15 вересня 1804 року у Полтавській губернії народився Михайло Максимович. Один із найвидатніших українських вчених XIX століття, який переважну частину життя мешкав і працював в Україні, але заслуги якого Росія “на правах імперії” привласнює собі. Перший офіційно затверджений ректор Київського університету, яким став у дуже молодому як для такої посади віці – 30 років. Науковець, чиї інтереси охоплювали ботаніку та історію, філологію і етнографію. Один із перших збирачів та упорядників українських народних пісень, завдяки чому стояв біля витоків українського національного руху. Творець однієї з систем правопису – “максимовичівки”. Громадський діяч і близький знайомий Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребінки.

Як писав в автобіографіях, здобувати початкову освіту батьки віддали до Благовіщенського жіночого монастиря, в якому раніше навчалися всі родичі по материнській лінії – Тимківські (вони, як і Максимовичі ведуть свій родовід із дрібної шляхти й виходили із гетьманських козацьких старшин). У монастирі граматику, Часословець і Псалтир діти вивчали під наглядом черниць.

Вуйки Тимківські були для хлопчини справжнім взірцем. Старший дядько Ілля Федорович – доктор права й філософії, професор Харківського університету й засновник престижної Новгород-Сіверської гімназії – забрав малого Максимовича до себе в маєток. Там він навчив Михайла “началам разньїх наук и по-латьіни” й за рік відправив небожа в свою гімназію.

Саме там Михайло зацікавився ботанікою й почав мріяти про професорське звання цієї науки. Сім років навчання промайнули, як сім місяців, і парубок їде до Москви. Там на нього вже чекає другий вуйко – Роман Федорович – професор грецької та римської літератури Московського університету, дослідник творчості Нестора Літописця. 15-літній Максимович за протекцією дядька вступає до словесного відділення Московського університету. Під його впливом він вивчає словесність.

Дядьки Тимківські відіграли значну роль у становленні хлопця як особистості. Наймолодший із них – Єгор Федорович – впливовий дипломат, Василь Федорович – у майбутньому губернатор Бессарабії. Тож юнакові було на кого рівнятися.

По смерті дядька Романа, Михайло знову захопився, і дедалі більше, ботанікою. Бродив околицями Москви й збирав рослини. Трохи згодом доля звела юного дослідника із ад’юнктом ботаніки Левом Гольдбахом, а потім і директором Імператорського Ботанічного саду в Петербурзі Федіром Фішером. Розгледівши в Максимовичу талант до науки, запропонував поглибити знання при Петербурзькому саду.

У 1821 році Михайло остаточно визначився, що хоче бути ботаніком. У 1823-му студент став кандидатом. Із цього періоду розпочав самостійну академічну, наукову й літературну діяльність.

Влаштувався впорядником бібліотекарського каталогу при університеті, за два роки став викладачем в Землеробській школі, де читав лекції з ботаніки і садівництва.

У лютому 1826-го Максимович викладає природничу історію в університетському шляхетному пансіоні й завідує університетським ботанічним садом. Того ж року молодий вчений викладає природничу історію вже в самому університеті. У 1827-му захищає магістерську й очолює кафедру ботаніки. Апогеєм московської служби стало обрання його професором кафедри ботаніки.

Але ці наукові досягнення затьмарилися сімейною трагедією – померла мати хлопця. Він і сам був виснажений працею фізично й морально. Через стрес ще молодий Михайло почав втрачати зір.

1827 рік став поворотним для Максимовича й знаковим для України. Тоді Михайло Олександрович видав фольклористичну працю – “Малороссийские песни”. Одразу після публікації став провідним етнографом. Ця збірка сприяла знайомству з Гоголем, Жуковським, Пушкіним.

Плідно працюючи на ниві мовознавства, написав низку статей про класифікацію слов’янських мов. А ще досліджував найдавніші літературні пам’ятки. Перекладав українською псалми, писав вірші. У 1833-му вийшла “Книга Наума про великий Божий світ”, що містила науково-популярні розповіді про будову Землі, сонячної системи, Галактики.

У 1934-му Михайло вирішив завершити московську кар’єру. Він так писав:

“Моя живая печаль о матери обратилась в томительную для меня тоску по родине. Может быть, я и перемог бы тоску, как перемогал многое в душе, но назначение нового университета в Киеве повлекло меня туда неодолимою силою”.

Того ж року Максимовича призначили професором в Університет святого Володимира в Києві й одночасно деканом філософського факультету. Згодом він став ректором університету. Та незабаром йому довелося вибирати між викладацькою діяльністю і цією посадою, бо поєднувати дві роботи було дуже виснажливо.

Будівля університету Святого Володимира. Фото: livejournal

Погіршення здоров’я допомогло Максимовичу зробити вибір на користь педагогічної діяльності. Михайло Олександрович склав повноваження ректора 11 грудня 1835 року. Але ще деякий час працював деканом. Та через хворобу змушений вийти на пенсію. Йому було 36 років.

“ В 1839 году я с трудом уже передвигал ноги и левым глазом моим читать мог уже не в очки, а в увеличительное стекло. С половины того года лекции преподавал уже в квартире моей, где производились и все экзамены, в которых мне надо было участвовать”.

Максимович оселився неподалік Золотоноші у своєму маєтку. Свіже повітря пішло на користь. Втома зникла, слабкість відступила. За три роки професор повернувся до Києва й почав читати лекції в університеті як позаштатний викладач. Та за два роки він полишає посаду й повертається до свого маєтку.

Про цей період життя мало відомо. Максимович працював редактором, займався дослідженням української історії. Бував в Московських архівах, видав книгу і повернувся в Україну.

Хвороба та депресїї знову почали морально знесилювати професора. У 1853-му році він одружився з Марією Василівною Товбич. Сімейне життя сприяло поліпшенню як фізичного, так і психологічного стану. За чотири роки разом із дружиною їде до Москви. Працює редактором.

Максимович брав активну участь у наукових дискусіях. Він був завзятим противником норманської теорії, опонував Михайлу Погодіну, який вважав Україну не більше, ніж окраїною, півднем Росії. 1856 року видав “Філологічні листи до М. Погодіна”, захищаючи самобутність українського народу. Наступного року Максимович видав український переклад “Слова про похід Ігорів”.

Але довго жити без рідної України він не міг, тому в 1859 році повернувся додому. А там його чекало безгрошів’я, багато побутових питань, які було важко вирішити. Діти постійно хворіють і потребують належного догляду, потім виховання і навчання. Щоб мати гроші, звертається до кредиторів, які згодом все частіше нагадують про борги.

В такі моменти життя єдина відрада – книги та листи. Це допомагало відволіктися від усього. У той період він зацікавився археологією.

Того ж року Максимович видав перший номер журналу “Українець”. У ньому було зібрано багато історичних матеріалів України. Пізніше до маєтку приїхав Тарас Шевченко. Він намалював портрети Максимовича та його дружини. Злі язики подейкували, що Марія мала інтимні відносини з Шевченком.

У 1871 році Максимовича обрали членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук. Там же він надрукував “Листи про Київ та спогади про Тавриду”.

10 грудня 1873 року в своєму маєтку поблизу Золотоноші Михайло Максимович помер.

Він мав справді енциклопедичні знання. Його наукові зацікавлення охоплювали широкий спектр наук – від історії до ботаніки.

Однією з провідних тем у науковій творчості Максимовича був стародавній Київ. Йому він присвятив 25 статей. Відтворив історію будівництва Золотих воріт, Хрещатика, Воздвиженської, Іоаннівської, Трьохсвятительської церков, узвозів і міських валів. Висвітлив роль православного митрополита Петра Могили в відродженні української культури XVII століття. Науково доводив, що українська мова виникла ще за часів Русі, раніше за російську. Своїм прикладом спонукав інших інтелектуалів на пошуки української старовини.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram