав Мені все Мій Отець. І Сина не знає ніхто, крім Отця, і Отця не знає ніхто, окрім Сина, та кому Син захоче відкрити”.

“Листи до сина” Василя Стуса – епістолярне одкровення, єдине послання від приречного на загибель батька до сина. Дмитро Стус не тільки отримав, а й передав українцям одкровення свого видатного батька. “Час, в якому випадає жити, не обирають. Він накидається людині Богом разом з першим подихом, як час нашого існування. <…> Чи вдасться тобі – людині – попри всі складності на несправедливості, стати собою, тобто реалізувати свою вітальну енергію, чи доведеться залишитись таки як усі, радіючи черговій пайці з єгипетського глечика, покликаній засвідчити наше животіння, котре за звичкою люди називають життям”, – написав молодший Стус у передмові першого видання “Листів до сина” 2001 року (перевидані 2019-го видавництвом “Ранок”).

У цьому зовсім немає нічого дивного, що книжка буцімто звичайної епістолярної спадщини хоч і великого поета стає настільною для кожного українця. Усе, що пов’язане, з постаттю Василя Стуса має для нас гірко-вродливий присмак сакрального міту. Сама смерть Василя Семеновича в таборі ВС-389/36-1 біля села Кучино Пермського краю 4 вересня 1985-го видається якоюсь неоковирною насмішкою над системою, яка його замордувала. Зважте самі: до влади прийшов “демократ” Михайло Горбачов, через пів року “бабахне” Чорнобиль, а через шість від самого СРСР почне залишатися лише спогад, а на Пермщині гине від рук імперських сатрапів найвеличніший український поет-пророк кінця ХХ сторіччя. Але саме через те, що Василь Стус разом із Валерієм Марченком практично стали останніми у списку жертв совіцької мартирології українців, “Листи до сина” й отримують отой свій надприсмак.

Ще 1988-го, коли Стусові так і не виповнилося його 50, все ще відчувалося невсипуще око тієї брутальної комуністичної системи: ми, студенти, переписували Стусові вірші потаємно, переписували в блокноти “вірних” братів та посестер, тому що в гуртожитках все ще мешкали по 9 казенних стукачів із розрахунку на 100 голів студентів журфаку. Від них до часу доводилося приховувати не тільки вірші Стуса, а й першу напівлегальну наліпку з жовто-блакитним прапорцем.

Василь Стус у своїх листах і в своїх таборах, звідки він їх пише, вже не в тому статусі, щоб щось від когось приховувати. Василь Семенович уже, мабуть, був свідомий, що йому не виповниться 48 літ. І от читач не просто торкається до чогось глибоко інтимного в поетовому житті: мається на увазі надто тепле, надто сонячне попри смуток тюремного ставлення до своєї дружини Валі та сина Дмитрика, але, читаючи автобіографічне, має можливість торкнутися і чогось із вічного – безсмертних Стусових віршів:

На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і простір, і сніг,
і котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І зголілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.

“Листи до сина” – часткова автобіографія, а часткова збірка обраних, бо надісланих з тюрми, поезій. Разом з тим і повчання. Докладне, фахове, тільки таке, яке може здійснити поет повчання: що, коли і як читати синові. Але головне напучування не список книжок задля самоосвіти, а майбутній характер сина:

“Коли Ти матимеш свій характер – щоб був по Тобі і щоб був міцний, то буде найважливіше – за всякі там університети. Бо характер – це фундамент для майбутньої будівлі. Коли він міцний, то на ньому можна зводити хмарочоси, він витримає будь-яке навантаження. <…> А коли людина має себе, свій хребет, свій центр, свою основу, свою гравітацію, сказати б, тоді все падає на свої місця – і людина схожа на Ейфелеву чи Останкінську башту, а не на гарбу сіна. Хочу, щоб Ти був схожий на башту, а не на гарбу сіна”. З листа Василя Стуса до дружини та сина 15.01.1984

А ще, читаючи “Листи до сина”, практично ніби послання з такого світоглядного потойбіччя, яке народженим у вільній Україні не просто збагнути, ви неодмінно чуватимете у Стусових словах щось співзвучне з Біблією – однієї з найголовніших книг, які радив читати Василь Семенович синові.

“Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм. Бож ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!”. Євангелія від Івана

Ніби то сам Стус сказав. І до нього, Стуса, ми приходимо, “струджені й обтяжені” власною зневірою в велике майбутнє України (в яке Стус вірив). У Василя Семеновича маємо також повчитися “лагідності” терпіння та покори чомусь невідворотному. Ані миті ж не забуваймо: “ярмо” нашого повсякдення навряд чи важче, як і “тягар” нашої зі Стусом та його сином українськості, оцього постійного змагу в її виборюванні.

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]