Частина перша. Крізь битви Хрестових походів

“Хрестові походи на Святу Землю з метою захистити Гроб Господній від невірних тривали майже два століття – з 1096 по 1270 роки. Це була епоха високої духовності, зречення мирських благ, релігійного подвигу та самопожертви в ім’я Господа нашого – Ісуса Христа”.

Коли Анна Київська їхала до Парижа, то вона, напевно, й уявити собі не могла, що її правнуки стануть не лише королями Франції, але й імператорами “Другого Риму”. Риму, що хрестив її діда. А проклали шлях нащадкам Рюрика до імператорського трону Візантії Хрестові походи європейського лицарства.

У Другому хрестовому поході до Святої землі (1147–1149) брали участь вже три правнуки Анни Ярославни.  Вийти у цей похід  лицарів Христа змушувала активізація турків та їхні спроби захопити християнські держави. Очолили похід два європейські монархи – правнук Анни Київської, французький король Людовик VII та король Німеччини – Конрад III. Шлях лицарів-хрестоносців до Палестини пролягав через Малу Азію. Разом із королем Франції у поході взяли участь його брати – Роберт І де Дрьо та молодший П’єр де Куртене. І навіть дружина короля Франції, разом із усіма її придворними фрейлінами, брала участь у Другому хрестовому поході.

Якщо німецькому війську довелося зазнати поразки, турки  легко його розгромили у битві при Дорілеї, то вже французькі лицарі, долаючи опір ворога, з тяжкими боями все ж дійшли до Палестини. У Єрусалимі провідники походу вирішили захопити Дамаск. Та противник вже призвичаївся до тактики ведення лицарями бойових дій і взяти Дамаск хрестоносцям не вдалося. П’єр де Куртене з братами повернулися до Франції.

По тому, як Саладин у жовтні 1187 року захопив Єрусалим, папа оголосив Третій хрестовий похід (1187–1192) проти невірних. Його очолили четверо наймогутніших монархів тодішньої Європи — німецький імператор Фрідріх I Барбаросса, французький король Філіп ІІ Август – син короля Людовика VII, австрійський герцог Леопольд V і англійський король Річард I Левове Серце.

Двоюрідний брат французького короля П’єр II де Куртене воював поруч із ними. На шляху до Палестини хрестоносці взяли “на спис” Кіпр та утворили там Кіпрське королівство. Острів став християнським плацдармом, націленим на серце Малої Азії. Саладин уклав із лицарями Христа угоду, за якою купці та паломники з Європи могли безперешкодно відвідувати Єрусалим та жити в ньому.

Однак вже невдовзі, по смерті Саладина, у березні 1193 року, все повернулося до старого. У християн в Єрусалимі почали виникати ті самі проблеми, що спонукали їх наприкінці ХІ сторіччя розпочати Хрестові походи до Гробу Господнього: “Турки почали чинити пілігримам перешкоди. І перш за все фінансові. Лише за право ввійти до міста вони вимагали величезну плату. Ті, хто зміг подолати цю перешкоду, часто не лише позбавлялись можливості вклонитися християнським святиням, а й нерідко наражались на насильство, переслідування та образи”.

Стало зрозумілим, що вирішальне значення для долі Святої Землі має Єгипет, султан якого постійно загрожував володінням хрестоносців та не збирався дотримуватися досягнутих домовленостей. Папа Інокентій ІІІ розпочав підготовку до нового хрестового походу.

Четвертий хрестовий похід (1202–1204) був запланований як військова операція із захоплення Єгипту. Аби потрапити у північну Африку, лицарство звернулося до Венеції, що мала тоді найкращий у світі флот. Дож республіки погодився перевезти хрестоносців за 85 тисяч марок сріблом.

У червні 1202 pоку, коли кораблі були вже готові до походу, його провідник граф Боніфацій Монфератський повідомив дожу, що зміг зібрати лише половину необхідної суми. Венеціанці несподівано погодилися відкласти плату, але за умови, що хрестоносці допоможуть їм та сину імператора Візантії Ісаака ІІ Ангела відібрати у його дядька, Олексія ІІІ, престол, який той захопив нечесно, випаливши імператору очі. За таку допомогу син осліпленого імператора пообіцяв щедру винагороду — 200 тисяч марок сріблом. Так похід до Єгипту ставав реальним. Грошей мало вистачити не лише на нього…

Влітку 1203 року хрестоносці без особливих зусиль повернули імператорський трон Ісааку ІІ Ангелу. Місто було взято без бою. Олексій ІІІ втік, щойно  лицарі наблизилися  до столиці, бо не мав підтримки городян. Лишалося лише отримати гроші та рушати до Єгипту. Аж раптом виявилося, що державна скарбниця імперії спустошена! Така візантійська “традиція” була на Заході невідомою – там вважалося неприпустимим та дуже небезпечним не платити найнятим тобою воїнам.

Коли Іссак ІІ  ввів у місті податок на збір грошей для хрестоносців, містян це обурило. Тим часом Олексій ІІІ організував повстання під проводом свого ставленика Олексія Дуки. Хрестоносці, що стояли табором за межами столиці, були ошелешені та розгнівані. Вони силою й натиском, попри численні жертви, взяли місто. Борг сина імператора у доволі стислі строки із лихвою повернули жителі Константинополя…

Але в місті царював повний безлад. Олексій Дука вбив імператора Ісаака ІІ. Його сина він задушив. А Олексій ІІІ осліпив самого Дуку та передав того хрестоносцям, теж заблагавши винагороди – аби ті відпустили його з полону. Хрестоносці дозволили Олексію ІІІ покинути Константинополь, а Дуку вони скинули з колони Феодосія.

Внаслідок розгортання цих драматичних подій хрестоносці не змогли покинути місто та залишити його без захисту на поталу туркам. Лицарям Христа довелося відкласти свої плани щодо Єгипту і взяти місто під свій захист. Так постала Латинська Романі, яку історики згодом назвуть Латинською Імперією.

Тим часом праправнук Анни Ярославни – П’єр II де Куртене (1155–1219) – боровся з ворогами Віри Христової на інших фронтах й удосконалював там свою військову майстерність. У 1209 та 1211 роках він узяв участь у двох альбігойських хрестових походах. У 1214 році – у битві при Бувіне – він став легендарною особистістю. Про його діяння збереглося чимало документів, на сторінках яких він постає людиною мужньою, запальною, схильною до вирішення проблем мечем та силою. Як справжній воїн, під час своєї участі у походах на захист християнської віри, П’єр II де Куртене брався навчати й виховувати не лише єретиків, але й святих отців та навіть епіскопів.

Тому, коли 2016 року Латинська Імперія втратила свого імператора, латинські барони запропонували трон цьому славетному лицарю як істинному захиснику віри Христової від її ворогів.

П’єр II де Куртене наполягав на тому, аби коронував його імператорським вінцем сам папа – Гонорій ІІІ. Той опирався такому плану, мотивуючи небажанням порушувати права Патріарха Константинопольського на проведення коронації Імператора Латинської Імперії. Насправді ж він боявся, що коронований у Римі Імператор висуне свої претензії й на Апостольську столицю. Такою була слава і могутність цього лицаря! Але папа знайшов вихід із ситуації – він коронував П’єра II де Куртене у церкві Святого Лаврентія, яка тоді розміщувалася поза Римом.

На коронацію майбутній імператор прибув із армією у складі 200 лицарів та 6000 піхотинців. По тому він звернувся до візантійців, аби вони доставили його до Константинополя. Ті й собі традиційно запросили в нього послугу за послугу. У воїнів, як завжди, не було грошей…

Облога Діррахій, запропонованого візантійцями до знищення військом Імператора, була невдалою. І той змушений був добиратися до своєї столиці пішки. Шлях його проходив через вороже Латинській Імперії Епірське царство, одне з міст якого він тільки-но збирався захопити.

Йти довелося з боями. 64 роки не найкращий вік для такої мандрівки. У 1219 році біля Охридського озера його військо було розбите деспотом Епірським. Сам імператор потрапив у полон, де, як вважають, і закінчив свій життєвий шлях.

Онук Ярослава Мудрого очолював перший хрестовий похід

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram