Денис Іванов – байкер. І з ним я бачилася вперше. І вперше спілкувалася з людиною, яка значну частину життя проводить на байкові.

А я люблю мотоцикли і мотоциклістів. Просто так. Завжди захоплено спиняюся і проводжу очима, коли повз мене реве екстремал на швидких колесах. Справжній байкер, їдучи містом, завжди помічає прихильну увагу перехожих до себе і махає у відповідь рукою. Принаймні, на моїй пам’яті – так.

У кожного байкера є історія своєї закоханості у мотоцикл, у своє, інше для нас, середовище. От у Дениса Іванова почалося все на хвилі дитячого захоплення, коли якщо любиш, то щиро, і віддаєшся повністю. Коли основна мотивація вміщається у захваті “Ооо!” і не потребує розшифрування.

Тому,

Перший принцип життя байкера якщо любити – усім єством

Відразу формулюю другий принцип: “Усе сам!”. Може, не у всіх. У Дениса, принаймні, саме так.

– Все почалося ще в 7 років з батькового мопеда. Їздити навчився дуже рано. У 15 років вже здав на права, проте просто так вулицями їздити ще не міг. Чекав з нетерпінням повноліття. Навчився лагодити і освоїв усе сам. І сам склав собі мопеда. А згодом, купуючи вживані мотоцикли, сам доводив їх до належного технічного стану і вигляду.

Скільки мотоциклів-байків змінив за час своєї мото-біографії Денис, я втомилася рахувати. Та і не кількість мене захоплювала. А спостереження за тим, як спочатку юнак, а потім – зрілий чоловік через двоколісного друга ніби шукав вираження себе, реалізацію своїх ідей та мрій.

Деніс Іванов змінив за своє життя багато байків. Фото надане авторкою статті
Деніс Іванов змінив за своє життя багато байків. Фото надане авторкою статті

– Проте це дороге захоплення. Якщо займатися не формально. Ти стаєш повністю зосереджений на цій ідеї. Перебуваєш у постійному пошуку.

Отже,

Третій пункт: “Дороге обходиться дорого!”

Чоловік, загинаючи пальці розповідає, скільки разів він купував і продавав двоколісного друга. Не тому, що був непостійним у смаках чи звичках. А тому, що шукав машину, яка найбільше відповідала б його досвідові, внутрішньому стану, темпераментові і відчуттю органічного єднання з мотоциклом, який ніби є продовженням тебе самого. Був час, коли хотілося більш потужної машини, а пізніше переконався, що більш підходить легший і так би мовити моторніший, швидший.

Пункт четвертий: “Машина – частина тебе”

Відразу пункт п’ятий (і ось чому): “Машина – частина тебе, і ти – не обов’язково краща частина дуету”.

– Всякого було. Навіть коли вже мав багаторічний стаж їзди, проте мав зухвалість бути дещо самовпевненим. Тому травмувався двічі в невеликому проміжку часу – не загоїлась одна травма, як отримав іншу. Друзі допомогли впоратися з труднощами того періоду.

Друзі допомагали Денису відновлюватися після травм. Фото надане авторкою статті
Друзі допомагали Денису відновлюватися після травм. Фото надане авторкою статті

– Ця наука не пройшла намарне. Бо відтоді відкинув самовпевненість і думку, буцім Бога за бороду упіймав. Однак травми не відбили бажання їздити на двох колесах. Був певний період ще в молодості, коли ніби припинив займатися їздою на мотоциклі. Але настала нова епоха, відновився інтерес. Була вона новою і для мотоциклів. Усі мої уявлення про двоколісного докорінно змінилися, коли з’явилися комп’ютери, за ними – Інтернет, і можна було побачити в мережі усе те не доступне раніше погляду різноманіття мотоциклів.

Пункт шостий: “Мотоцикл – це завжди удосконалення його і себе”

Денис побачив, що між “Мінськом”, “Іжем”, “Явою” та справжніми байками просто неймовірна різниця. Але це ще більше підігрівало цікавість. Купував використані мотоцикли, “лікував”, удосконалював. Іноді фактично з уламка робив повноцінну машину. Їздив – вивчав норов машини і свій настрій на ній. Щось не влаштовувало, продавав і шукав знову. Купувати мотоцикла – теж відповідально. А якщо ще врахувати постійні перепади курсу валюти, то Денис фактично увесь час багато років перебував у ритмі фінансових ризиків. Проте бажання рухатися вперед перемагало. У 2013 році їздив за мотоциклом аж на схід України. У складних дорожніх умовах (більше 900 км у дорозі) повертався додому.

Товариство байкерів самодостатнє. Задовольняється своїм вузьким колом. Спілкуються на малих і великих зльотах, яких, як виявилося, безліч проходить у сезон між снігом і новим снігом.

Пункт сьомий: “Байкер без тусовки – не справжній байкер”

Як проходять зльоти байкерів, цікавлюся у Дениса.

– Слово відпочинок навряд чи сюди підходить. Бо надто банально. Ти їдеш на два дні, щоб набратися вражень, подивитися на колег. Та і самі зльоти проходять дуже цікаво. Особливо ті, що організовані на високому рівні. Територія зльоту відгороджена, має свою пропускну систему та інфраструктуру. Вхід на територію платний. Отримуєш на зап’ястя стрічку, яка міцно тримається кілька діб і не боїться води. Безкоштовно може потрапити на зліт дівчина байкера, яка приїхала з ним як пасажир, або власне дівчина-мотоциклістка.

Зльоти байкерів проходять дуже цікаво. Особливо ті, що організовані на високому рівні. Фото надане авторкою статті
Зльоти байкерів проходять дуже цікаво. Особливо ті, що організовані на високому рівні. Фото надане авторкою статті

Усе відбувається дуже організовано. Рівень проведення таких свят має високий статус. Цим займаються серйозні клуби, у яких є, з одного боку, велика відповідальність, з іншого – певні повноваження й ресурси. Зліт – це не просто тусовка однодумців. Це ціле містечко, де розміщуються палатки гостей, кухні, їдальні, торгові лотки. Встановлюється в центрі території велетенська сцена. Приїздять відомі зірки, концертні програми тривають два дні. У перервах між їхніми виступами відбуваються цікаві змагання. Ось, наприклад, конкурс на найсильніший вихлоп. У ряд перед сценою шикуються машини і газують на місці. А публіка під керівництвом ведучого вибирає оплесками та вигуками найпотужніші машини. Звичайно, цікаво тим, хто має тут тяму.

А ще традиційно останні роки на зльотах вшановуються наші герої-захисник. Серед байкерів теж є майданівці й учасники війни на сході. Скажімо, друг Дениса – Олег Пікуль.

У малому радіусі зльоти проходять у Радомишлі, Коростені, Овручі, Тетереві, Житомирі. У великому радіусі це, наприклад, зліт, який сам про себе промовляє – “Тарасова гора”. А на шляху між Коростенем та Житомиром у Старому Бобринці є теж масштабний зліт і зветься, відповідно, “Великий казан”. А в Овручі, назва, навпаки, домашня, “Шкварка під чарку”.

Пункт восьмий: “Чарка байкеру не подруга!”

Але то лише назва така. Насправді, більш символічна. Чарка не є захопленням чи дозвіллям справжніх байкерів. У Денисовому колі підібралися ті, хто не вживає алкоголю. І без нього цікаво. Хоча в середовищі байкерів є люди, які можуть собі дозволити випити, однак у межах здорового глузду. Бо мотоцикл не вибачає легковажності, а тим паче безвідповідальності.

Пункт дев’ятий: “Покатуха” як стимул”

А між зльотами байкери влаштовують так звані “покатухи”. Просто їдуть туди, де можна відчути драйв від швидкості і свободи. Звичайно, на вулицях міста не особливо наїздишся. Містянам то не дуже подобається, м’яко кажучи.

– Це правда. Мотоцикли зараз дуже потужні. Один мотор який звук створює! Буває, звичайно, що і містом проїжджаю, але здебільшого – далеко за його межами катаюся, поважаючи спокій людей. Наприклад, на Варшавці (автошлях М07, – прим. ред.). І хоча там теж є дорожня метушня, але ж маючи великий досвід, знаєш, як себе поводити. Ніколи не легковажу на трасі, краще перестрахуюся, скину швидкість, пригальмую, якщо бачу, що автівка рухається непередбачливо, з нестабільною швидкістю.

Пункт десятий: “Поважай водія автівки, якщо навіть він не поважає тебе і твого байка”

Існує стійке переконання що автомобілісти не люблять байкерів. Переважно – так, на жаль. І це змушує їх ще уважніше поводитися на шляху. Хоча більшість цілком адекватних водіїв, які усвідомлюють, що мотоцикл швидший, маневреніший, тому без ревнощів поступаються дорогою на трасах, дозволяють обігнати себе. У пробках дозволяють проїхати вузькими ділянками між автівками. Проте є такі водії, які відверто зловтішаються, якщо вдалося обмежити рух мотоцикла.

Зате байкери легко домовляються між собою. Існують внутрішні правила поведінки, особливо ж – під час руху мото-гуртом.

– Ми з часом та власним досвідом зрозуміли, як краще нам рухатися разом. Кожен знає, що не можна обганяти один одного праворуч. У гурті їдемо у шаховому порядку. Так краще бачити перспективу дороги і є територія для маневру чи гальмування. Ще є чимало нюансів. Проте їх доцільно практикувати, а не перераховувати в розповіді.

Пункт одинадцятий: “Гурт байкерів – це насправді родина”

А власна родина з розумінням ставиться до такого екстремального захоплення. Дружина підтримує Дениса. Їздить разом із ним на зльоти. І розуміє, і звикла, що у чоловіка дороге захоплення.

– Якщо мотоцикл абсолютно новий, то дійсно дорогий. Але зараз є безліч варіантів, коли можна на вторинному ринку купити чудову машину. Так само й екіпірування. Нове дороге дуже. Бо це стильний одяг і, одночасно, запорука нашої безпеки. Його так само відповідально підбираєш, як і техніку.

Байкери – це велика родина. Фото надане авторкою статті
Байкери – це велика родина. Фото надане авторкою статті

Так само дорогою затією, виявляється, створення і розкрутка мотоклубу.

– По-перше, мене і наше товариство поки влаштовує і нинішній статус. Не маємо свого клубу, але ж буваємо на зльотах у гостях у серйозних клубах. По-друге, клуб створити – одного бажання мало. Це має бути певна кількість дуже потужних мотоциклів. Ну і ще багато умов, яких у маленьких містах просто нема, мабуть, і сенсу поки створювати. Час покаже. Відсутність клубу нам не заважає любити це заняття.

Ірина Кримська-Лузанчук, спеціально для “Українського інтересу”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.