250 років тому, 15 серпня 1769-го, народився один із найвідоміших політиків в історії, один із найуспішніших полководців – Наполеон Бонапарт, який на власному досвіді показав, чого може досягти провінційний лейтенант, маючи інтелект, силу волі та працьовитість.

24 червня 1812 року Наполеон із 640-тисячною армією виступив проти Російської імперії. У своїх планах Бонапарт значне місце приділяв саме Україні. Мріяв після перемоги над російськими варварами створити новий державний устрій “козацького краю”. І створити разом із ним і всіма захопленими територіями так звану “європейську асоціацію”, яка б мала єдину систему законів, грошову одиницю, мову. Француз планував створити таку Європу, щоб у мандрівника було відчуття, ніби він усюди вдома і це все – одна Вітчизна.

Знаючи, що Україна завжди бажала скинути царське ярмо та стати незалежною, французький імператор планував створити нову державу на її теренах, назвати на свою честь – Наполеонідою. Територія новоствореної держави повинна була розкинутися, насамперед, на Лівобережжі та в Криму. Усі ці землі мали б ділитися на князівства, але на чолі став би новообраний гетьман неукраїнського походження із найближчого оточення Бонапарта.

А от Правобережна частина України передавалася під протекторат Варшавського князівства (відомого також, як Велике Герцогство Варшавське). Наполеон мріяв, проте його уявлення про українців були надто приблизними, бо він про них читав лише у тих авторів, які дуже туманно уявляли собі українців. Деякі з них навіть писали, що козаки, українці та малороси – це взагалі три різні народи, що просто проживають на одній території. Французька література того періоду описувала героїчні подвиги козаків, але то були вже застарілі книги, й тих мазепинців, про яких згадував Вольтер в “Історії Карла ХІІ”, вже не було.

Наполеон, перед переходом кордону Російської імперії, наказав своїм агентам організувати українське антиросійське повстання. Зокрема це планувалося зробити на Волині, Поділлі й Галичині, щоб відкрити французам шлях до України. Такий план підготував польський шляхтич Тадеуш Морський, але Бонапарт відкинув цей варіант. Адже підбурювання галичан на повстання означало посваритися з Австрією. Не бажаючи псувати стосунки із Габсбургами – родичами своєї дружини Марії-Луїзи – імператор пішов прямо на Москву, оминувши Київ. І зрештою програв усю війну.

Тут хотілося би трошки відступити від наполеонівського життєпису та згадати Михайла Кутузова, який, відводячи війська від французького наступу, спалив Москву.

Читайте також: Бородінська битва / bataille de la Moskova: хто переміг?

Хоча, коли у 1812 році французькі війська підійшли до кордонів України і захопили західні території Волинської губернії, то частина української інтелігенції радо вітала Бонапарта, не приховуючи радість і надію, що з його приходом Україна стане автономною й звільниться від кріпосницького гніту. Радикально настроєні українці вдалися до практичних дій та організували козацький загін на допомогу Наполеону.

Але, переважна частина української знаті поставилася до приходу Наполеона негативно, адже не вірила у визволення від російського царизму. Ба більше, після указу російського імператора Олександра І “Про утворення в Україні, з метою боротьби з наполеонівськими загарбниками, добровільних козацьких полків”, чимало українців стали на захист царя. А на початок осені 1812-го в Україні сформувалося 19 козацьких полків по 1200 чоловік у кожному.

Бачачи такий ентузіазм українців проти французів, вийшов указ про утворення в Чернігівській і Полтавській губерніях земського ополчення, в ряди якого записалося близько 42 тисяч чоловік. Так, наприклад, у містечку Горошин на Полтавщині формуванням добровільного козацього полку займався видатний український письменник, засновник нової української літератури Іван Котляревський. Усього кількість українських добровольців, які бажали боротися з наполеонівським вторгненням як у рядах козаків, так і в рядах ополчення, досягло більше 70 тисяч чоловік. Французи билися з ними не раз і на території Росії, і на полях Європи під час кампанії 1813–1814 років. Тож переважна частина населення України не побажали стати підданими Наполеоніди і не підтримали славетного полководця.

Як би там не було, Наполеон – це символ великого минулого країни, тієї епохи, коли Французька імперія мала ледь не панівну роль в Європі. Бонапарт став якоюсь мірою мітом ще за життя, а після його смерті статус людини-міту тільки закріпився: його військові походи і завоювання; модернізація Франції з точки зору її інфраструктури (дорожні і портові повідомлення); з юридичної, правової точки зору (введення Цивільного кодексу або кодексу Наполеона, як його ще називають); реформи в сфері освіти (введення системи бакалаврату) тощо.

До речі, про наполеонівські міти. Існує легенда, що імператор розшукував по всій Європі людей, схожих на нього. Усього вдалося знайти чотирьох. Але одного довелося вбити напередодні битви при Ватерлоо, з одним стався нещасний випадок і від його послуг відмовилися, а ті двоє, що залишилися, служили Наполеону до самої смерті. Ба більше, на острові Святої Єлени у вигнанні помер не Бонапарт, а його двійник. Детальніше про це читайте в статті Мов дві краплі: політики, які використовували двійників.

Поки Наполеон перемагав, тим самим стверджуючи по всьому світу перевагу Франції, населення країни його підтримувало. Але з того моменту як фортуна відвернулася, він став програвати і здавати завойовані території, кількість його прихильників стало помітно зменшуватися. Взяття Парижа в 1814 році союзними військами призвело до зречення від трону і потім до його вигнання. Проте, у Франції і досі на законодавчому рівні заборонено називати свиней Наполеонами.


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.