Юрій Вітренко – виконавчий директор НАК “Нафтогаз України”. За його управління Україна в Стокгольмському арбітражі відбила позови Росії на більш ніж 80 мільярдів доларів і натомість змусила її заплатити 3 мільярди доларів компенсації, запрацював гуртовий ринок газу, а сама компанія стала прибутковою.

Пропонуємо вашій увазі колонку Юрія про реформи в Нафтогазі. Її записали під час зустрічі в межах проєкту дискусій зі змінотворцями “Зміни.NOW”.

У 2014 році я приєднався до команди Нафтогазу, щоб робити реформи. Отож, що таке Нафтогаз? Це – національна акціонерна компанія, яку створили в 1998 році, перетворивши ще з радянського державного комітету з нафти та газу.

Задля справедливості варто сказати, що певних успіхів Нафтогаз досягнув й до 2014 року, щонайменше в деяких сферах. Тоді їм це вдавалося завдяки централізації. Багато хто говорить про переваги централізації, адже завдяки їй часто збільшується інституційна спроможність державних інституцій, тож це несе певні позитивні моменти, які й спостерігалися у Нафтогазі. Але це були радше винятки, адже негатив на той час значно переважав позитив.

Які були причини? По-перше, ми маємо бути свідомі колоніальної політики Росії: Кремль спеціально діє так, щоб через газ контролювати Україну та викачувати з нас гроші.

По-друге, корупція. Адже в Росії докладали всіх зусиль, щоб нафтогазова сфера в Україні стала чи не найкорумпованішою в країні. Вони пропонували грати за такими правилами, які підштовхували нас до хабарництва. Так корупція допомагала колонізувати Україну. І, як наслідок, ми отримали нечесне управління, яке призвело до неефективності нафтогазової сфери.

До речі, такі речі траплялися не тільки в нафтогазовій галузі. Як результат – у 2014 році Україна і Нафтогаз, як одна з її складових, стали яскравим прикладом того, що називають failed state, тобто країни, що фактично занепала.

Тоді українська держава без допомоги громадянського суспільства не могла протистояти загрозам на кшталт прямої військової агресії Росії, маріонетковим народним республікам на Сході, мовчу вже про анексію Криму.

Те саме стосувалося й Нафтогазу. Наприклад, у 2014 році російський Газпром фактично за одну ніч підняв ціну на природний газ удвічі, спираючись на чинний контракт, який і справді надавав їм таке право. Або те, як росіяни раптово почали вимагати в нас десятки мільярдів доларів, які на той момент ми їм справді заборгували.

Задля загального розуміння: збитки Нафтогазу у 2014 році сягали 7,4 мільярда доларів. Водночас Україна не мала альтернативних Росії джерел постачання газу. Ці всі фактори підтверджують, що інакше як failed state ситуацію в тодішньому Нафтогазі не назвеш.

Ось з таких стартових позицій ми й розпочинали реформу Нафтогазу

Ми розуміли, що потрібно щось робити: домовлятися з росіянами, або працювати в діаметрально протилежному керунку. Поки голова правління компанії Андрій Коболєв намагався домовитися з Газпромом і спільно з європейцями працював над так званим російським “зимовим пакетом”, я займався над альтернативною стратегією – “планом Б”.

Необхідно було забезпечити постачання газу з Європи, і це було для нас справжнім викликом. Ми мали певні потужності для імпорту з Європи й раніше, але вони були дуже незначними, якщо їх співвіднести з потребами в імпорті. А ще вони були ненадійними: європейський оператор мав право перервати постачання у будь-який момент. Нам були потрібні гарантовані резервні потужності на випадок проблем з Газпромом, а ми були впевнені, що такі будуть, тому ми почали домовлятися зі словацьким газотранспортним оператором Eustream та норвезьким постачальником газу Statoil.

Перемовини відбулися успішно, і ми досягли того, що за потреби Україна могла би повністю замінити імпорт з Росії європейським. З певними накладками, але змогла б. Тоді в РФ і усвідомили, що ми можемо прожити зиму й без їхнього газу, і це спонукало їх сісти за стіл переговорів та підписати “зимовий пакет”. Вони зрозуміли, що тепер ми маємо альтернативу.

Ба більше, тоді Statoil продавала нам газ за ринковою ціною, водночас, значно нижчою ніж ціна, яку спочатку пропонував Газпром на тристоронніх переговорах. Цей факт тоді допоміг домогтися зниження ціни на блакитне паливо й для нас і від Газпрому.

Отож, нашим найбільшим ворогом, звісно, була Росія. Ми змусили їх платити та довели, що їхні ціни на газ були зависокими, а платили вони нам за транзит замало. Так ми зруйнували російський наратив, який був про те, що Україна – жебрацька держава, яка лише краде газ, а Росія проявляє найвище милосердя і рятує її, і що ситуація насправді діаметрально протилежна. Раніше Україна платила Газпрому за постачання газу в середньому на 5 мільярдів доларів більше, ніж отримувала від нього за транзит. Тоді 5 мільярдів доларів на рік – це цілих 5% ВВП. Тепер ми отримуємо за транзит більше, аніж платимо за весь імпортований газ.

Заразом, я також розумів, що протистояння з Росією неможливе без внутрішніх реформ. Той самий імпорт газу з Європи впирався в надмірне його споживання в Україні: потужності для імпорту з Європи просто не могли покрити наші потреби.

А чому ми так багато імпортували газу? Бо ефективність його споживання була низькою. А чому ефективність його споживання була низькою? Бо ціна на газ для громадян була дуже низькою: вона в 15 разів була нижча за ринкову. Можна довго пропагувати серед населення різноманітні програми з енергоефективності, але поки люди не зрозуміють, що газ – дуже цінний товар, то діла не буде. Усі й далі триматимуть взимку вікна на вулицю відкритими, адже ж треба свіже повітря.

Тому ми розпочали внутрішню реформу, яка полягала у відмові від прихованих субсидій. Була значно зменшена різниця між ринковою і регульованою для населення ціною. Натомість, ми перейшли до адресних субсидій – допомоги тим, хто справді цього потребував. І це спрацювало – нам вдалося знизити обсяги імпорту втричі.

Наступний напрям – реформа корпоративного управління. Було очевидно, що у 2014 році існування нашої країни було справді під загрозою. Тому Україну варто було рятувати. Але рятувати саме країну, а не її корумповані та неефективні тодішні еліти.

Ці еліти розуміли, що їхнє існування під загрозою, адже в будь-який момент до України міг прийти російський режим, у якому місця їм немає. Тому вони всіляко підтримували реформи. Але це з часом зміниться: коли ми врятуємо країну від failed state, то стара еліта подякує нам та запропонує повернутися до старих порядків.

Це ніби рятувати наркомана: як тільки ви його вберегли, він трішки відійшов, то згодом починається ломка і йому знову потрібні наркотики. На жаль, схожу ситуацію маємо з українською владою.

Фото: Вікторія Палійчук
Фото: Вікторія Палійчук

Тому варто було думати про ізоляцію Нафтогазу від політичного втручання згори, внаслідок якого й виникала корупція та інші пороки. Тож за підтримки Європейського банку реконструкції та розвитку й купи юристів ми розпочали реформу корпоративного врядування, щоб компанія працювала в інтересах кінцевого власника, тобто, українського народу, а не політиків, які призначають керівництво того самого Нафтогазу.

Наступна важлива реформа – ринкова. Я сам економіст, працював та навчався за кордоном. Одним словом – людина з ринковим менталітетом. Для мене зрозуміло, що ринкова економіка є найефективнішою і саме вона відповідає демократичній та ліберальній моделі держави. Врешті-решт, ринкова економіка – це про свободу, волю та реалізацію власних можливостей. Тому для мене було також важливим реалізувати й ринкові реформи.

Отож, серед інших, ми ініціювали лібералізацію гуртового ринку газу: прибрали державне регулювання цін на ринку. Люди думали, що це буде колапс, але все прекрасно працює: газу вистачає всім, а на ціни ніхто не жаліється. Ба більше, ціна на гуртовий газ у нас тепер навіть нижча, аніж у Білорусі. Через це бацька-Лукашенко вимагає від Путіна перегляду їхньої ціни.

Якщо раніше всі думали про що домовиться Тимошенко з Януковичем, то тепер ціни на блакитне паливо в Україні не залежать від примх політиків. Вони є передбачуваними, адже залежать від ринку.

Якщо ж говорити про анбандлінг, то ця реформа є насправді значно переоціненою. Отож, що вона означає? Анбандлінг – відокремлення транспортування газу від інших видів діяльності компанії, наприклад, газопостачання.

За європейським законодавством одна людина чи група осіб не може контролювати всю газову діяльність в країні – і його видобуток, і транспортування. Бо в такий спосіб з’являється простір для зловживання: цей монополіст може давати преференції своїм структурам, і як результат – інші учасники ринку не матимуть рівного доступу до газової інфраструктури, без якої у сфері транспортування блакитного палива нікуди.

Як це працює в Європі

У них компанії можуть поскаржитись на інших, якщо ті контролюють інфраструктуру та не дають іншим користуватися нею. Держава в цьому разі виступає елементом антимонопольного регулювання, що має втрутитись і нагадати, що природні монополії, а транспортування газу і є саме такою, мусять бути відокремленими.

Наша діяльність в Україні з 2014 року й полягала в тому, щоб забезпечити рівний доступ до газової інфраструктури без жодного анбандлінгу. Нам докоряло багато європейських організацій, адже ми йшли всупереч їхнім директивам – і це часто нагадувало якийсь карго-культ, тобто, бажання зробити все для галочки, без розуміння того, для чого воно потрібне. Тож саму реформу ми ініціювали через наполягання Заходу. Щоправда, варто усвідомлювати й практичний аспект цих формальностей: при судових процесах з Газпромом чи укладанні нових контрактів нам необхідні підтвердження проведеної реформи, бо на словах нам ніхто не повірить.

Але річ у тім, що навіть після анбандлінгу власником оператора газотранспортної системи й газовидобувних компаній залишається держава. І переконання, що їх формальне відокремлення може заразом знівелювати контроль держави у цій галузі, є помилковим.

Розглянемо трохи цифр

У 2014 році збитки “Нафтогазу” складали 7,4 мільярда доларів, у 2015 ми знизили цей показник до 1,6 мільярда доларів, а згодом навіть вийшли у прибуток, який у 2019 році склав 2,4 мільярда доларів. Проте якщо відняти від цього результату прибутки за транзит газу та компенсацію внаслідок рішення Стокгольмського арбітражного суду, то виявиться, що всі інші напрямки діяльності Нафтогазу у 2019 році були збитковими.

Отже, загальна картина свідчить про те, що наш успіх з Газпромом – це скоріше виняток, який підтверджує правило – нам потрібно змінювати неефективні державні компанії, приватизувати їх та розвивати ринкові відносини.

Я мав досвід роботи в Merrill Lynch у Лондоні, в американському фонді приватних інвестицій, і жодну з них не можна порівняти з нашими держкомпаніями.

Нафтогаз як раніше був лютим совком, так і досі залишається ним. Суспільство може цього не помічати через масштаб успіхів чи інформації про високі премії і зарплати, але так воно є.

Менеджмент в Нафтогазі, по суті, досі ніяк не відрізняється від управління в державній установі. Багато керівників тут не відповідають компетенціям керівників успішних західних комерційних компаній. Вони, за своєю сутністю, є звичайними чиновниками, просто називають себе по-іншому.

Що треба зробити, щоб це змінилось

Як економіст, скажу: потрібно, щоб розвивалась ринкова економіка. Тому що ринкова економіка – це конкуренція, яка створює попит на компетентних і чесних людей. Коли створюється попит на компетентність, створюється попит на меритократію і верховенство права. Адже не лише бізнес неможливий без верховенства права, але й верховенство права неможливе без ринкової економіки, яка створює попит на нього.

Історично склалося, що ринок і бізнес завжди мали сильний вплив на становлення державного ладу. Сучасна Україна тут не виняток: від олігархів, патерналістів, та людей з общинними цінностями не буде великого попиту на верховенство права. А від бізнесу, що чесно грає в конкурентних умовах, буде реальний попит і на верховенство права, і на чесних і компетентних політиків. Адже навіть сотні мільярдів доларів американських бізнесменів на кшталт Білла Гейтса та Джеффа Безоса напряму залежать від того, підтримується верховенство права в Америці чи ні.

Отже, зараз українській владі необхідно впроваджувати ринкові реформи та інтегруватись в європейський простір, адже самотужки ми не зможемо розвинути інституції до їхнього рівня. Суспільству же, водночас, варто постійно тиснути на владу, щоб вона не забувала, що їй варто діяти в інтересах саме українців.

Більше з проєкту дискусій зі змінотворцями “Зміни.NOW”:

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram