Олесь Гончар: літературний геній ХХ століття

Третього квітня відкриттям Музею-кімнати в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка розпочалися урочистості з нагоди 100-річчя від дня народження видатного українського письменника, громадського діяча, першого Лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка (1962), Голови Спілки письменників УРСР (1959—1971), академіка НАН України, Героя України Олеся Терентійовича Гончара. Різноманітні меморіальні заходи на його честь у багатьох куточках України триватимуть упродовж місяця.

Олесь Гончар один з небагатьох, кому дійсно пощастило. Його літературний талант був достойно оцінений ще за життя, а по сконі вже понад 20 літ пам’ять про нього продовжує збирати повні зали шанувальників. А ще відкриваються музеї на його честь, знімаються фільми про нього, встановлюються пам’ятники й меморіальні дошки, щороку все більше вулиць називають його іменем. 2000 року Національний банк України на його честь викарбував монету в серії “Видатні особистості України”, а Укрпошта 3 квітня провела спецпогашення маркованого конверту до 100-річчя Гончара. До речі, це вже другий конверт, присвячений Олесю Терентійовичу. Раніше художній конверт на його честь був випущений 2008 року.

Таємниця такої популярності Олеся Гончара у його “власній правді” – ідеології гуманізму, яку письменник сповідував усе життя, захищав пристрасно і наполегливо, жодного разу не зрадив, не звернув з обраного шляху. Серце його філософії: українська мова, культура, духовність і людина-носій цієї української ідентичності.

Він був блискучим промовцем, саме тому міг переконати у своїй правоті будь-кого, зарядити українським інтересом. Усе життя він опікувався національними святинями. 1965-го спілка письменників у його особі стала колективним членом-засновником Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Це він своїм полум’яним словом відкривав 1989-го установчу конференцію Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, Установчий з’їзд Народного руху України, виступав на мітингах і різноманітних демократичних з’їздах, у такий спосіб немов благословляючи всіх на будівництво незалежної України.

Що таке радянська тоталітарна система Олесь Гончар знав дуже добре, адже вона випробувала на ньому чи не всі свої методи. Чого коштувала письменникові тільки одна кампанія проти роману “Собор”! “Яка дика епоха! — з гіркотою писав О. Гончар у своєму Щоденнику. — З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші генії нації — Шевченко, Гоголь, Сковорода — все життя були безпритульними. Шевченків “Заповіт” написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода… Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?”

Зараз складний час переосмислення радянської літератури. Деякі сучасні письменники звинувачують Гончара у членстві в КПРС, а його творчість, як і радянські функціонери, намагаються подати виключно як соцреалістичний міф. Наслідком цих процесів стало нещодавнє виключення творів Олеся Гончара зі шкільної програми української літератури. Абсолютно необґрунтоване, як на мене. Адже його творчість фактично є еталоном української літератури другої половини ХХ століття. У його творах на першому місці загальнолюдські цінності, його мова – добірна, пересипана словами-діамантами. Вкрай важливо сьогодні навчитися відрізняти «зерно від полови» – високе художнє слово від заідеологізованого сміття. Твори Олеся Гончара належать до тієї частини національного надбання, яке необхідно переосмислювати кожному новому поколінню. Бо він хотів донести до нащадків, щось значно більше, ніж може здаватися на перший погляд.

Насамкінець хочеться навести ще одну відому цитату зі Щоденника Олеся Терентійовича Гончара, яка чи не найкраще характеризує його громадянську позицію:

“Пишу про полеміки з людьми, які були в таборах. Серед них поширене уявлення, що тільки вони боролися з тоталітаризмом, тільки вони захищали українську духовність; а ті, хто був по цей бік табірних дротів, лише, мовляв, догоджали режимові та мовчки чухали чуби. Я ж стояв і стою на тому, що вся Україна в міру можливого захищала себе як націю і що Рух Опору, подібно як свого часу у Франції чи Польщі, і в нас був усенаціональний. Не кажучи вже про суцільно нескорену Галичину, відомо, що й Східна Україна, все наше Подніпров’я, нещадно зрусифіковане, задушене, затероризоване, раз у раз заявляло про себе протестами і воістину мужніми вчинками. В цьому я пересвідчився ще під час «соборної історії», коли тисячі не знайомих мені людей, ризикуючи собою, стали на захист книги й підтримали автора своїми безстрашними листами. Писали робітники заводів, озивалася звідусіль трудова Україна… А Василь Симоненко, Алла Горська, Григір Тютюнник, композитор Івасюк, Маргарита Малиновська, краєзнавець із Запоріжжя Микола Киценко та ще безліч інших? Хіба всі вони не були учасниками всеукраїнського Опору, хоча й судилося їм бути по цей бік концтабірних дротів!..”