Після Великодня традиційно починається Поминальний тиждень. Українські родини згадують своїх померлих родичів, йдуть на цвинтар та збираються за святковим столом. Але не всі родини мають куди піти, щоб згадати про своїх загиблих. Через війну на сході України, тисячі сімей залишились без своїх рідних. Вони мають лишитись у серцях українців, і заслуговують на місце в історії. Саме тому, ще в 2015 році біля Михайлівського монастиря відкрили “Стіну пам’яті”. Це меморіал, де поіменно згадують кожного військовослужбовця чи правоохоронця, що загинув впродовж 2014-2017 років на Донбасі.
Сьогодні біля меморіалу зібрались люди. Це сім’ї загиблих, небайдужі українці та священики. У цей поминальний день Архієпископ Агапіт освятив “Стіну пам’яті” та провів молебень за загиблими. На площі грає сумна військова музика про матерів, які не дочекаються своїх дітей, а в цей момент ці самі матері кладуть квіти та запалюють лампадки під портретами своїх дітей.
“Дивись, вони наплутали фотографію! Ім’я правильне, а фотографія чужа” – жаліється жінка своєму чоловіку.
На жаль, не завжди вдається ідентифікувати померлого. Щоб створити цю стіну, довелось докласти титанічних зусиль, щоб визначити ім’я загиблого і знайти його родичів. Іноді трапляються помилки. На дошці багато чорних місць – це ті, хто ні живий, ні мертвий – зниклий безвісти. І таких сотні. Їхні тіла досі лежать на кладовищах Запоріжжя та Дніпра.
Особливо складно саме таким сім’ям. Бо їм нема куди піти, щоб провідати свого небіжчика. Тому ці чорні квадрати хоча й не несуть у собі інформації про конкретну людину, але для знайомих зниклих солдатів – вони важать більше за все.
До меморіалу підходять солдати. Їх тут багато – когось привезли автобусом, хтось прийшов сам. Вони дивляться на портрети своїх товаришів, чи незнайомців. Тисяч обличь. І надіються, що серед них не буде їхнього.
Урочисте освячення почалось. Навпроти меморіалу зібрались священики з лампадками. Також були й організатори. Слово взяв директор військово-історичного музею Ярослав Тинченко.
“Ми нарешті закінчили значну частину цього проекту. Він реалізовувався кілька років. На жаль на цій стіні є ще чорні квадрати – це ті, хто ще не ідентифікований, не відспіваний, не визнаний родинами. Ми продовжуємо працювати, продовжувати стіну пам’яті. Бо на жаль, війна ще триває. Ми плануємо видавати паперові видання стіни пам’яті. Надіюсь, з часом тут буде повноцінна стіна у мармурі де будуть у скрижалях імена загиблих”, – сказав Ярослав Тинченко.
Серед священиків були присутні представники різних релігій та конфесій. Представник Духовного управління мусульман України “Умма” Саїд Ісмагілов сказав: “Сьогодні ми вшановуємо пам’ять усіх наших воїнів, які загинули захищаючи Україну, наш з вами мир і країну. Ми молимось за всіх загиблих. Україну захищають представники різних національностей, різних релігій. І там, в окопах, на війні, вони не сперечаються хто з них яку віру сповідують. Вони всі побратими і герої. Тому ми просимо милості і благословення для всіх”.
Запросили сестру одного з загиблих військовослужбовців, Ульяну. Вона подякувала матерям, за вирощених захисників України. І сказала, що сподівається на найшвидше закінчення війни. Після цього жінка закликала всіх до виконання гімну.
Архієпископ Агапіт згадав, як підчас Революції Гідності Михайлівський золотоверхий монастир захистив студентів.
“Сьогодні знову стіни Золотоверхого монастиря стануть тим місцем, де будуть розміщені фотографії тих військовослужбовців, що загинули за незалежність держави. На превеликий жаль у Києві, столиці України поки що не знайшлося місця ні для пам’ятника Небесній Сотні, ні, тим більше, для меморіалу за усіма, хто загинув на війні на Донбасі і тому тимчасово Михайлівський монастир стає тим святим місцем, куди кожен киянин, кожен українець, який буде приїжджати до Києва, зможе прийти сюди для того, щоб вшанувати наших солдат”, — сказав Архієпископ Агапіт.
Він закликав пам’ятати цих людей, які своє життя віддали за життя інших. І помолився за них, у супроводі хору. Далі Архієпископ взяв кропило, і, намочивши його у свяченій воді з кропильниці, пішов вздовж “Стіни пам’яті”. Він зупинявся біля кожного відділу стіни, щоб нікого не пропустити.
Священики поклали лампадки до стіни, а люди клали живі квіти. У цей час звучала музика-символ майдану – “Пливе кача по Тисині”. На цій драматичній ноті освячення завершилось і священики відправились до монастиря.
