119 років тому на світ з’явився Олександр Птушко, який віднайшов своє покликання у кінематографі. Став одним із небагатьох режисерів, яким вдалося здійснити дитячі мрії. Майстер казкового жанру кіно. Творець першого у світі повнометражного лялькового мультфільму.

Олександр Лукич Птушко (справжнє прізвище Птушкін) народився 19 квітня 1900 року на Луганщині у селянській сім’ї. З самого малку мав хист і любов до малювання. Йому хотілося не тільки стикатися із небаченими світами, а й майструвати рукотворні дива. На виставці робіт училища, у якому навчався Олександр, його малюнки визнали кращими. Їх високо оцінили і це дало змогу у майбутньому переїхати до Москви і вступити в Державну школу кінематографії на заочне відділення.

Після Жовтневої Революції Олександр працював актором і художником-декоратором у Народному домі і кореспондентом газети . У 1923-1926 роках навчався у Московському інституті народного господарства. Змінив кілька професій – кореспондент у газеті, актор, художник-декоратор, секретар оргвідділу Союзу будівельників Москви, – поки не віднайшов себе у кінематографі.

Спочатку Птушко працював як художник і режисер-мультиплікатор, конструював ляльок. У 1928 році дебютував у якості режисера, поставивши серію мультфільмів за участю лялькового персонажа Братішкина спільно з Юрієм Меркуловим і Іваном Ніктіченко.

У 1932 році Птушко приступив до викладацької роботи у ВДІК, де із радістю ділився своїм досвідом із молоддю. Йому не спадало на думку зберігати у секреті ноу-хау своїх винаходів, навпаки – він поспішав відкрити їх своїм колегам. Режисер Іржі Трнка зізнавався, що за схемами радянського майстра створювали ляльок чеські мультиплікатори у 1940-1950-х роках

Читайте також: Українське коріння Леоніда Гайдая

Першою масштабною повнометражною роботою молодого режисера став фільм “Новий Гулівер” (1935), який великою кількістю новаторських рішень вразив і простих глядачів, і фахівців. Для зйомок фільму виготовили півтори тисячі ляльок. Відрізнялися вони від своїх попередниць тим, що були дуже рухливими, а їхні обличчя мали багату міміку, могли навіть передавати душевний і фізичний стан персонажа. За допомогою спеціально розроблених комбінованих зйомок, ляльки з’являлися у кадрі разом із акторами.

Ще одним новаторським прийомом стрічки стала зміна частоти звуку при записі акторів, які озвучували ляльок-ліліпутів. За допомогою такого прийому Птушко домігся потрібного йому “нелюдського” писклявого тембру. Цей фільм привів у захват не лише публіку, а й отримав заслужену нагороду на Міжнародному кінофестивалі у Венеції.

Після приголомшливого успіху, Птушко очолив художньо-виробниче об’єднання об’ємної мультиплікації “Мосфільму”. Найпомітнішою його роботою того часу став фільм “Золотий ключик” (1939). У цій стрічці майстер знову винайшов нову методику, яка створювала зоровий ефект, де актори, які грали ляльок. були значно меншими, ніж актори, які грали живих людей.

Кадр із к/ф “Золотий ключик” 1939 рік

У 1944-1946 роках був директором кіностудії “Союзмультфільм”. У ці ж роки написав низку науково-популярних книг на тему мультиплікації, трюкових і комбінованих зйомок.

Дочка Птушко, Наталя, що пішла по слідах батька і стала режисером, розповідала: “На знімальному майданчику тато був чуйним, уважним, але дуже жорстким і вимогливим. Мені діставалося від нього більше інших. З ним я пройшла хорошу школу: щоб все було готово до роботи, все було на своєму місці, і якщо що – з мене першої попит. Його дуже любили всі навколо, аж до робочих. Олександр Лукич міг особисто взяти участь в спорудженні декорацій, показати, як краще забити цвях. Він був єдиним режисером, якого називали “майстер – золоті руки”. Дійсно, він умів все. Під час війни навчився шити взуття. Майстрував з дерева босоніжки, зверху покривав їх шкірою або замшею, і в евакуації весь час наш “лауреатнік” ходив в цьому модному взутті. Потім став вишивати прапори, і в важкі часи це рятувало сім’ю в матеріальному плані. Він створював чудові ескізи для Великого театру. Унікальна була людина, при цьому дуже товариська і весела “.

Після закінчення війни Олександр почав знімати ігрові фільми, екранізуючи билини, народні казки, твори російської літератури. Із-під його руки вийшли: “Кам’яна квітка” (1946), “Садко” (1952), “Ілля Муромець” (перший широкоекранний фільм зі стереозвуком, 1956), “Червоні вітрила” (1961) , “Казка про втрачений час” (1964), “Казка про царя Салтана” (1968), “Руслан і Людмила” (1972).

Кадр із к/ф “Кам’яна квітка” 1946 рік

Ці фільми мали успіх не тільки на батьківщині, але й користувалися неабиякою популярністю закордоном. Зокрема, у Великобританії “Ілля Муромець” вийшов під назвою “Билинний герой і чудовисько” (The Epic Hero and the Beast), у США – “Дракон і меч” (The Sword and the Dragon); американський варіант був перемонтований на студії Роджера Кормана, як і ряд інших казок Птушко і Роу. Спільний радянсько-фінський фільм “Сампо” (1958) йшов в американському прокаті під назвою “День, коли Земля замерзла” (The Day the Earth Froze), а “Садко”, що вийшов в 1953 році, в 1962 році знову пройшов на екранах Америки як “Чарівна подорож Синдбада” (The Magic Voyage of Sinbad).

Відзначився Птушко і як один із засновників радянського “фільму жахів”. Саме його перу належить сценарій гоголівського “Вія”. Молоді режисери Костянтин Єршов і Георгій Кропачов, які взялися за зйомки, не змогли довести розпочате до кінця і Птушко був змушений дознімати і монтувати фільм.

Кадр із к/ф “Вій” 1967 рік

На Заході Птушко називають “українським Волтом Діснеєм”. Ряд критиків порівнювали його з італійським режисером Маріо Бава, який також відомим своїми роботами у кінофантастиці, у тому числі вільною екранізацією “Вія”.

Олександр Лукич дуже хотів зняти Тараса Бульбу із Сергієм Бондарчуком у головній ролі і “Слово о полку Ігоревім”. Не встиг.

В старості режисер важко хворів, але до останнього дня зберігав бадьорість духу, займався різьбою по дереву, вигадував нові трюки.

Помер видатний майстер 6 березня 1973 року. У тому ж році не стало і знаменитого кіноказкаря Олександра Роу. Разом з цими “титанами” пішов у небуття і трудомісткий, складний, але неймовірно ефектний жанр вітчизняної кіноказки.

Могила Олександра Птушко. Новодівочий цвинтар

На могилі Олександра Птушко стоїть дерев’яна різьблена фігура – скорботний замислений дід-лісовик, на його голові витіювато переплітаються гілки. Він ніби вийшов із фільмів Олександра Лукича і тепер безмовно сторожить мертвий сон свого творця.

Читайте також: Владлен Мараєв. Українське коріння великого кінорежисера