Одного разу в електричці навпроти мене сиділи три жінки приблизно одного віку – до 60 років. Говорили про життя-буття. Потім одна дістала пів хлібини та розділила її на три частини. Вони обережно ламали хліб натрудженими пальцями й потихеньку смакували. Три жінки їли чорний хліб. Без нічого. Без червоної риби, без масла, без сиру, навіть без сала – жінки, які живуть у селі, радіють простому чорному хлібові. Через кілька станцій вони вийшли з електрички, усі несли великі торби. Видно, їхали з одного села до іншого.

Із цим можна не погоджуватися, із цим можна сперечатися, однак жінки, які живуть у селах, часто задовольняються малим та старіють раніше. Важка робота, нехтування власними інтересами та потребами, бажання догодити чоловіку (часто – алкоголіку та сімейному тирану) морально виснажують, що відображається на зовнішності. Жінка, яка живе в селі, часто перестає слідкувати за своєю фігурою, бо це якось недоречно, не до того. У неї немає часу нормально поїсти, усе похапцем, часто – пізно ввечері, коли роботи менше й можна нарешті випити чаю та з’їсти чогось смачненького. Жінкам, які живуть у селі, часто немає куди виряджатися, немає де носити підбори та недоречно робити гарні зачіски. Головне – зручний одяг, який не шкода забруднити під час того чи іншого заняття.

У моєї бабусі Наді було троє дітей, четверо онуків, два городи та робота в магазині. Ані хвилини спокою. Пам’ятаю, що найбільшим задоволенням моєї бабусі була покупка нових парфумів, які зрідка завозили до магазину.

– Правда, пахучі? – запитувала вона, пританцьовуючи біля дзеркала в новому жовтому светрі та красивій квітчастій хустці.

– Правда, – відповідала я. Хоча насправді вони мені абсолютно не подобались, бо смерділи самогоном.

У ці хвилини, коли бабуся крутилася біля дзеркала, вона відчувала себе жінкою: красивою та привабливою, а ще – вільною. Усього кілька хвилин на себе. А потім бабуся знову вдягала стару хустку та йшла на город сапати помідори. Буденність для жінки, яка живе в селі, – це зручні речі та зосередженість на виконанні роботи.

Розповім ще одну історію, яка трапилась в одному звичайному українському селі з однією звичайною українською жінкою.

– Купи мені мопед, – каже 60-літня Галя своєму дорослому сину.

– Ма, ти чого? З глузду з’їхала на старості? – дивується він.

– Та он Людка ганяє. Так вдобно. І в магазин, і в гості на куток поїхати…

– Та Людка молодша од тебе на десять год.

– Не на десять, а на п’ять…

– Віро, хочу з пенсії відкласти на мопед. Поможеш? – Галина телефонує своїй доньці.

– Ма, ти що? Нашо він тобі в селі? Тільки гроші переводить, – каже Віра до своєї матері.

– Так хочеться…

– Ма, не видумуй. До речі, як там город? Уже все посадила?

Баба Галина, коли була молодою, ганяла на мотоциклі. Підставляла обличчя вітру та гнала якомога швидше – подалі від села, де зникають будинки та корови, де з’являються мрії. А потім? Потім – чоловік, діти, господарство, вервечка днів, схожих один на одний. Діти виросли та переїхали до Києва. І хто вона для них тепер? Стара жінка, яка мусить садити город та доглядати внуків. Мріяти? Не дай Боже, – засміють.

Діти не купили бабі Галині мопед. Вона померла, так і не дочекавшись здійснення своєї найзаповітнішої мрії…

Що везуть своїй бабусі в село? Мармелади-шоколади, старі речі, теплі светри та шкарпетки, причандалля для кухні. А, може, варто запитати, що вона насправді хоче, однак боїться сказати? Може, варто замість пательні привезти дорогі парфуми чи губну помаду? А може ваша бабуся хоче того ж таки мопеда? Чи новий костюм або спідницю? А, може, вона ніколи не була в театрі? Може, хоче караоке, щоб співати пісні? Або, може… Та почуйте свою бабусю по-справжньому, а не порпайтесь у мобільному телефоні! Якщо вона каже, що нічого не хоче, значить боїться мріяти. Допоможіть їй. Якщо не ви – то ніхто.

Жінки, які живуть у селах, абсолютно різні. Але я хотіла розповісти саме про тих, хто перестав себе цінувати та боїться мріяти. Я часто їжджу електричкою і бачу цих жінок, одягнених дуже скромно та невиразно, які ховають свої почорнілі від роботи на городі нігті, які везуть величезні торби, які їдять простий чорний хліб, які думають тільки про городину, яку треба назбирати дітям та онукам. Щоразу я бачу ці очі – стомлені та згаслі. Їхню роботу часто не цінують – звична справа. Їм рідко роблять компліменти, а ще рідше дарують дорогі красиві речі. А гарні спідниці та піджачки ці жінки все-таки мають. “На смерть”, а не для життя. Ці жінки давним-давно забули, що значить любити себе. Інших – так, себе – ні.

Якщо маєте можливість, допоможіть їм повірити у себе та здійснити призабуті мрії, говоріть компліменти та дякуйте за їхню працю. Це не так важко, як здається. Наостанок хочеться прокричати: жінки, де б ви не жили, не забувайте про себе, піклуйтесь першочергово про себе, відкладайте гроші не “на смерть”, а на мопед. Що люди подумають? Та начхати. Живіть – це прекрасно.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter