3 травня у світі відзначають день свободи преси. На жаль, сьогодні свобода слова зазнає загрози в усіх без винятку країнах. І хоча Україна цьогоріч покращила свої позиції у рейтингу свободи преси, який вираховують “Репортери без кордонів”, у нас залишається багато проблем. Найактуальніші – це повна відсутність свободи слова на окупованих територіях та збільшення фізичних нападів на журналістів. Про сучасний стан свободи преси в Україні та виклики, які очікують працівників ЗМІ цьогоріч експерти говорили під час круглого столу в Києві.

На журналістів стали частіше нападати

Так, у першому кварталі 2018 року кількість нападів на журналістів (це і перешкоджання професійній діяльності, і побиття) зросла вдвічі, свідчать дані Інститут масової інформації (ІМІ). Якщо у 2017 році у першому кварталі офіційно зафіксували 17 нападів на працівників ЗМІ, то цьогоріч їх було вже 37. Це перше зростання показника з 2015 року, каже виконавчий директор ІМІ Оксана Романюк. І примітно, що зростання відбувається по всіх групах нападників.

Найчастіше на журналістів нападають приватні особи, зокрема учасники акцій протесту. Минулоріч таких було 156 людей. Далі йдуть представники місцевої влади – в ІМІ зафіксували 50 випадків. Трійку лідерів цього антирейтингу замикають правоохоронці. Вони нападали чи перешкоджали роботі преси 33 рази. Загалом за 2017 рік в Інституті масової інформації нарахували 281 порушення свободи слова. Дані не суттєво відрізняються від року до цього. Оксана Романюк каже, що наразі в галузі свободи слова у нас застій – стан і не погіршується, але і не покращується. З іншого боку, у 2014 році в ІМІ зафіксували 995 наступів на свободу преси. Тобто після Революції Гідності ситуація із свободою слова значно покращилася.

Цікаво, що порушення свободи слова в Україні мають і регіональні відмінності. Якщо не брати до уваги окуповані території – Крим, окремі райони Донецької та Луганської областей, де взагалі свободи слова нема, – то п’ятірка найбільших порушників це Київ, Луцьк, Миколаїв, Полтава, Одеса.

І сьогодні, коли Україна стоїть на порозі передвиборчої кампанії, дуже важливо, щоб професійна діяльність вітчизняних журналістів не звалилася у прірву політичної боротьби. Пані Оксана Романюк наголошує, що потрібно захищати факт журналістської діяльності, а не тримача прес-картки, “бо вони є у кого завгодно: тітушек, бізнесменів, мітингувальників”. А також, на її переконання, потрібно блокувати парламентські ініціативи, які подаються під соусом криміналізації наклепу, а насправді вони є спробою криміналізувати критику.

“Напади на ЗМІ та журналістів – це напади на демократію, на свободу кожного з нас. Ми закликаємо всі держави засудити насильство, допущене стосовно журналістів, вжити заходів, щоб поліпшити безпеку журналістів, приділяючи особливу увагу жінкам-журналісткам і притягуючи до суду авторів і натхненників такого насильства”, – заявила напередодні очільниця європейської дипломатії Федеріка Могеріні.

+1

В індексі свободи преси від “Репортерів без кордонів” Україна за минулий рік покращила свої позиції – піднялася на одну позицію. Наразі ми на 101 місці серед 180 країн. Наші сусіди – це Ліван, який посідає 100 місце у рейтингу, та Бразилія – на 102. Росії дісталося 148 місце, але вона використовує свої англомовні ресурси, зокрема, Sputnik та RT, щоб поширювати світом пропаганду. Китай посів 176 місце у рейтингу. Останнє, 180, місце посідає Північна Корея.

Рейтинг свободи преси продовжує падати в Туреччині та пострадянських країнах.

Але як би там не було українська динаміка незадовільна та розчаровує, звернув увагу під час круглого столу керівник Європейського бюро “Репортерів без кордонів” Йохан Бір. Він також занепокоєний зростанням кількості нападів на журналістів та пов’язує це із безкарністю, яка панує у цій царині. Як приклади Йохан Бір навів вбивство Павла Шеремета та підпал телеканалу Інтер.

Ще одна причина для тривоги: 75% української аудиторії дивляться телеканали, які належать чотирьом особам. І тут, за словами Біра, дуже важлива публічність цієї інформації, тобто про те, хто є власником того чи іншого телеканалу. Але, на переконання представника “Репортерів без кордонів”, у нас це недостатньо реалізовано.

Окремо у “Репортерах без кордонів” виділяють інформаційну війну. Йохан Бір закликав до пропорційності. Так, він та його колеги вважають заборону російських соціальних мереж “непропорційним явищем”. “Це неналежна річ, якщо брати наявні загрози”, – каже він. Також в організації занепокоєні складанням так званого “чорного списку” журналістів. Йохан Бір нагадав, що нещодавно ще одного іноземного журналіста вислали із країни.

“Це та ділянка, де нам треба діяти дуже обережно. Інформаційні напади на Україну безперечно є, але поки ми даємо їм відсіч, ми маємо слідувати демократичним засадам, які і були рушійними для революції у 2014 році”, – підкреслив він.

(Само)Цензура

Одне із явищ, яке притаманне не тільки Україні, а всім 47 країнам-членам Ради Європи – це самоцензура журналістів, яка пов’язана насамперед зі страхом за власну безпеку. У відповідному досліджені взяла участь тисяча журналістів, які працюють у газетах та інтернет-ЗМІ у країнах-членах РЄ. Так, із цієї тисячі майже 70% зіштовхувалися із психологічним насиллям, 53% – із віртуальним залякуванням, 50% – із залякуванням з боку зацікавлених груп. До речі, в Європі журналісти частіше стають жертвами кримінальних угруповань, що особливо характерно для Болгарії. А в Італії десять журналістів-розслідувачів знаходяться під захистом правоохоронців, бо їм неодноразово погрожували вбивством.

“Насправді, журналісти дуже неохоче повідомляють про незаконне втручання [в їхню діяльність]. Лише третина журналістів інформувала про спроби втручання у свою роботу навіть компанії, у яких вони працюють. 57% навіть не зверталися у поліцію, а з тих, хто повідомляв, – 23% не задоволені реакцією правоохоронців”, – розповіла під час круглого столу старший спеціаліст проекту Ради Європи “Зміцнення свободи медіа і створення системи Суспільного мовлення в Україні” Галина Смирнова.

Найпоширеніші причини, чому журналісти замовчують інформацію про втручання у свою роботу:

– відсутність довіри до механізмів вирішення цих ситуацій;
– неоднозначний характер втручання;
– страх наслідків про повідомлення щодо незаконного втручання у свою роботу.

Отже, все це призводить до самоцензури. Третина журналістів пом’якшують чутливі історії, які містять критику (15% взагалі відмовлялися від таких історій). 23% – відмовлялися розповсюджувати інформацію. 19% журналістів змінювали контент, щоб відповідати інтересам компанії, де працюють.

“Вільні, різноманітні та незалежні ЗМІ, і онлайн, і офлайн, є опорою плюралістичного та відкритого суспільства і несуть велику відповідальність за те, щоб гарантувати публіці перевірену та достовірну інформацію”, – наголошувала у своїй заяві Федеріка Могеріні.

Наразі повага до свободи преси включена в усі програми розвитку і розділи політики ЄС, але, як бачимо, це не гарантує безпеку медіа та їх працівників.

Владислав Недашківський, “Український інтерес”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram