Іноді буває – прокинешся зранку в гарному настрої. Надворі сонечко, півні співають, коти двері виламують, бо голодні, а ти стоїш у старій футболці з плямою від слайму на спині і либишся сама до себе. А потім відкриваєш холодильник, береш звідти ковбасу і нарізаєш. Ти ріжеш ковбасу і думаєш про… ковбасу. Ти в дзені. І в такому стані ти можеш бути увесь день: працювати і думати про роботу, митись і думати про мило. І це триватиме доти, доки хтось тебе з твого дзену не виб’є.

Для себе я виділила п’ять пунктів, які вибивають мене з дзену.

“Боже, шо в світі робиться”

Є в мене група читачів преси, тобто новин в Інтернет. Це спеціальні люди, які топчуться на просторах Інтернету в пошуках інформаційного трешу. О, вони смакують такі новини! Хтось когось вбив – треба обов’язково два рази перечитати, всі подробиці запам’ятати, щоб потім увесь день ходити й інших жахати. Або зґвалтування. Боже, невже це так цікаво переказувати? А люди смакують. Доходить до таких подробиць, що мене потім нудить. І від новини, і від того, хто її приніс. Я хочу повернути назад традицію вбивати гінця поганих новин! Я хочу читати та слухати лише те, що мене збадьорить і надихне, а не те, від чого я втрачу апетит. Я не читаю принципово газети, в яких 70% жахів і тільки новини про погоду дають надію на те, що все в нас буде добре.

“Привіт, красуне”

Група прихильників, яку не знаю, куди подіти, щодня дає про себе знати. Це такий собі камерний фан-клуб чоловіків, які окрім написати якусь фіґню, більше ні на що не здатні. Схоже на набір валіз без ручок. Нікуди діти і водночас займають багато місця в моєму особистому просторі. І зустрічатись вони зі мною не збираються, але своїми меседжами тримають себе в статусі “вічний прихильник”. Іноді я цим користуюся. Можу щось попросити, наприклад, підвезти, або привезти кавуни з базару, але… Якби замість своїх привітів вони кидали на мою картку 50 гривень, можливо я б раз на пів року літала в Париж. Скажете – не спілкуйся. То я й не спілкуюсь, окрім “привіт” у відповідь. Як вихована дівчинка. Тож тільки я беру з холодильника ковбасу і… тирлинь… “привіт, красуне”. Все, бутерброд уже не той.

Читайте також: #39.11: Париж на мене зачекає

“А він – козел”

Третина знайомих жінок. Це просто класика. Ну, як розумні та гарні жінки можуть бути такими дивними? Якщо він такий вже не путящий, чому ти з ним живеш? Я завжди на такий вислів кажу: “не живи з ним”. Ага, як то не живи? А з ким він житиме? А тобі не по-барабану? Він же тобі всю молодість зіпсував і за рік жодного букета не приніс. Він вечорами пиво п’є з друзями, а ти вдома йому шкарпетки прасуєш. Ти йому хоч раз казала, що взагалі-то шкарпетки не прасують, а прати він і сам може, і борщ варити, якщо у вас зарплати однакові. Що, менше заробляє? Ні, ну тоді це не правильно, тоді він має ще й квіти поливати та в школу ходити парти мити. Я розумію, в сім’ї всяке буває, чоловік може роботу втратити наприклад, але це тимчасове, на кілька тижнів максимум. Але він має принести мамонта й букет у будь-якому разі. Тож тут без варіантів – не подобається, то не живіть. Тільки не травмуйте мої відкриті чакри своїми неідеальними стосунками.

“Що робиш?”

Якщо на “привіт, красуне” мені є що відповісти, то тут навіть нічого. Хочеться сказати – нічого. Нічого, просто роботи купа, ще годин десять і можу передзвонити та більше розповісти про це. Ви ж не спите о пів на третю ночі? Нічого, ось тільки прання розвішу, хату помию, їсти наварю, домашку хоч одним оком гляну, котів вуличних погодую, манікюр на лівій руці зроблю, бо на правій вчора зробила, плями від слаймів на речах повивожу (як, ваші діти не розмазують слайми по меблях? Щасливі ви люди). А після того підмету двір, схожу за продуктами й потім попрацюю годин вісім-десять.

Мені іноді цікаво стає: чи це всі такі зайняті, чи лише я. Чи то я не вмію впорядковувати свій час, чи то я реально перепрацьовую. І це тільки в звичайний день. А коли презентації, зустрічі з читачами, лекції для студентів? Так, мені потрібен референт, помічниця по домогосподарству та садівник. Референт буде відповідати фан-клубу, помічниця нарешті перетворить мою творчу хату на храм чистоти, а садівник… я просто питиму каву і з вікна дивитимуся, як він фарбує паркан на городі. І це повертатиме мене в дзен.

“Приходь у гості”

Я вже намагалася приходити в гості. Кілька разів. Останній раз приходила до Олі Кротько. Прийшла і кажу: “Давай мені швиденько ноутбук, статтю писатиму”. Дала вона ноутбук і дві години дивилася, як я пишу статтю. А ми для зустрічі ще й шампанське відкрили. Тож вона мені підливає, а я п’ю і не відчуваю, бо з головою в статті. Статтю дописала і кажу: “Давай спати”, бо завтра робота чекає. І лягли. Спала я, як дитя, а Оля напевно думала, навіщо я в гості приїжджала. Ментально я в неї так і не побувала. Як же важко пояснити всім іншим, що, як гість, я абсолютно не годяща. Можливо колись, років через 20.

Тож сонячний ранок, я слухаю мантри, нюхаю ароматичні палички, ріжу ковбасу й думаю про ковбасу. А щоб не втратити відчуття дзену я в такі моменти вимикаю телефон, відправляю на вулицю нагодованих котів і замикаю вхідні двері.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter