Вони повертались додому. Втомлені та щасливі. Хоча попереду ще сотні кілометрів пропеченої пострілами дороги, їхні серця переповнювала радість. У повній екіпіровці, камуфляжах та зарядженою зброєю, солдати заповнювали машини колони. Кожен із них розумів, що відтепер життя поділене на “до” та “після”.

Звідти не повертаються собою. Стан постійної напруженості провокує зміни навіть у спорожнілій чаші душі. Критичні ситуації слугують лакмусом для виявлення справжнього “Я”. Всі емоції – гіпербалізуються, а нервові сполучення – натягуються. Свідомість поглядів, міркувань та реакцій – модифікується. Згодом кожен із них почує: “Ти так змінився”, – але не кожен  надаватиме цьому значення.

…Ось на метро “Вокзальна” заходить чоловік. За спиною – армійський рюкзак. Його одяг ще пахне порохом, а руки стерті до мозолів від зброї. Він стоїть попереду мене і я вагаюсь у поривах його обійняти. Цей чоловік мені не знайомий, я не знаю його імені. Я впізнаю лише шеврон Збройних сил України і вишитий код групи крові. Його смиренність викликає у мене протилежні емоції: печалі та радості – бо він був ТАМ, бо він повернувся живим.

Ми проходимо повз пропускний пункт та стаємо поруч на ескалаторі. Їдемо вниз. Через  пероном, зупиняємось на платформі. З гучним ревом прибуває потяг. Ми заходимо в різні кінці одного вагону. Вільних місць немає. Солдат спирається на причинені двері паралельного виходу. З десяток дужих чоловіків кинули на нього погляд, але залишились на своїх місцях. Бабуся подивилась на камуфляжну форму та опустила додолу зволожені очі.

Мене огорнула хвиля обурення та спротиву. Хочеться кинутись до кожного з цих байдужих і крикнути: “Чи маєте ви совість? Вони життя щодня віддають, щоб ви спокійно їхали у цих вагонах! Жоден із вас навіть не поворухнувся поступитись йому місцем”. Проте, я розумію, що це нічого не змінить. Лиш поставить героя у незручне становище…

Мудрі світу цього називають очі – дзеркалом душі. Зокрема, очі видають нас найбільше. Чи то вони “бігають” чи часто кліпають, примружились чи, навпаки, округлись від здивування – очі можуть розповісти про співрозмовника все.

Цей погляд я впізнаю із сотні пересічних. Смуток, частковий відчай, розгубленість, примирення, щастя, віра – все в одному. Такий погляд неможливо підробити. Так дивляться лише ті, хто став свідком смерті на полі бою.

Минуть роки. Прийде перемога, але цей погляд навіки закарбується на обличчі солдата з війни.

Як дівчата у Київській Русі чепурилися

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram