Олександр Антонович Кошиць – видатний диригент, який своїм талантом підкорив Європу. Північна і Південна Америки аплодували стоячи українському митцю. Визнаний світовими критиками, увійшов до когорти найвпливовіших митців хорового виконавства першої половини ХХ століття. Лише на Батьківщині незнаний і забутий. У період СРСР його ім’я було заборонено. Вважалося, що він націоналіст, який веде атирадянську агітацію українською народною піснею.

Народився Олександр 12 вересня 1875 року в селі Ромашки на Київщині. Батько Антоній Ігнатович – священник, мати Євдокія Михайлівна належала до роду Маяковських. Коли хлопчикові було всього два роки, родина переїхала до Тарасівки на Звенигородщині. Сам диригент писав: “Тарасівка є фактично моя батьківщина, бо я з нею поєднаний і життям, і душею, і спогадами”.

Навчався митець в Богуславській бурсі, яку закінчив у 1890 році.

“Шість років у бурсі – нехай нікого не дивує, бо поступив у підготовчий клас, а в третьому сидів два роки, як і подобає кожному порядному богуславському бурсакові (власне, в 3-му класі!). Вражень цікавих безліч. Все записано в моїх спогадах. Співав у хорі спершу сопраном, а потім тенором. Вперше в житті почув Бортнянського концерти, і вони зостались в душі навіки, як і богуславська чудова природа. Почав тихенько компонувати”.

Ще шість років провів у класах Київської духовної семінарії. І хоча Кошиць вчився добре, та на випускному іспиті провалився на “догматиці”. Це перекреслило його вступ до академії. Хоча він і міг вступити в університет на філологічний, та його вабило саме до Києва і саме в академію. Адже там був прекрасний церковний хор, і вже тоді йому мріялося його очолити. Та не судилося, прийшлося вертати до села й ставати до вчителювання.

“Покуштувавши вчительства в селі та спробувавши організувати там хор, я кинув усе і взявся за те, чого ще ніхто не доконував серед семінаристів: перетримати при семінарії всі предмети, за всі шість років науки, дістати право на вступ до Академії, а потім тримати конкурс в Академію. Дійсно, коли припече, то чоловік може перескочити через самого себе”.

За шість років Олександр пересклав усі іспити й зумів вступити до Київської духовної академії. І мрія здійснилася – за два роки Кошиць очолив хор. Зумів відновити заборонену раніше Синодом музику Артема Веделя:

“Я мав щастя невимовне стояти на хорах на його місці, спиратись на ті ж самі поручні, що й він, і співати під тими ж склепіннями, які він оголошував своїми геніальними піснями та які мурував Мазепа!”

Після Академії Кошиць знову повернувся в село. Згодом вчителював у жіночій Духовній школі у Ставрополі та на Кавказі, був лектором історії у Ставропільськім учительськім інституті. Там же виступав з концертами, створивши хор. За ці виступи вони ледь не потрапили до жандармівських лап за “українофільство”. Микола Лисенко порадив молодому музиканту помандрувати станицями Кубані, щоб зібрати місцевий фольклор, особливо козацькі пісні, які збереглися в пам’яті місцевих жителів.

“Моя радість! Записав безліч матеріалу, впорядкував 500 пісень і віддав Кубанському обласному управлінню, одержав за це Золоту медаль на Кубанській етнографічній виставці. А де ділись ті пісні, спитай радянського уряду! У мене збереглася в Києві лише одна сота шпаргалів”.

Повернувшись до Києва, вступив у Музичну школу імені Лисенка. Паралельно вчиться в класі композиції професора Любомирського. Згодом стає диригентом і директором товариства “Боян”. А в 1909 році Кошиця запросили керувати Хором студентів Київського університету Святого Володимира. З ним Олександр Антонович об’їздив усю Україну, це був один із найкращих колективів того часу.

За два роки дирекція Імператорського музичного училища запропонувала йому вести клас хорового співу в училищі, а пізніше і в консерваторії. Микола Садовський, бачачи неймовірний талант митця, й собі запрошує Кошиця диригентом у театр. Там геніальний творець ставить опери “Утоплена”, “Різдвяна ніч”, “Енеїда” Миколи Лисенка; “Роксолана” Дмитра Січинського; “Сільська честь” П’єтро Масканьї; “Гальку” Станіслава Монюшка.

Ставить оперети й пише музику до п’єс “Дай серцю волю, заведе в неволю” Марка Кропивницького, “Казка старого млина” Спиридона Черкасенка.

Олександр Кошиць – диригент Київської опери (крайній ліворуч), 1916 рік

У 1917 році Українська Центральна Рада обирає його музичним представником Театрального і Музичного Комітету, який пізніше перетворили на Музичний відділ Міністерства освіти України.

За два роки Симон Петлюра доручив організувати в Києві Українську республіканську капелу (з 1919 – Український республіканський хор). Кошиць згадував:

“1 січня Петлюра запросив мене зі Стеценком на авдієнцію. Звертаючись до мене, мовив: “За тиждень щоб була організована для закордонної подорожі капеля”. Для мене ця капеля була край моїх бажань і мрія всього життя”.

Зібраний ансамбль на чолі з Кошицем виїхав на гастролі до Європи, потім Америки. Їхні виступи перевершили всі сподівання. Зали були набиті охочими послухати українські пісні, а критики не шкодували схвальних відгуків.

“Український хор закінчив у нас свої гастролі зі справжнім апофеозом. Він не тільки досяг своєї поважної мети, а й переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси. Він довів більше – незвичайну досконалість співу”, – 25 січня 1921 року (Париж, Франція).

Український Національний Хор під проводом Олександра Кошиця в Брюселі (Бельгія, березень 1921 рік)

“Хоч як ми шануємо наші великі хори, але рівного цьому не маємо. З хором і в хорі живе його диригент Олександр Кошиць. Це, власне, не диригент у загальноприйнятім значенні цього слова, він є справжній чарівник”, – 7 квітня 1921 року (Берлін, Німеччина).

“Не може бути кращої, досконалішої пропаганди для того, щоб дати світові пізнати українську націю. Вам заперечують існування Вашої нації, отже, Ваші співаки доводять світові, що ця нація має незрівнянно могутню і музичну душу”, – професор Сорбонни Шарль Сеньобос.

Шість років тривали гастролі хору, всюди їх виступи проводжали гучними оплесками, захопленням. Про Україну заговорили на обох американських континентах.

Український Національний Хор Олександра Кошиця в Буенос-Айрес (Аргентина, червень 1923 рік)

А от політичні обставини в рідному краї викликали сльози на очах. Україну силою приєднали до СРСР і митцю вже не судилося повернувся на Батьківщину. Решту життя Кошиць провів в еміграції.

Починаючи із 1924 року Олександр Антонович мешкає у США та Канаді. Але своє дітище він не полишає. Пише музичні твори, створює обробки до українських пісень. У Нью-Йорку видає збірку пісень, перекладених англійською мовою.

Американці зацікавилися роботою геніального диригента. Його часто запрошували на радіо, він читав лекції про українську музичну культуру в Колумбійському університеті. Та попри величезний успіх, його серце рвалося до України:

“Єдина моя надія, що держить мене на землі і дає сили жити, – це бути перед смертю дома, побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну”.

Кошиць хотів повернутися на Батьківщину, писав листи-прохання в СРСР, але заборона радянської влади була категоричною. Особливо болісно Олександр Антонович переживав свою неможливість повернутися тоді, коли дозвіл вертати назад отримали Грушевський та Винниченко.

Олександр Кошиць (Рим, квітень 1928 рік)

Попри душевні муки, продовжує займатися хором. В еміграції Кошиць долучився до розвитку та збереження української національно-музичної культури.

У 1941-му диригента запросили читати лекції з теорії та історії музики на новостворених ним диригентсько-вчительських курсах. Поява видатного митця зробила ці курси надпопулярними серед української громади. За рік лекції перенесли із Торонто до Вінніпеґа. Олександр Кошиць викладав історію української пісні та музики, він же диригував курсовим хором.

Під час святкування сторіччя від дня народження Миколи Лисенка, Олександр Антонович, як його учень і близький товариш, об’їздив із доповідями про видатного українця частину східної Канади.

21 вересня 1944 року Олександр Кошиць пішов із життя. Його похорон був схожий на жалібну демонстрацію. Похований видатний українець у мавзолеї вінніпезького цвинтаря “Ґлен-Іден”.

Село Тарасівка Звенигородського району Черкащини.
Пам’ятна стела О. Кошицю. Фото: Віктор Жадько

Усе життя Кошиць присвятив розвиткові й зміцненню української культури. Завдяки йому українське мистецтво посіло визначне місце світової культури. Відданий до останнього подиху рідній землі, вірно служив своєму народові.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter