14 жовтня 1913 року народився Мирон Левицький – видатний живописець і графік, який провів значну частину життя за межами Батьківщини. Але навіть перебуваючи далеко від України, він прагнув поєднати українське мистецтво з західноєвропейськими культурами. У його творчому доробку – портрети, ікони, фрески, пейзажі тощо.

Уся здобута ним освіта нерозривно пов’язана з мистецтвом. Спочатку це була Львівська мистецька школа Олекси Новаківського, потім Академія красних мистецтв у Кракові. На канікулах Мирон об’їздив майже всю територію на заході України, щоб дослідити неповторну особливість народного мистецтва кожної місцевості.

У 1935 році Левицький повернуся до Львова й влаштувався ілюстратором книжок. Перша його робота – ілюстративне оформлення двотомника “Енеїда” Івана Котляревського. Окрім цього, Мирон займався церковним розписом, зокрема розмалював бані та віконні арки в храмі святого Миколая в Серафинцях. У 1938-му молодий художник став членом Асоціації незалежних українських митців.

Під час Другої світової війни, коли один окупаційний режим змінив інший, Левицький працював у Художньо-промисловій школі, а ще обіймав посаду мистецького редактора “Українського видавництва”. Коли ж Спілка українських образотворчих митців ініціювала виставку художніх робіт у Львові, Мирон охоче експонував на ній свої картини.

Через свою приналежність до СС “Галичина”, а потім до Першої Української дивізії Української національної армії, Левицький не міг повернутися на Батьківщину, бо вона вже була під радянською владою. Тому разом із дружиною виїхав із Кракова до австрійського міста Інсбрук. Влаштувавшись на новому місці, Мирон своєї творчої справи не полишив, а навпаки, став одним із найактивніших ініціаторів виставки художників-емігрантів. Водночас влаштувався викладачем рисунку в місцевій українській гімназії.

Мирон Левицький. Гуцульські музики

Новим етапом у житті Левицького став переїзд у 1949-му до Канади. Там, у Вінніпезі, художник, за допомогою давнього приятеля, влаштувався художнім редактором. Знову повернувся до ілюстрації книжок, водночас редагував гумористичні видання. За п’ять років Левицький переїхав до Торонто, і став художнім керівником на кіностудії “Орбіт”. На ній документували історію української діаспори з різних куточків світу.

Окрім Канади, Левицький два роки провів у Парижі, що мало неабиякий вплив на формування мистецького стилю художника. У Франції ним опікувався найвідоміший авангардист того часу Жан Кокто. У французькій столиці відбулася перша персональна виставка Левицького, яку позитивно відзначили світові поціновувачі мистецтва. Після неї картини українського художника експонувалися у Торонто (шість виставок протягом 1961-1985), Нью-Йорку (1964, 1974), Детройті (1972), Оттаві (1975), Едмонтоні (1977), Чикаго (1984), Вінніпезі (1985).

Із поверненням до Канади в Левицького настав один із найплідніших періодів у його творчості. Тут він створив понад 20 картин, ілюстрував книги українських письменників, розписав українські храми в Торонто й Австралії.

Окрім творчості займався вчителюванням, понад два десятки років викладав історію українського мистецтва на курсах українознавства; 10 років очолював Українську спілку образотворчих митців Канади; був членом спілки Об’єднання українських письменників “Слово”.

А ще Левицький багато подорожував, і саме в мандрівках черпав натхнення. Географія його подорожей простяглася від країн Європи до Азії, від обох Америк до Африки й Австралії.

Мирон Левицький. Рибальський порт

І нарешті в 1991 році Мирон здійснив найважливішу подорож у своєму житті – до України. Усе своє емігрантське життя він марив поверненням до рідного Львова, заради цього він жив і щодня вірив, що настане такий час, він ступить ногою на рідну землю, торкнеться серцем Батьківщини. Відчує запах дитинства. І діждався, побачив і торкнувся, все збулося.

Мирон Левицький. Великдень в Україні

Повернувшись у Торонто, окрилений і натхнений мав ще безліч творчих задумів, енергійний, усміхнений, щасливий.

“Так ясно бачу нашу зустріч у моїй хаті – згадувала пізніше Світлана Кузьменко, подруга Левицьких – Мирон із дружиною Галиною зайшли до мене. Ми просиділи в розмовах, при чайному частуванні, добрих кілька годин. Тем до розмов нам ніколи не бракувало. Бачу, як Мирон з Галиною відходили додому, як зійшли з доріжки від моєї хати на дорогу, взялися за руки й пішли до підземки, щоб їхати додому. І так ішли, осяяні підвечірнім сонцем, часто обоє повертаючися і махаючи мені руками, а я – їм, доки не стало їх видно”.

Це була остання зустріч друзів, за декілька тижнів художника не стало. Він помер 17 серпня 1993 року.

У 2009-му вдова художника Галина подарувала цілу колекцію картин, які належали митцям української діаспори. Більшість із них полотна Мирона Левицького, решта – інших відомих майстрів.