Литва. Литва… Як передати літерами зачарованість чужою країною? Як розказати про тепло, котре отримав за три з половиною коротких дні перебування в цій маленький і добрій країні? Не знаю. Та все ж спробую.

Сьогодні ранком я приїхав з Литви, невиспаний і втомлений. Але враження просто переповнюють мене. Так – безвіз, так – справи, так – писано-переписано і без мене. Не буду писати про справи, які мене туди привели. Подібних історій в мережі – тисячі.

Я спробую розповісти про ту трохи сонну, неспішну, доброзичливу атмосферу, у яку потрапляєш ще на паспортному контролі. Після України не відразу розумієш змін. Ніхто нікуди не поспішає, не бігає, як оглашенний. Всі спокійно і розслаблено роблять свою роботу. Навіть не так – всі просто живуть у цьому спокої.

Потрапили ми з колегою до Вільнюса у четвер, на півтора дні. А пригоди наші почались у суботу, в Каунасі, де виявилось, що ми не встигаємо вирішити всі питання і доведеться затриматись до понеділка. Як звичайні пересічні українці ми почали гарячково намагатись щось там “порєшать”. Та у литовців, звісно, цей номер не пройшов. З чарівною флегмою і не менш чарівним спокоєм нам порадили розслабитись і прийти в понеділок.

Мабуть, атмосфера цієї маленької балтійської країни (всього два з половиною мільйони жителів – менше, ніж у Києві) вже на нас діяла – ми (знаючи себе та колегу – дивуюсь досі) з олімпійським спокоєм зняли квартиру у Каунасі і пішли гуляти його вулицями.

Литва

Забрели до костьолу. І ніхто нас не спитав, якої ми конфесії. Не сказав ні слова, коли ми перехрестились справа наліво. І дозволили фотографуватись. А на моє питання, скільки коштує свічка, відповіли, що то неважливо – нема грошей, бери так… І ніхто нікому не вказував за помаду, шорти, непокриту голову… І до Святого причастя допускали всіх, не питаючи чи ти їв сьогодні, чи ні, чи сповідався… Ми теж причастились Святих Дарів. І, о диво, ніхто не спитав до якого “патріархату” ми належимо. Священник просто усміхнувся і благословив. Як усіх.

А найбільше вразили співи в костьолі. Так, це були явно релігійні пісні. На литовській (не на “канонічній церковно-латинській”). Але виконувались вони в мажорі! Нагадаю – церковні співи православних – то переважно печальний мінор. Після такої Служби Божої хочеться жити і посміхатись один одному. Що, до речі, і зробили присутні в храмі – після відправи кожен посміхнувся і привітав сусіда по лавці. Не знаю, можливо для когось мої слова і не є відкриттям, але мені було від того бентежно і хороше на душі. І прийшло розуміння, чому Європа живе саме так, як живе. Бо людей змалечку вчать поважати і любити одне одного.

Литва

У дворі костьолу відбувався тим часом звичайнісінький пікнік. Грала музика, люди смажили шашлик (у дворі церкви!), спілкувались один з одним. Ми довго не могли зрозуміти, що ж воно таке відбувається. А виявилось – звичайнісіньке храмове свято. День Святого Антона. Єдина різниця з Україною – тут не було алкоголю і раділи усім, хто прийшов. Нас також запросили приєднатись. І було видно, що те зроблено від душі.

Ще вражає чистота і впорядкованість вулиць. Нема сміття. Підстрижена трава, акуратні дерева. Навіть старенькі будівлі сяють чистотою. Любов до свого дому, свого міста, своєї країни аж світиться в кожному куточку. Виявляється, не смітити і прибирати за собою – не так і важко. Хто нам заважає, цікаво?

У неділю місто завмирає. Не працює майже ніхто. Куди цього дня зникають жителі – встановити не вдалось. Але, як на мене, такий підхід до життя цілком вірний. Бо працювати треба для того, щоб жити, а не навпаки.

Зрозуміло, не все так вже безхмарно – Литва має безліч проблем. Від них нікуди не подінешся, не треба думати, що їх немає. І всі, з ким ми спілкувались цими днями, говорили і про низькі пенсії (300-400 євро), і про невисокі зарплати (від 400-500 євро), і про те, що після заміни національної валюти на європейську реальні доходи людей впали у кілька разів. Як і про те, що в Литві мало молоді – вона подалась на заробітки до Німеччини, Швеції, Великобританії. Говорили нам і про високу комуналку. І про дорогий транспорт (міський автобус коштує один євро). Та ми і самі все це бачили.

Але хто не має проблем у нинішньому світі? Головне не їх наявність, а ставлення до них. Чомусь, дивлячись на оточуючих, котрі неспішно і сумлінно працюють, посміхаються один одному і гостям країни, я вірю, що Литва всі свої проблеми переживе і здолає. З отою чарівною флегмою і добродушністю, з якою Литва долала все в своїй історії.

Литва

Про врівноважених і спокійних жителів балтійських країн ходить багато анекдотів. І я насмілюсь стверджувати, що вони часто правдиві. Але, якщо чесно, мені заздрісно. Оця флегма, оця доброта, оцей непоспіх просто зачаровують. Не знаю, як хто – а я особисто б хотів так жити. Коли всі посміхаються один одному, говорять на кожному кроці “дякую”, не хамлять, не лаються… Хіба не заздрісно?

І – ні, не хочу переїхати до Литви. Я хочу, аби Україна стала країною, подібною до Литви. Щоб ми так само навчились поважати себе, свою країну, так само спокійно і впевнено долати свої проблеми. Аби ми стали саме тою Європою, прагнення до якої декларуємо. Бо Європа – вона не зовні. Ніхто нам її не принесе, поки ми нею не станемо самі.

P.S. Уночі, біля Сарн, мене зупинили українські поліціянти. Причина зупинки вразила: “- Ми побачили, що Ви не можете зорієнтуватись (на розв’язці я трохи завагався щодо напряму руху – авт). Вам допомогти?”. Признатись, це перша в моєму житті причина зупинки подібного характеру. Надія на Європу таки є?

(Всі фото – автора)

ЗАЗ-965 “Горбатий” – український “Volkswagen”

Українська революція 1917-20??

Чорнобиль мого дитинства

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram