Попри те, що ми живемо у незалежній Україні, де нібито шанується пам’ять національних героїв, видаються про них книги, публікуються наукові розвідки, однак їхні теоретичні та практичні набутки ще далеко не поціновані. До таких належить засновник Української повстанської армії Тарас Бульба-Боровець.

Навіть у ювілейні роки, що пов’язані з іменем поліського отамана та організованого ним збройного формування, можна зустріти публікації, де під виглядом нібито об’єктивного аналізу паплюжиться його ім’я шляхом висмикування окремих фактів із окремих кримінальних справ, зосереджується увага на віднайдених неточностях та інших “блохах” його знаменитої книги спогадів “Армія без держави”, зрештою, просто начіплюються ярлики. Водночас у таких нібито наукових розвідках замовчуються державницькі ідеї першого головнокомандувача УПА, його визначальні життєві принципи, яким варто було повчитися.

Одним із головних життєвих кредо Тараса Бульби-Боровця, яке він перейняв від свого діда Юліана і намагався дотримуватися в надзвичайно складних обставинах та яке дуже актуальне для нас нині у час гібридної війни з північним сусідом – “Зберігати, як око, кожну нашу душу”. Його він рішуче відстоював у дискусіях зі своїми політичними опонентами, коли заходило про тактику партизанської боротьби з окупантами.

Засновник УПА постійно наголошував, що з набагато сильнішим ворогом не можна встрявати в нав’язувані ним затяжні бої, оскільки у нього є можливість викликати на підмогу додаткові підрозділи, залучати потужні види зброї, чого повстанці не мають. А це може призвести до великих жертв. Відтак поліський отаман пропонував тактику раптових нападів на окупантів невеликими добре вишколеними мобільними відділами у нічну пору. Наголошував на потребі несподіваних ударів і швидкого відступу з місця бойового зіткнення, щоб ворог не міг ідентифікувати нападників, встановити їхню кількість, з’ясувати їхні можливості. Таку тактику свого часу використовував Нестор Махно. Вона мала назву “з-під землі і під землю”. Тарас Бульба-Боровець демонстрував її на практиці, зокрема, у середині жовтня 1942 року під час нападу на райцентр Межирічі Рівненської області, де було вбито німецького районного коменданта, ляндвірта і голову райуправи, а також на початку грудня того ж року під час нападу на тодішній райцентр Тучин, звідки без власних втрат забрано друкарню для розмноження підпільної літератури.

Однак деякі дуже “ретельні” дослідники замість належної оцінки ефективності таких акцій повстанців під проводом Тараса Бульби-Боровця дорікають отаманові за відсутність у його партизанській діяльності масштабних операцій, які, як правило, тягнуть за собою масу невиправданих жертв.

Слід сказати, що нині трапляються нібито патріотично налаштовані критики з науковими ступенями, які беруть на кпини лісову дипломатію поліського отамана, зокрема, його переговори з червоними партизанами. Мовляв, вони нічого не дали. Ба більше, встановлене шестимісячне перемир’я між бульбівцями та медведєвцями дозволило останнім розростися та закріпитися на Поліссі, порахувати кількість українських повстанців. Однак архівні дані свідчать протилежне. Повідомлення червоних партизанів про кількісний склад повстанських підрозділів суперечать одне одному. Ріст того ж таки медведєвського загону з вересня 1942 року, коли відбулась перша зустрічі Тарас Бульби-Боровця з його керівництвом, до другої половини лютого 1943 року, коли почалися збройні сутички червоних із повстанцями, не йде ні в яке порівняння з ростом українських збройних формувань. Не помічають ці “дослідники” і такої, зрозуміло, для них несуттєвої деталі, як звільнення отаманом з полону медведєвських диверсантів священиків Павла Травки з села Балашівки та Сергія Папруги з міста Березного, яким загрожувала смертна кара.

Як відомо, на час переговорів головнокомандувача УПА з представниками німецької окупаційної влади також припинялися каральні акції, а відтак не гинули українці.

“П’ять по дванадцятій” назвав Улас Самчук творення Української національної армії під командою генерала Павла Шандрука в останні місяці війни на території конаючого Третього Райху. Проте Бульба-Боровець навіть і таку запізнілу нагоду використовує на користь українства. Він стає командиром парашутної бригади в УНА. Витягує з таборів військовополонених, збирає тих, хто волею чи неволею потрапив на німецьку службу, готує з них десантників і перекидає їх із совіцької в американську окупаційну зону, щоб вони не потрапили до рук сталінських сатрапів, де на них чатувала вірна смерть. Так, близько 400 українцям було врятовано життя.

Тарас Бульба-Боровець

Ще одним надзвичайно важливим життєвим принципом Тараса Бульби-Боровця було чітке розуміння того, що громадські (партійні) інтереси вищі від особистих, а державні – вищі від партійних. Це теж яскраво проявилося під час об’єднавчих переговорів із представниками Організації українських націоналістів під проводом Степана Бандери. Поліський отаман на них доводив, що справжній державник має шанувати свій уряд, навіть тоді, коли той не має можливості здійснювати свою державну роботу. (На момент переговорів з представниками ОУН(б) 9 квітня 1943 року Президент УНР на вигнанні Андрій Лівицький перебував у Варшаві під домашнім арештом). У таких обставинах Тарас Бульба-Боровець пропонував утворити з представників різних політичних партій і течій національно-визвольного руху Революційну раду, яка виробляла би спільну політику, призначала би головнокомандувача УПА, узгоджувала би головні збройні акції. Він на фактах діяльності підпорядкованого йому збройного формування, до штабу якого входили старшини Армії УНР, представники лівого напрямку ОУН(б) на чолі з Іваном Мітрингою, мельниківці на чолі з Олегом Штулем-Ждановичем, гетьманці на чолі з Іваном Трейком, показував приклад добровільного об’єднання різних політичних сил, у яких спільна мета: самостійна Українська держава.

На превеликий жаль, бандерівці відкинули такі його пропозиції, зажадали повного підпорядкування отамана їхньому політичному проводові. Як справжній демократ та людина вірна Державному центрові УНР, він не погодився на таку пропозицію. Бульба-Боровець добре знав, до чого веде вождизм, диктатура однієї партії, адже ще до війни не раз переходив польсько-совіцький кордон, бував на території СРСР і на власні очі бачив наслідки такої форми керування державою.

Нині ми спостерігаємо цікавий парадокс, коли деякі “дослідники” з наполегливістю гідною кращого застосування повторюють бандерівські звинувачення засновника УПА в “отаманії”, очевидно, не розуміючи, що самі так чи інакше долучаються до нищення державницьких ідей, волею-неволею стають апологетами ненависного їм явища.

20 травня 1943 року головна команда збройних формувань під проводом ОУН Степана Бандери, яка перехопила у Тараса Бульби-Боровця назву Української повстанської армії, поширює звернення до українського населення, де називає повстанські загони останнього “дикими”, а їхнього головнокомандувача – “атаманчиком-анархістом”, “агентом большевицького та німецького імперіалізмів”, яких треба “гнати” і “знищувати”. Згодом з’являються ультиматуми бульбівським відділам: підпорядкуватися бандерівським, інакше вони будуть силою роззброєні. Зрозуміло, що значна частина вояків поліського отамана відмовилася скласти здобуту в боях зброю. Це загрожувало вибухом непотрібної громадянської війни. Тоді Бульба-Боровець разом зі своїм штабом виробляє колективне гуманне рішення про уникнення бойових зіткнень з братами та непотрібного кровопролиття.

Неймовірно, але навіть страта службою безпеки ОУН(б) полоненої його дружини Анни Опоченської та низки старшин Української національно-революційної армії (саме так називалося бульбівське збройне формування з 20 липня 1943 року) не перетворило отамана з державника на кровного месника бандерівцям за вбивство побратимів по боротьбі за самостійну Україну.

З мудрої державницької позиції Тарас Бульба-Боровець трактував поняття ворогів України. Він зазначав, що УПА не є громадою засліплених месників, а національною армією України, яка діє за законами лицарства. Найменші порушення цих загальнолюдських законів найсуворіше караються. На переконання Бульби-Боровця, головними нашими ворогами були не мобілізовані вояки регулярних армій Німеччини та Росії, а нацистська та комуністична партії і їхні злочинні служба безпеки – партійні війська НКВД та СС.

Існують німецькі аналітичні документи, у яких ідеться, що нападники, зокрема, на склади у місті Шепетівці не добивали поранених охоронців, а доправили їх навіть до госпіталю.

Розважливим державним мужем виявив себе Тарас Бульба-Боровець у питанні українсько-польського протистояння під час минулої війни. У своєму листі до крайового проводу ОУН(б) від 25 березня 1943 року він зазначає: “Організація (ОУН(б), – прим. авт.) в останніх днях відкрила для українців ще один фронт – польський. Пішли в рух сокири, віхоть. Вирубуються та вивішуються цілі родини і випалюються польські оселі. “Сокирники” вирубують та вивішують ганебно безборонних жінок і дітей, а польський боєвий актив поховався по лісах і організовується в контрударні банди, які починають відплатні акції на українському населенні. Поле їх діяльності куди більше від нашого. Отже, такою роботою українці тільки роблять послугу для СД раз, а по-друге, представляють себе в очах світу як варварів. Треба рахуватися з фактом, що цю війну, напевно, виграє знов Англія, і таких панів “сокирників” та вішателів з паліями потрактує як агентурних слуг гітлерівського людожерства, а не чесних борців за свою волю і людей з державного будівництва. Держави будуються завойовницькими або визвольними походами, фронтовою боротьбою, а не варварськими методами масакри навіть ворожого безборонного населення. Польська загроза для нас – одна з найменших, і ми можемо зовсім сміло відложити боротьбу з Польщею на останній план. Коли ми сьогодні так гостро виступаємо проти варварських методів, які німці стосують проти нас, то чим же ми пояснимо перед культурним світом такі ж самі свої “подвиги”.

Поліський отаман сам особисто суворо ставився до проявів бандитизму, з якого би боку він не проявлявся. Коли в лютому 1943 року в його рідному селі Бистричі місцеві любителі легкої наживи пограбували польського коваля Шенгера, Боровець упіймав злодіїв і скарав їх на горло. Однак навіть такі промовисті факти не стали перепоною для окремих “дослідників” українсько-польського протистояння на Волині у 1943-1944 роках у звинуваченні Тараса Бульби-Боровця в започаткуванні саме ним антипольських акцій.

Ще один урок поліського отамана стосується позиції міжнародного співтовариства щодо країн-агресорів. Так, у своїй статті 1947 року “Демократія в полоні” він кричить на всі заставки: “Світова демократія замість того, щоб рішуче поставитися проти явної агресії, ховає голову в пісок, виставляючи цілий світ на безкарне господарювання в ньому компартії та Совєтської Росії. Бо чим, як не отою страусівською стратегією, можна пояснити всі капітуляційні кроки демократичного світу останніх воєнних і післявоєнних літ у відношення до цієї нової Російської імперії? <…> Чи світова демократія не помічає, що пропаганда та явно агресивна політика СССР планово й послідовно підриває та компроментує навіть її престиж і авторитет? Чому ж світова демократія, маючи в руках такі “козирі”, як ОН (Об’єднані Нації, – прим. авт.) та – абсолютну матеріально-технічну перевагу над СССР, не примусить того світового “Махна” респектувати справжній правопорядок світу? Чому вона перед ним згинає хребет, а не поставить справу руба? Відповідь на це може бути одна: тому, що вся демократія перебуває в ідеологічно-психологічному полоні Совєтської Росії. Одна її частина явно боїться, друга – явно симпатизує комунізмові, третя – ставиться до всього зовсім байдуже. А вся демократія вкупі діє на користь Сталіна”.

Хто перевертач прапора?

Чи не через своє зазнайство, байдужість, вперте небажання аналізувати історичну спадщину і робити з неї належні висновки ми й досі змушені вирішувати ті самі проблеми, про які Тарас Бульба-Боровець попереджав? Чи не через це ми зазнаємо втрат, від яких він застерігав?

Марія Лівицька – перша леді України “у вигнанні”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram