24 травня 1912 року у сім’ї звичайного хлібороба народився Михайло Панасович Стельмах – український письменник, драматург, педагог і фольклорист.

Дитинство минало на Вінниччині. Про дитячі роки малого Михасика можна дізнатися із автобіографічної повісті “Гуси-лебеді летять”. Там достеменно зображено його життя. Сім’я була бідною, чобіт малий не мав, але вроджена доброта й уміння у найменшій травинці помічати красу природи навчили радіти кожному дню, із повагою ставитися до людської праці. З величезною любов’ю письменник завжди згадував про батьків і діда. Саме вони навчили малого людяності, здатності у нелегкому трударському житті вистояти, не схиливши голови, почуттю гумору, яке дорослий Михайло пронесе через усе життя.

Після закінчення Вінницького педагогічного інституту у 1933 році розпочинає вчителювати. Саме на цей період припадають його перші спроби у віршуванні. Паралельно займається збиранням скарбів народної пісенної творчості.

У 1941 році виходить його перша збірка “Добрий ранок” під редакцією Андрія Малишка. Потрапивши на фронт, отримав важкі поранення. Травми спини і голови надовго вклали Михайла на лікарняне ліжко, а одужавши, він знову пішов на фронт. Та попередні рани не давали змоги воювати, а тут трапилася ще одна. Тому рішенням комісії був списаний, і службу на війні продовжив у штабі спеціальним кореспондентом газети “За честь Батьківщини” (Перший Український фронт). Лише у 1944 році він повернувся до активних бойових дій, кінець яких зустрів на німецьких землях.

Михайло Стельмах

У воєнні роки в Уфі та Воронежі вийшли друком дві невеличкі збірки фронтових віршів “Провесінь” і “За ясні зорі”, а також книжка оповідань “Березовий сік”. У 1943 році розпочинається кропітка праця над великим твором у прозі “Велика рідня”, мрія про який плекалася ще задовго до війни. Вісім років віддав письменник своєму роману, який був удостоєний Державної премії Союзу РСР. У цьому романі майстер зобразив українське село на рубежі 1930-х років, а також періоду Другої світової. І критики, і дослідники творчості Стельмаха вважають, що саме цей твір є творчим заповітом, який так довго йшов до свого читача. Автор не побоявся порушити заборонені тодішньою владою питання і викласти їх на сторінки роману. Так із-під пера вийшла тема про Голодомор 1933-го, про сталінські репресії, про страшний час, коли всюди ширяли донощики і аноніми. Він передав усю атмосферу тих часів, коли навіть дихати інакше було заборонено. А висловлення особистої думки тоді закінчувалося однаково — свинцем у потилицю. Описав свавілля керівників партії, та їхні безчинства. Після нього розпочалася ціла низка епічних полотен Михайла Стельмаха:

  • 1957 рік – “Кров людська – не водиця”;
  • 1959 рік – “Хліб і сіль”, який разом з обома попередніми епічними творами письменника був нагороджений Ленінською премією 1961 року;
  • 1961 рік – “Правда і кривда”;
  • 1969 рік – “Дума про тебе”.
  • 1979 рік – “Чотири броди”, удостоєний державної премії УРСР імені Тараса Шевченка у 1980 році.

Саме після 1957 року хмари над головою Стельмаха почали збиратися. Колеги по перу назвали його твори такими, що пронизані “націоналістичними настроями” і вже зронили зерно неблагонадійності. Порятував письменника випадок. Із Москви саме надійшло повідомлення про присудження Сталінської премії за роман “Кров людська – не водиця”, хоча в Україні він мало не потрапив до розряду заборонених.

Роман “Чотири бороди” не прийшовся до смаку тодішньому секретареві ЦК КПУ з питань ідеології Валентинові Маланчуку. Сумнозвісний борець з будь-яким проявом українськості не допустив до видання антирадянський твір. Текст довелося адаптувати під тодішню ідеологію.

Та нападки з боку Маланчука Михайло Панасович сприйняв глибоко до душі і навіть захворів. Врешті-решт письменник наважився і звернувся до Москви за допомогою. На диво самого Стельмаха, роман дозволили друкувати для широкого загалу, хоча і російською. Із твором мовою оригіналу український читач ще не скоро познайомиться.

Михайло Стельмах із системою не боровся, він намагався просто співіснувати з нею. Адже тоді було немало прикладів того, що виступаючи прямо, або ж пишучи відверту антирадянщину її автори закінчували однаково або на Соловках, або у сирій землі, або у вимушеній еміграції. Тому Стельмах залишався зі своїм народом, писав для нього про все, бо українці читали між рядками те, чого не бачили вороги.

Також письменник видав кілька поетичних творів і збірок: “Шляхи світання” (1948), “Жито набирається” (1954), “Поезії” (1958), “Мак цвіте” (1968).

Отримавши Ленінську премію у 1961 році за свої романи, Стельмах витратив її на будівництво школи у рідних Дяківцях.

Помер письменник 27 вересня 1983 року після тривалої і важкої хвороби. Михайло Стельмах був єдиним українським радянським письменником, що здобув найвищих нагород за свою творчість і не був членом Комуністичної партії Радянського Союзу. Українці свого часу зачитувалися його творами. Вдячні читачі писали йому листи з усіх куточків Батьківщини, не знайомі між собою, всі як один дякували письменнику, що він неначе розповів про їхнє життя.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram