Уже понад два місяці чи не цілий світ живе в пандемії коронавірусу. Увесь цей час державні діячі в різних закутках планети звітують про ефективність тих чи інших методів боротьби з COVID-19 та наголошують на важливості кооперації задля протидії цій глобальній загрозі. Така діяльність світових урядів похвальна, але мене турбує дещо інше. Чомусь ніхто не порушив питання: чому глобальну пандемію не вдалося попередити та світ виявився не готовим до неї. І це попри тривожні знаки вчених протягом десятиліть. Питання дуже важливе, адже неготовність світу до пандемії ставить під сумнів здатність сучасних ліберальних демократій протистояти довгостроковим загрозам. Це ж може свідчити, що час панування цього суспільно-політичного ладу добігає кінця, а людству варто задуматися над його альтернативою.

За перебігом пандемії COVID-19 слідкує чи не все людство, а боротьба з коронавірусом стала такими собі національними перегонами. Тепер світ ділиться на країни, які ефективно протидіють загрозі та ті, стримати пандемію яким не вдається. До цього розподілу долучається невблаганне око громадськості й критикує політиків других держав. Злагоджені засоби протидії пандемії німецької канцлерки Ангели Меркель протиставляються недієздатності Дональда Трампа в США, а ефективність південнокорейської стратегії масового тестування населення порівнюють із провальною шведською стратегією соціальної довіри. В основному одностайною залишається й думка, що Європейський Союз, серед основних цілей діяльності якого є “створення міцного союзу народів Європи”, м’яко кажучи теж не надто добре справився з цим викликом.

Але, як на мене, людство, переймається трішки не тим. Так, протидія пандемії є важливою, але чи хтось задумувався, чому вона взагалі трапилася? “Ця подія – чорний лебідь (важкопрогнозована подія) і, отже, її було неможливо попередити”, – скажете ви. “Зовсім ні: про загрозу глобальної пандемії науковці говорили давно, але попри це ніхто з державних діячів навіть пальця об палець не вдарив, щоб діяти на випередження”, – відповім я.

Учені ще з 1980-х років спостерігають різке зростання кількості нових вірусів. Одна з основних причин – поява людей у найвіддаленіших куточках планети, де зроду проживали тварини-носії досі невідомих нам вірусів. Це працює приблизно так: люди займають нові території задля сільського господарства чи урбанізації, заражаються новою заразою при контактах із тутешнім звіром, а глобалізований міжнародною торгівлею та туризмом світ допомагає їй швидко поширюватися. І про таку тенденцію епідеміологи попереджали давно, але мало кого вона турбувала серед громадськості чи великих політиків.

Задля справедливості додам, що у 2009 році уряд США зробив важливий крок задля протидії цій небезпеці: відкрив програму PREDICT (“Попередження”) з пошуку невідомих вірусів, які передаються від тварини до людини й можуть викликати пандемію. Зокрема, завдяки цьому проєкту вдалося відкрити більш ніж 1 200 нових вірусів та навіть запобігти поширенню нового штаму еболи. Але у вересні 2019-го, буквально за декілька місяців до початку пандемії COVID-19, цю програму без зайвих коментарів згорнули. Відтак людство залишилося наодинці із загрозою пандемії. Ось вона й прийшла.

То все ж чому світові лідери проґавили COVID-19? Можемо не цікавитися цим у російських чи китайських авторитарних політичних еліт. Їхня репресивна діяльність навряд чи спрямована на досягнення максимального добробуту широкими масами. Тому запитувати тут варто еліту наших улюблених ліберальних демократій, адже саме політика країн із таким суспільно-політичним ладом опирається на захист своїх громадян. Тож чому їхні лідери прогледіли пандемію?

Я точно не буду ні першим, ні останнім критиком ліберальних демократій. Але недієздатність такого суспільного ладу в попередженні COVID-19 очевидна. Не заперечую, що справні ліберальні демократії добре справляються з відносно короткостроковими проблемами на кшталт боротьби з безробіттям чи виходу країни з інфляції. Але політики навіть зрілих ліберальних демократій не здатні протистояти більш довгостроковим проблемам як от загроза пандемії чи глобальне потепління.

У цьому й полягає благословення й одночасно порочність ліберальних демократій: мінлива прихильність виборців легітимізує діяльність їхніх урядів. Така особливість допомагає з вирішенням більшості національних проблем, адже тут очікування громадськості зазвичай збігаються з їхніми потребами. Але сірі маси важко назвати далекоглядними раціоналістами, тому на довгострокові загрози вони, а слідом за ними і їхні політичні еліти, схильні закривати очі. З цієї причини Дональд Трамп залишається популярним попри вихід США з кліматичної угоди та крах європейсько-американської співпраці. Середньостатистичному янкі важливіший незначний розвиток Іржавого поясу, аніж виживання людства в довшій перспективі.

Щось схоже відбулося із запобіганням пандемії. Поки чи не всі ліберальні демократії розв’язували короткострокові національні питання, увесь світ накрила епідемія COVID-19.

Саме тому ліберальним демократіям не вдалося виділити кошти на ґрунтовне дослідження нових вірусів. Не вдалося налагодити механізм глобального моніторингу здоров’я у мандрівників. Не вдалося вкластися в розвиток гнучких і готових до нових загроз медичних систем. Не вдалося, адже набитий шлунок – понад усе.

Тому саме час задуматися, чи ліберальні демократії, як мінімум сучасного штибу – справді те, чого потребує людство. Пророцтво Френсіса Фукуями, що такий суспільний лад є найкращим розв’язанням людської проблеми та завершальною формою врядування на практиці може виявитися хибним.

То що ж далі? Питання залишається відкритим. Адже недосконалості ліберальних демократій не обов’язково означають кінець їхньої епохи. Цей суспільний лад уже доводив свою адаптивність та пережив не одну кризу. Досить згадати, що саме ліберальні демократії святкували перемогу над тоталітарними режимами минулого століття. Тому все залежить від того, чи залишаються вони достатньо гнучкими й сьогодні, щоб впоратися з новим викликом. Якщо ліберальні демократії трансформуються так, що їхня діяльність продовжуватиме опиратися на волю народу та, водночас, їхні політичні еліти матимуть змогу вирішувати непопулярні, але від того не менш важливі, довгострокові та глобальні проблеми, то цей суспільний лад матиме всі шанси утримати статус найдосконалішого. Усе як Фукуяма заповідав.

Але якщо ж ліберальним демократіям не вдасться адаптуватися, то вже скоро світом керуватиме новий суспільний лад, що виросте на їхніх уламках. Він буде результатом слабкості попереднього ладу, тому зрозуміло, що на задоволенню суспільної думки та голосах виборців він не триматиметься. Метою створення нового ладу буде розв’язання тих проблем, сили на вирішення яких не вистачило в ліберальних демократій.

Що це буде? Важко сказати. Можливо, вирішенням стане імплементація технократії – суспільства, яким керують науково-технічні спеціалісти. Можливо, щось інше. Зрозуміло тільки, що новий лад буде кардинально відрізнятися від звичних нам ліберальних демократій.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram