25 років тому, 28 червня 1996 року молода Українська держава таки отримала Конституцію. Передувало цьому протистояння президента і парламенту, напруга в суспільстві, акції протесту і підтримки Основного закону, вимоги його прийняти, нищівна критика і навпаки. Словом, у країні ішов, бодай і викривлено, конституційний процес. Чому викривлено? Бо Конституцію, якщо наша країна дійсно демократична, повинен був приймати народ, а не парламент. Втім, маємо те, що маємо, як колись мудро сказав один з наших президентів.

З тої пори промайнуло два десятиліття. Змінилось п’ять президентів, вже й не полічити скільки парламентарів, відбулось дві революції, почалась і триває війна. Українська Конституція теж змінювалась кілька разів. На жаль, не задля народної користі, а під впливом політичної кон’юнктури. Чи принесло те благо державі? Хай кожен дасть на це питання відповідь сам. Хоча гадати особливо не доводиться. Те, що відбувається в Україні зараз, ми бачимо на власні очі. Так що відповідь очевидна.

Не хочеться переповідати все те, що передувало прийняттю Основного закону, перебіг самого голосування, причини, які призвели до внесення змін в Конституцію. Все те говорено-переговорено, писано-переписано. Нічого нового й цікавого я не скажу. Охочих відсилаю до пошуковика. За кілька хвилин ви матимете стільки контраверсійних версій, що навряд чи захочете те все перечитувати.

Головне в сьогоднішній даті інше. Держава, якщо вона бачить себе державою, просто зобов’язана мати Конституцію. Винятків у цьому правилі небагато, але та ж Великобританія, яку ставлять за взірець країни, що не має писаної Конституції, склалася як держава багато століть тому, і має інші традиції та закони, які становлять міцне підґрунтя її існування. Та й питання відсутності Конституції у цій країні вельми дискусійне – те, що вона не кодифікована, не означає, що її зовсім не існує. Всі інші мають Конституції. Україна – не виняток. Цей Закон – основа основ, з нього випливають і мають логічний розвиток всі інші закони й нормативні акти держави. Від кодексів до рішення найменшої сільської ради. Бо вони не повинні суперечити Конституції. Так що факт її існування важко перебільшити.

Звісно, все тече, все міняється. Міняється й Конституція. І біда не в тому, що вона змінюється. Біда в тому, що її змінює вузька групка політиканів собі на догоду, за своїм власним розумінням. І не треба вірити розумним словам з телеекранів, що наша Конституція погана і недосконала. Не все в ній так ідеально, це ніхто не заперечує. Але, повторюсь, біда не в цьому. А біда наша в тому, що норми, прописані в Основному законі і обов’язкові для всіх, дехто не просто не хоче, а й навіть не пробував виконувати. І біди наші не від недосконалості Конституції. А саме від цього небажання виконувати ці норми. І тут саме той випадок, коли народна мудрість каже правду – “риба гниє з голови”. Бо навіщо мені жити по закону, якщо вище керівництво держави не живе по ньому?

Втім, не будемо про сумне. Маємо рівно той політикум, якого заслуговуємо. Тут все взаємопов’язано. Повернімось краще до самої дати. Як би там не було, а 22 роки тому Україна таки отримала основоположний закон, за яким живе держава. І хай його приймали не всенародним голосуванням – те ще попереду. Після війни в Україні буде Конституанта і Конституція, прийнята всім народом, а не купкою його продажних представників. І не буде спокус її так ламати і міняти “під себе”, і буде потреба і вимога суспільства її виконувати. До того йдеться, це об’єктивний хід історії і дорослішання української політичної нації. Все те у нас попереду. А поки що – з Днем Народження Основного Закону, Україно!

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram