Його ім’я знають у всьому світі, його фільми – безсмертні шедеври, а Чарлі Чаплін говорив про нього: “Слов’янство дало світу кінематографа лише одного творця, мислителя і поета – Олександра Довженка”.

Народився Олександр 10 вересня 1894 року в селі В’юнище на Чернігівщині. Батьки хлопчика були неписемними. Лише дід умів читати й писати. У своїй автобіографії Довженко писав: “Батько ніколи не пробачив дідові своєї темряви”. Із дитинста він пам’ятав лише безкінечний плач і похорони. 12 із 14-ти дітей померли, лишилися тільки він та сестра Поліна, причому четверо братів – Іван, Сергій, Лаврентій, Василь – пішли з життя в один день.

Довженко з батьком (ліворуч). Мати, сестра та батько Довженка (праворуч). Фото: Kinoukraine

Та попри всі сімейні трагедії, хлопчик дуже любив природу, особливо стрімку Десну, розмаїту фарбами й “казкову сіножать”, усе життя наймилішим для Довженка були саме ці спогади. А ще він був мрійником і ділив своє життя на два виміри – реальне й уявне. Якщо в дійсності йому чогось не вдавалося, то в ілюзорному світі він міг усе.

Навчався у місцевій початковій школі. Наука давалася легко, усі предмети знав на відмінно, хоча сам говорив, що то вчителі не дуже багато знають, тому й вважають його найкращим. Вищу освіту здобував у Глухівському інституті. По його закінченню працював викладачем фізики, природознавства, географії, історії в 2-му Житомирському змішаному вищому початковому училищі. Паралельно з вчителюванням Довженко багато читав, малював, створив етнографічний хор в одному з сіл.

У 1917-му Олександр переїхав до Києва й вступив на економічний факультет Комерційного інституту (нині це головний корпус Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова). У 1920-му брав участь у революційних подіях на боці більшовиків, проводив підпільну боротьбу проти поляків у Києві й Житомирі.

Дуже мало точної інформації за революційни період, за кого і коли був Довженко. Спочатку за Українську Народну Республіку, потім за більшовиків. У 1920-х працював у дипломатичних місіях УСРР у Варшаві та Берліні.

Свою творчу кар’єру Довженко розпочав саме як художник-карикатурист. Ще перебуваючи в Берліні, він надсилав малюнки в гумористично-сатиричний журнал українських комуністів у США “Молот”. Повернувшись у 1923-му до Харкова, створював малюнки для місцевих сатиричних видань.

Політичні шаржи Довженка (ліворуч) і дружній шарж на Остапа Вишню. Фото: Kinoukraine

У 1926-му переїхав на південь й влаштувався на Одеській кінофабриці, згодом продовжив роботу на Київській студії художніх фільмів.

У 1930-му році Олександр зняв фільм “Земля”. Ця картина принесла режисеру світову славу й визнання, а ще вивела українське мистецтво на широкі екрани. Того ж року він виїхав у відрядження. Берлін, Париж, Лондон, Прага, Гамбург – всюди Довженко демонстрував своє кіно, виголошував доповіді про нову кінематографію. Зустрічався на конференціях із журналістами, кінокритиками й митцями. Та мріяв він про більше. У листі Сергію Ейзенштейну писав:

“Можете ви разом з товаришами, або з Чапліним, або ще з ким-небудь виписати мене – страшно подумати – в Голлівуд хоча би на один місяць, надіславши мені візу. Я не знаю мови, але я все побачу, Сергію Михайловичу. Мені дуже хотілося би запропонувати Чапліну один мій сценарій. Якби він йому і не підійшов, він міг би знайти в ньому для себе кілька цікавих речей. У нас в цей час ставити його не можна”.

Довженко та знімальна група під час роботи над фільмом “Земля”. Фото: Kinoukraine

За два роки режисер зняв фільм “Іван” – своє перше звукове кіно. Це помітила керуюча верхівка й запросила Олександра до “Мосфільму”. Він погодився.

Один за одним почали виходити фільми “Аероград”, “Щорс” (поставлений ще в Києві). Ця стрічка одразу сподобалась глядачам за колоритний гумор і стала популярною.

За чотири роки Довженко написав декілька новел. Особливого галасу наробила кіноповість “Україна в огні” 1943-го. Сталін заборонив не тільки її публікацію та екранізацію, але й повертатися режисерові в Україну. У своєму щоденнику Довженко писав:

“Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю в Києві десь над Дніпром на горі”.

Лише за шість років режисер “реабілітувався”, створивши ідеологічно правильний фільм “Мічурін”, за що отримав Державну премію.

У 1950-х роках Довженку вдалося відвідати Батьківщину, але не тільки радість принесла ця подорож, а й велику тугу за рідним краєм.

У 1954 році на II з’їзді радянських письменників Довженко скаржився на знецінення фаху сценариста. Обурювався, що в Росії, Грузії – всюди кінематографія створюється національними кадрами, тільки в Україні її роблять і євреї, і росіяни – хто завгодно, але тільки не українці.

Скаржився, хоча й не на широкий загал, що в результаті зрівняння й стандартизації життя в СРСР – гине самобутність націй: пропадають її ознаки, стираються національні риси характеру. Катастрофічно зживається національна пісня, одяг, домашні промисли, звичаї, навіть мова. Падає моральність народу. Процвітає хуліганство, вульгарність, зневажливе ставлення до жінки, неповага до людей, егоїзм, боягузтво.

Різко засуджував усю систему радянського виховання – школу, комсомол, громадські організації, взаємовідносини між комуністами й безпартійними, цензуру в мистецтві, пресу і “весь тон життя”, побудований, з одного боку, на “ура-патріотизмі, шапкозакидництві”, а з іншого боку – “на догматизмі та обов’язковому штампі” тощо.

А ще Довженко звинувачував росіян в цілому: “український народ в своїх історичних традиціях шляхетний, охайний і людинолюбний. А в традиціях російського народу – бруд в побуті, брудні матюки, неповага до старості”.

У березні 1956-го в журналі “Дніпро” опублікували “Зачаровану Десну”, за пів року Довженко розпочав зйомки однойменного кінофільму. Це своєрідна енциклопедія сільського життя України кінця XIX і початку XX століть. Але сил знімати майже не було. Його ніяк не відпускали думки та спогади про Україну. Незадовго до своєї кончини він написав у президію Ради письменників України:

“Вже не треба нічого – ні кіностудії, ні роботи, допоможіть тільки переїхати в Україну. Велика квартира мені не потрібна. Тільки треба, щоб з одного хоча би вікна можна було дивитися вдалину. Щоб було видно Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так наполегливо почали з’являтися мені уві сні”.

25 листопада, так і не дочекавшись відповіді, режисер помер від інфаркту на своїй дачі в Передєлкіно. Похований у Москві на Новодівочому кладовищі.

Він залишив ще безліч сценаріїв, які не встиг перенести на екран. Його мрією було зняти картину про Тараса Бульбу, та на заваді стала Друга світова. До своїх фільмів ставився дуже критично:

“Стрічка завжди і неминуче була гіршою, ніж я уявляв її та створював. І це було одним із нещасть мого життя. Я був мучеником результатів своєї творчості. Я жодного разу не відчував насолоди, навіть спокою, розглядаючи результати своєї безмірно важкої та складної праці. І чим далі, тим все більше переконуюся я, що найкращих двадцять років свого життя витратив я даремно”.

Довженко зняв і поставив 14 фільмів, написав 15 сценаріїв і кіноповістей, понад 20 новел й оповідань. Його стрічки “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля” кінокритики визнали шедеврами кіномистецтва, а режисера назвали першим поетом кіна. Кілька фільмів було екранізовано по смерті митця: “Повість полум’яних літ”, “Поема про море”, “Зачарована Десна”.

Кадр із фільму “Зачарована Десна”

Із 1957 року Київська кіностудія носить ім’я Довженка. Лише за часів Незалежності України були зроблені кроки щодо вшанування пам’яті Олександра Довженка. Із 1994-го указом президента України вручається державна премія в галузі кінематографа його імені.

Того ж року створено “Національний центр Олександра Довженка”, головна мета якого – збирання, збереження фільмів та поширення кінострічок (насамперед українських), їхня популяризація серед населення.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter