Учора була в Києві, приїхала серед ночі в той район, де жила багато років, і довго ходила вуличками. Я дуже люблю це місце. Я була тут абсолютно щаслива. Є у світі такі місця, де хочеться жити завжди. Для мене це був мій житловий комплекс.

Знімаючи квартиру, я мріяла про свою і постійно відкладала гроші, щоб купити хоча б однокімнатну квартирку. Але, як тільки я відкладала частину грошей, обов’язково з’являлись нові витрати і заначка танула.

І зараз, коли я серед ночі п’ю каву біля центрального фонтану, мені приходить думка. Якщо попри всі можливості я не змогла купити тут квартиру, значить це не моє місце. Отже, буде моє, де мені буде ще краще. І одразу відчуття розчарування від неотриманої від Всесвіту квартири мене покинуло.

Читайте також: Пора переїжджати з Києва

Іноді ми жадаємо того, що нам не потрібно. Ми розчаровуємось, просимо у Всесвіту якусь річ, яку прагнемо понад усе, а він не дає. Не виходить зібрати на квартиру, закінчити необхідне будівництво, купити машину. Тоді ми простягаємо руки догори та благаємо або вимагаємо. У кожного свої методи.

Як варіант – ми залазимо в кредити, тобто в багаторічне фінансове рабство років на двадцять. Життя втрачає барви, у житті лишається тільки один сенс – витягти сім’ю з кредиту та протриматись ще років п’ятнадцять. Тобто для когось це – все життя, для інших це – вся молодість. Кредити на такі дорогі речі забирають разом із грішми ще й здоров’я, адже жити з відчуттям постійної тривоги дуже складно. Тож така довгоочікувана квартира нічого хорошого мені не принесе, це я зрозуміла вчасно, тож у кредит влізти не встигла, просто попрощалася на час або назавжди з ідеєю тут оселитись.

Отже, приходжу до висновку – якщо Всесвіт хоче мені щось дати, він робить це з легкістю. І він обдаровує мене не грошима, а знаннями, які легко заходять у мою свідомість, а потім мене годують. Наприклад, як би не намагались всі, кого я знаю, за рік вивчити мову, їм не вдається. А мені вдалося саме тоді, коли мені це було конче необхідно. Бо якби я не змогла цього зробити, я би не змінила роботу та життя так кардинально.

Всесвіт дає мені свідомість, яка трохи відрізняється від загально-прийнятої. Це я точно знаю, збираючись у п’ятнадцятий політ і десяту за ліком країну.

Всесвіт не дає мені відчуття страху за завтрашній день і тому мені добре в моєму сьогоденні. Я не вмію, що дуже важливо, себе накручувати, створювати уявні проблеми, які не те щоб не настали, але й не збираються наставати. У мене немає відчуття “А раптом?..” Люди, що живуть із цим страшним відчуттям, постійно всього бояться.

А раптом вони поїдуть на море та підхоплять інфекцію? Одна моя сусідка постійно жила з відчуттям такого страху. Щороку, коли вона збирала сім’ю у відпустку, вона везла на море повну валізу ліків і, як результат, їм знадобилось абсолютно все. Хворіти вони починали ще за кілька днів перед відпусткою і закінчували за тиждень після.

Я не боюсь чорних днів, я боюсь лише заразитись вірою в них, тож тримаю на відстані тих, хто в них вірить. Люди не можуть все життя розслабитися. Навіть, якщо в них все добре, вони живуть з відчуттям недовіри, тривоги і думкою, що це ненадовго. Такі люди не вміють насолоджуватись життям на повну. Вони багато в чому собі відмовляють, бо “а раптом”. Такі люди не ходять до ресторанів, бо бояться що проїдять останні гроші, вони не купують собі гарні речі з цієї ж причини. Часто вони саме через це багатіють, такі собі Корейки, які не витрачаються, щоб не наврочити.

У стосунках те ж саме. Не складаються стосунки, а ми їх вперто будуємо. Чому? Ну, всі ж мають над собою працювати! Чоловік піти хоче, а ми навиворіт вивертаємось, себе поважати забуваємо, аби в цих відносинах бути. Від життя радості нуль, від чоловіка нічого доброго також. Але ж ми в статусі. Гіршого немає, ніж жити з людиною, яка тебе не хоче. Усі ми більш-менш виховані соціумом, тож спочатку всі проблеми вирішуємо культурно, просто збираємось піти, наприклад. А нам не дають, а нам нав’язують почуття провини за чиїсь зламані долі. І потім, не витримавши психологічного пресу, ми лишаємося, тим самим ламаючи себе. Тому, якщо не йдуть стосунки – відпускайте, десь поруч нові стосунки намагаються зайти, чекають своєї черги.

Не йде мені з легкістю квартира в моєму комплексі, отже або вона не моя, або комплекс не мій, або місто. А, може, країна? Можливо, але окрім англійської не вдається мені іншу мову вчити. Тому список країн можна наполовину звузити.

Водночас, щоб тримати мене в тонусі та постійному статусі орендаря, Всесвіт дає мені можливість обирати. Адже ми дуже швидко пускаємо корені, коли обзаводимося житлом. Усе зароблене ми витрачаємо на ремонти, меблі, техніку. Немає свого житла – не треба складати гроші на ремонт, можна витратити на літак. Тож кожному своє і не варто перейматися через якісь там дрібниці, як відсутність власної квартирі. У світовому масштабі це дійсно не проблема.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram