Французький політичний філософ Клод Лефор вважав, що в ідеологічній структурі будь-якої держави – капіталістичної чи соціалістичної, демократичної, авторитарної чи тоталітарної – міститься внутрішній парадокс. Цей парадокс полягає в тому, що між проголошуваною державою ідеологією і реальними діями очільників держави існує неминучий розрив. І для того, щоб представляти систему державного правління як легітимну та справедливу, держава вимушена постійно апелювати до якоїсь “вищої цінності”, яка не піддається сумніву. У сучасному світі ця цінність (яка сприймається як “самоочевидна істина”), як правило, є певним виразом та відображенням ідеалів епохи Просвітництва (наприклад, ідеї про загальну рівність, про соціальну справедливість, про права людини або про можливість побудови суспільства загальної свободи і щастя – демократичного, комуністичного чи якогось іншого).

Повністю реалізувати цю цінність чи ідеал держава повністю ніколи не може. На те він й ідеал, щоб вічно наближатися до нього, а він, подібно небокраю, завжди відсувається від нас на недосяжну відстань. І сам факт недосяжності ідеалу створює небезпеку того, що громадяни починають сумніватися – а чи дійсно очільники держави ведуть суспільство у потрібному напрямку, чи, можливо, вони лише прикриваються красивими гаслами, а насправді переслідують власні корисливі інтереси, що не мають нічого спільного із загальним благом?

У демократичному суспільстві криза довіри до влади, віри в те, що вона здатна втілити проголошувані цінності в життя, долається шляхом періодичної зміни можновладців, які стали непопулярними, через вибори. В авторитарному та тоталітарному суспільстві все відбувається інакше – суперечність між ідеалом і реальністю певний час може маскуватися абсолютним авторитетом вождя, батька нації, який зображується як володар унікального знання і абсолютної істини і має монопольне право на інтерпретацію як ідеологічних постулатів, так і реальності.

У радянській системі у її “класичний” період роль такого абсолютного авторитету належала Сталіну. Як пише професор Каліфорнійського університету Олексій Юрчак, “роль Сталіна як панівної фігури ідеологічного дискурсу, що має унікальний доступ до зовнішньої об’єктивної істини, сприяла появі тих феноменів, які стали візитною карткою його режиму, включаючи величезну політичну владу, зосереджену в одних руках, культ особистості, персональну залученість Сталіна до редагування всіляких висловлювань і текстів – не лише текстів та виступів політичного керівництва країни, але і наукових статей, художньої літератури, кінофільмів, музичних творів, а також нескінченних кампаній чисток у лавах партії і, нарешті, Великого терору, що призвів до загибелі мільйонів людей. Однак, у результаті змін, що почалися ще в останні роки сталінського правління і продовжити після його смерті в 1953 році, позиція панівної фігури радянського ідеологічного дискурсу була знищена”.

Зникнення “абсолютного авторитету”, який був втілений у Сталіні, потребувало нових шляхів підтвердження легітимності радянського політичного режиму. І політичне керівництво СРСР на чолі з Хрущовим винайшло нову форму забезпечення такої легітимності – у Третій Програмі КПСС, ухваленій у 1961 році на ХХІІ з’їзді партії, було заявлено, що до початку 80-х років ХХ століття “в СРСР буде в основному побудоване комуністичне суспільство”. Текст цієї Програми завершувала знаменита фраза: “Партія урочисто проголошує: нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!”.

З політтехнологічної точки зору для найближчого періоду це був дуже успішний крок. Дійсно, поставлена мета побудови ідеального суспільства в осяжні терміни вселила ентузіазм в душі мільйонів радянських людей. Недаремно численні «вулиці Ентузіастів» з’явилися на мапах багатьох радянських міст саме на початку 60-х років.

Однак, те, що здавалося вдалим ідеологічним ходом на той час, у більш віддалені часовій перспективі виявилося фатальною помилкою, що стало очевидно у наступні десятиліття. Адже роки минали, настали вісімдесяті, коли згідно з урочистими обіцянками, покоління “ентузіастів 60-х” вже мало жити за комунізму, а обіцяний комунізм так і не був побудований. І штучно вигадана формула «розвинутого соціалізму» ніяк не могла приховати сумного факту відсутності світлої мети.

Отже, радянське суспільство опинилося у ситуації, коли в нього не було ні “абсолютного авторитету” у вигляді вождя, ні мети існування. На зміну емоційному піднесенню 60-х в радянському суспільстві поширилися настрої зневіри. Спроби подолати ідеологічну кризу, пов’язану з “парадоксом Лефора”, призвели спочатку до народження Юрієм Андроповим концепції “прискорення науково-технічного прогресу” (яка по суті нічого не змінювала, оскільки передбачала, що потрібно робити те ж само, що й раніше, тільки швидше), а потім концепції “перебудови” Михайла Горбачова.

Ідеологічна розгубленість партійного керівництва проявилася, зокрема, в тому, що Андропов почав стверджувати, що “ми ще до цих пір не вивчили належною мірою суспільство, в якому живемо і працюємо”, а Горбачов заявив, що “партія не знає відповіді на всі запитання”. Отже, самі очільники Комуністичної партії поставили під сумнів її авторитет та спроможність не лише визначати майбутнє країни, але й пояснити той стан, в якому вона опинилася на той час. Олексій Юрчак зазначає, що “це нововведення в публічний дискурс спричинило руйнування істини, від якої відштовхувалася вся ідеологічна система соціалізму. Радянська символічна система втратила зовнішню точку опори, і її обвал став неминучим. Пізній соціалізм радянського зразка виявився яскравим історичним прикладом того, як динамічна, потужна, впевнена в собі система може несподівано розвалитися, коли змінюються базові символічні принципи, що забезпечують її самовідтворення”.

Отже, радянська система розвалилася і на її місці утворилися нові держави, у тому числі Україна та Росія, які почали будувати власні системи ідеологічних цінностей. Порівнюючи процеси, що відбувалися у 1990-х-2000-х роках в українському та російському суспільствах, український соціолог Ольга Куценко зазначала, що до кінця 90-х років соціальні та економічні процеси в Україні та Росії відбувалися подібним чином, “з невеликим лагом запізнення для України”. Однак, після 2000-го року суспільні процеси в Україні та Росії стали розвиватися з помітними відмінностями.

В Україні ідеологія розбудови держави (як і на початку 90-х років у Росії) базувалася на визнанні необхідності розбудови демократичного і вільного суспільства і жодних відхилень від цього “ідеологічного курсу” в Україні за останні десятиліття не відбувалося. Разом з тим, суспільні настрої в Україні протягом усього періоду після проголошення незалежності характеризувалися гострим відчуттям нереалізованості соціальних очікувань, які сформувалися у більшості українців під впливом цієї ідеології. Стабільність політичного режиму в Україні при цьому підтримувалося за “типовим” для демократичних країн сценарієм, а саме через періодичну зміну правлячої еліти, що дискредитувала себе в очах громадян, шляхом демократичних виборів. Інша справа, що часто представники правлячої еліти, які приходили на зміну “попередникам”, були не кращими за них (однак, з подібною проблемою стикається не лише Україна).

У Росії ж процес консолідації правлячих еліт і суспільства з початку 2000-х років відбувався на основі відходу від принципів демократії, починаючи від проголошення ідеї так званої “суверенної демократії” (однак, навіть цей термін згодом перестали вживати).

Сучасний російський ідеологічний проект побудований не на ідеях модернізації російського суспільства, а на ідеях реставрації втраченого “величного минулого”, при цьому як “ідеал минулої величі” залежно від обставин береться або Російська імперія, або Радянський Союз періоду «пізнього Сталіна», коли домінування СРСР поширювалося від Берліна до Пекіна.

Ідея реставрації пов’язана в російській масовій свідомості насамперед з ідеями “відновлення території та впливу Росії у світі”. Російський письменник і політик Захар Прилєпін, який позиціонує себе як виразник “истинных народных чаяний”, таким чином сформулював своє політичне кредо на установчому з’їзді партії “За правду”: “При любых трансферах власти необходимо существование народной организации, способной обеспечить сохранение России… Защищать Родину с оружием в руках – норма. Экспансия – дипломатическая, культурная, политическая, языковая, а в крайних случаях и военная – норма… Россия должна леветь в экономике и праветь во внешней политике”. Як бачимо, ці програмні положення цілком перебувають в руслі ідей націонал-соціалізму. І хоча апологети Путіна можуть сказати, що на фоні таких як Прилєпін Путін виглядає ще більш-менш поміркованим політиком, однак, насправді російське керівництво керується у своїх діях саме такими гаслами (уникаючи проголошувати їх особисто, щоб остаточно не втратити обличчя в очах світової громадськості, але постійно артикулюючи їх через ЗМІ та таких політиків, як Прилєпін чи Жириновський).

Якщо з згадати у цьому контексті “парадокс Лефора”, то тут його дія проявляється у тому, що подібна експансіоністська ідеологія також не може бути реалізованою повною мірою (така само як свого часу не змогла реалізувати ідею “світового панування” нацистська Німеччина).

Ідеологічна орієнтація на минуле призводить до втрати виразного образу майбутнього в російському суспільстві. Російський соціолог Олексій Левінсон, який намагався дослідити образ майбутнього в свідомості російських громадян, вимушений був констатувати, що образи “позитивного, світлого майбутнього” у них відсутні взагалі, замість цього представлені лише проєкції на майбутнє теперішнього стану. Він наводить такі типові відповіді на запитання соціологів:
– Как будет Россия жить (в будущем)?
– Как сейчас.
– А кто будет при власти?
– Кто-кто! Путин!
– А через 50 лет?
– (Спонтанный ответ): Путин!
– (Потом смущенный смех). Ну, такой, как Путин!

Отже, при відсутності в Росії іншої ідеології, крім ідеї відновлення минулої величі і територіальної експансії, вся політична система виявляється “зав’язана” на особистість Путіна. Навіть існування Росії як держави пов’язується з Путіним. Щось подібне спостерігалося в Іспанії середини 70-х років, де тоталітарний політичний режим, встановлений за кілька десятиліть до того іспанськими фалангістами, тримався лише на авторитеті каудильйо Франсіско Франко. Після смерті останнього цей політичний режим припинив існування.

Чи трапиться щось подібне після смерті Путіна? Чи, як стверджують учасники вищенаведеного соціологічного дослідження, буде “такий, як Путін?”. Зараз в Росії у масовій свідомості поширена ідея, що без Путіна (чи такого, як Путін) відбудеться колапс російської державності. Власне, ця ідея вважається однією з тих, які обґрунтовують легітимність путінського режиму. В Росії популярне гасло: “Есть Путин – есть Россия, нет Путина – нет России!». Чи можна уявити щось подібне в якійсь іншій країні? Наприклад: “Є Макрон – є Франція, немає Макрона – немає Франції!” чи «”Є Зеленський – є Україна, немає Зеленського – немає України!”.

Але якщо існування не лише політичного режиму, але й існування всієї держави ставиться у залежність від однієї особи, то навряд чи такий політичний режим можна вважати стабільним. Навіть якщо він сам про себе думає, що буде існувати завжди.