Прочитав в Інтернеті: «Запам’ятайте, ті що зігнулися, будуть ненавидіти не тих, хто їх нагнув, а тих, хто не зігнувся». Наче все правильно сказано, але щось муляє. Подумав, що ж то воно таке. І ось, що вийшло з того міркування.

Коли я під зовнішнім тиском людей, структур, обставин, «згинаюся», дію негідно, коли потрапляю в залежність від них, то я сприймаю цей тиск як непереборний, який нормальній людині не здолати. Мені не хочеться бачити і знати те, чому я «гнусь», тобто чиню аморально, що цю зовнішню сила впливу я можу здолати і можу діяти по совісті, що в дійсності вона не всіх «згинає», а незборимою вона є для мене особисто і інших теж, але не всіх.

Моя свідомість шукає причини, які б виправдали мій негідний вчинок. І, звичайно, знаходить. Наприклад, розум мені підказує, що я мушу «зігнутись», бо якщо не прийму «понять», які мені нав’язують, то мене чекають фінансові збитки, або будуть проблеми на роботі, а в мене діти, чи батьки хворі та, врешті решт, всі діють теж «гнучко».

Мій розум прояснивши причини моїх «логічних» дій, заспокоїв совість і… виправдав мене у власних очах. Тепер – о, диво, – ці ворожі сили, котрі «нагнули» мене, штовхнули на протизаконні чи аморальні дії, перестали бути антагоністичними. Ми з ними опинилися по одну сторону барикади, а саме на стороні – аморальній.

Мій негідний вчинок вирвав мене з духовної реальності, зробив істотою причинного, природного світу, яка керується в житті земною вигодою, а не чеснотами.

Людина не може сказати собі, що вона аморальна, бездуховна і негідна. Це те ж, що вбити себе сьогоднішнього, бо особа, щоб жити, мусить себе поважати, або докорінним чином переробити себе, якщо визнає себе теперішню такою, що не заслуговує поваги.

А це СТРАШНО! Після власної перебудови чи житиму я, завтрашній? Тому, виправдовуючи себе я приймаю пояснення розуму, яке приглушує голос мого сумління. В цій ситуації з тими, хто мене «зігнув» я знайшов порозуміння, яке мене сьогоднішнього влаштовує, і повагу мою до себе суттєво не зачіпає. Ні, вони, певна річ, бека, але що я можу зробити з ними – «маємо, що маємо», «на все воля Божа».

Чому ж я мушу їх ненавидіти? Ну, а себе я поважаю! А та особистість, котра не «зігнулася» як я, стала для мене ворогом, який своїм гідним вчинком будить мій смертельний СТРАХ внутрішньої перебудови і коле очі моєї совісті. Її вчинок ставить мене на край персональної духовної прірви. Тому я цю людину починаю ненавидіти. Я її ненавиджу! І не признається така душа собі, що вона душа невільника, людини, котра добровільно відмовилась від власної свободи і вибрала рабство.

Тепер ось зрозумів те, що мене муляло в наведеній на самому початку фразі – муляли вібрації засудження «зігнутих». Зрозумів і тому простив. Не проста то справа – внутрішня перебудова індивіда в особистість. Вельми не проста.

Фото: Pixabay

Українство: Мусимо мати мужність прагнути неможливого

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram