Аварія на Чорнобильській атомній електростанції, яка чорною лелекою накрила Україну, і до сьогодні вважається однією з найбільших у світі за всю історію ядерної енергетики. На тему Чорнобиля написано поеми, романи і пісні, знято художні і документальні фільми. У Києві 26 квітня 1992 року відкрито багатофункціональний історико-культурний заклад – національний музей “Чорнобиль”. Основу матеріалів музею склали експонати, зібрані під час культурологічних експедицій, які почали регулярно проводитися з 1994 р.

Авторка цієї статті була учасником кількох Чорнобильських культурологічних експедицій, які тоді організовував Центр захисту культурної спадщини від надзвичайних ситуацій при Міністерстві з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Її власні експедиційні враження і пережиті емоції і виплеснулися у цьому описі.

Отже, що це за експедиції і як вони працюють?

Склад культурологічних експедицій формується таким чином, аби максимально охопити всі галузі матеріальної та духовної культури населення регіону – архітектуру, будівництво, основні та допоміжні заняття і промисли, родинну, весільну та поминальну обрядовості, народну медицину, фольклор, календарні звичаї та обряди, вишивку, ткацтво тощо. Відповідно, працюють етнографи, фольклористи, музейники, архівісти, етномузикологи, археологи. Кожен науковець має свою тему і відповідає за її всебічне дослідження (наскільки це взагалі можливо, особливо в селах з обмеженою кількістю мешканців). У польових етнографічних експедиціях найголовніше – знайти гарного інформатора, який, з одного боку, мав би поважний вік (хоча б років 70 – 80), а з іншого – перебував “при своїй пам’яті”, як кажуть у народі. Іноді на село таких інформаторів знаходилось достатньо, іноді – лише кілька, і тоді щастило тому, хто вийшов на них першим, а були й такі села, звідки ми поверталися розчарованими.

Перепустка в Чорнобильську зону. Фото надане авторкою

Втім, останніми роками експедиції працюють здебільшого у виселених селах, які належать до зони відчуження, обов’язкового відселення, а також серед переселенців. У зоні проводиться переважно збір матеріалів – дерево, кераміка, тканина та інші побутові речі. Відповідно, тут уже перевага надається досвідченим музейним працівникам, здатним миттєво визначити наукову чи художню вартість кожного конкретного експоната. Фахові етнологи та фольклористи складають меншість, адже для нашої польової роботи потрібні люди для спілкування „вживу”. Працюючи в селах зони відчуження, науковці розбивалися на невеличкі групи, по двоє-троє. У кожній групі обов’язково має бути чоловік – аби дертися на горище, носити важкі речі, виконувати іншу відповідальну чоловічу роботу.

Неписані експедиційні закони

Жінки нікуди не ходять самі, чоловіки у кожну хату заходять першими – це неписані експедиційні закони, дотримання яких є обов’язковим і обговоренню не підлягає. Зона – не місце для вияву жіночої самостійності. Адже невідомо, хто чи що там на тебе чекає, чий спокій чи усамітнення ти порушуєш. Бувало й таке, що експедиція йде по одній вулиці, а іншою втікають городами ті, хто уникає спілкування з ким би то не було, а потім у якійсь хаті знаходили похапцем кинуту їжу – картоплю, консерви, цибулю, хліб. Саме тому з науковцями обов’язково їздив по селах озброєний солдат.

Робоча експедиційна уніформа в зоні – військовий одяг, бушлати, солдатські високі й важкі черевики, для чоловіків – на вибір – ще й кирзові чоботи. Обов’язкова складова робочого екіпірування –“пелюстки”, які захищають ніс і горло від пилюки, а також гумові рукавиці. Закривається і голова. У кожного всередині нагрудної кишені схований персональний дозиметр, що підраховує сукупно отриману дозу радіації. В кінці експедиції ці дозиметри здавалися і перевірялися.

Основна база розташовується у Чорнобилі. Сьогодні це вимите й вичищене, майже стерильне містечко, де живуть і працюють вахтовим методом робітники, куди приїжджають різноманітні експедиції (і не тільки культурологічні, і не тільки з України), а також є кілька вулиць із самоселами. Працюють магазини, їдальні, пошта. Є світло, газ, гаряча вода. Для зони, та й для багатьох інших населених пунктів України, це небачена розкіш. Саме в Чорнобилі я вперше почула, як рохкають дикі кабани і виють вовки. Інколи ці звуки чулися настільки близько, що, здається – оглянешся, і на тебе з-за кущів вистрибне якийсь сіроманець. І тоді мурашки бігали не лише „по шкірі”, а й під нею. Крім того, кабаниха, яка захищає свій виводок – вкрай агресивний і небезпечний супротивник. Саме тому з метою безпеки в самому Чорнобилі суворо заборонялося по вечорам заходити в неосвітлені місця.

Експедиція в Чорнобиль. Фото надане авторкою

Як правило, експедиції по збору матеріалів працювали у зоні двічі на рік – ранньої весни і пізньої осені, приблизно у квітні – на початку травня і в жовтні – на початку листопада. Набагато легше працювати, поки ще немає спеки і не заїдає мошкара, а особливо –  не докучають кліщі. Та й плюс до всього не так буйно цвіте зелень, крізь яку продираєшся до кожної хати.

Розпорядок дня

Робочий день науковців у зоні триває близько 18-ти годин: о 6-ій ранку підйом і сніданок. Чергові, які готували бутерброди на обід (близько 50–60-ти штук), вставали на годину – півтори  раніше порізати хліб, сало, ковбасу, запакувати бутерброди, аби потім швидко роздати їх колегам, не забути про питну і технічну воду, мило. До 6 – 7-ої години вечора поїздки селами за заздалегідь складеним і узгодженим з Адміністрацією зони планом, потім завезення до фондосховища (у Чорнобилі його функції виконував колишній кінотеатр “Україна”) зібраних за день предметів. Тут їх відразу ж описували й опрацьовували, нічого не відкладаючи на наступний день – адже завтра будуть нові експонати. Верталися на базу близько десятої – одинадцятої вечора, а то й пізніше. А ще ж треба помитися (особливо гостро ця проблема стояла у жіночій частині гуртожитку, де на 6 – 7 жінок один душ). Відповідно – лише потім вечеря, коли вже ні їсти, ні пити, ні просто спілкуватися за одним столом сил уже не лишається.

А з іншого боку – ці вечірні посиденьки є неодмінним атрибутом польового експедиційного життя. Знявши осточортілий за день і пропахлий потом військовий одяг, постоявши кілька хвилин під гарячим душем (довше не виходило, бо починали тарабанити в двері інші бажаючі), змивши з себе радіаційну пилюку і втому, відчуваєш новий приплив сил. Ми, жінки, часто жартували між собою: мовляв, цей одяг, а особливо – солдатські черевики, до яких так важко звикнути, є безплатним антицелюлітним масажем. А з яким задоволенням жіноча частина експедиції вдягала ввечері блузочки й кофтинки, легке взуття (після солдатських важкущих черевиків навіть кросівки видавалися балетними тапочками), пудрила носики, аби хоч на якусь годинку нагадати собі, що і тут, де зона, життя триває і жінка лишається жінкою…

Покинуті села

Покинуті села зустрічали науковців доволі похмуро й непривітно. Продерешся крізь хащі, що рясно розрослися навколо кожної хати, особливо біля входу, наче охоронці, підходиш до дверей і обов’язково стукаєш. Причинивши двері, питали: “Чи є хто вдома?”. А зайшовши, віталися: “Добрий день у вашій хаті”. Звісно, ніхто тобі не відповість, але кожен дім досі зберігає дух своїх колишніх господарів, їхні речі – особисті й побутові, врешті, їхні фотографії, старі листи, дитячі іграшки. Одне з найболючіших експедиційних вражень – це саме потрощені дитячі іграшки, ляльки (особливо саморобні), звірята – ведмедики, зайчики, собачата. І квіти – минув не один десяток років, а й досі біля покинутих хат цвітуть острівцями трошки здичавілі тюльпани і мальви, витинаються кущики жоржин і чорнобривців…

Заходили у кожну хату, не минаючи жодної, і починали роботу. Доволі важко абстрагуватися від відчуття своєї небажаності, непрошеності. Адже прекрасно розумієш, що, якби не ця жахлива трагедія, у кожній хаті і далі продовжувалося б життя, тут би раділи і плакали, сумували й веселилися, народжували дітей і ховали померлих родичів. І тебе тут ніколи б не було, і ти б не відчував себе самозванцем, зайвим і чужим. І ці сільські вулиці топтали б не солдатські черевики, а дитячі сандалики, і ними не проїжджали б навантажені піском “Камази”, а танцювало весілля. І не здичавіли б квіти біля кожної хати.

Оце чітко вмотивоване власне почуття провини перед зламаним поліським селом – мабуть, одне з найважчих психоемоційних навантажень, пережитих у зоні. І пересилити його вкрай важко. Саме тому тут у кілька разів збільшувалася кількість викурених цигарок, випитого вина, з’їдених шоколадок. Не треба бути психоаналітиком, аби зрозуміти – таким чином переборювався стрес. А загалом ці кілька тижнів, проведених у зоні, ні для кого не минали безслідно, особливо, як що це твоя перша поїздка. І неодмінною реакцією на побачене були депресія, переоцінка багатьох власних життєвих цінностей та установок. Повернувшись додому, на багато речей дивишся зовсім інакше. І розумієш: багато з того, що раніше здавалося тобі удома, у Києві, важкою проблемою, насправді є неприємними дрібницями. Оскільки ти знаєш, ти бачив на власні очі, що таке справжнє горе і біда

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram