Відомо, що російський президент В. Путін колись назвав розпад СРСР “найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття”. З чого, очевидно, випливало, що бажано хоча б якимось чином виправити її наслідки. Не в тому сенсі, щоб відновити соціалістичний лад. Тоді б Путіну і його оточенню довелося розпрощатися з немалими статками, нажитими вже при капіталізмі), а повернути “велику країну” в її колишніх межах. Це, власне, і залишається  головною міфологемою, на якій базується зовнішньополітична доктрина сучасної Росії. Вона відкрито не проголошується, але загалом концепція “русского мира” саме і зводиться до відновлення гегемонії Росії на території колишнього СРСР. Раніше ці плани поширювалися і на країни Східної Європи. Але після їх вступу до Європейського Союзу та НАТО (цей факт сприймався свого часу Росією особливо болюче) з зазіханнями на відновлення впливу на країни колишнього “соціалістичного табору” довелося розпрощатися.

Тобто головне – хоч якоюсь мірою повернути втрачене. Громадська  думка Росії виявляється орієнтоване на минуле  – “якщо відновити те, що було раніше, то й буде нам добре”. Як свідчать результати соціологічного опитування, проведеного Левада-центром наприкінці листопада 2017 року, 58% росіян досі жалкують про розпад СРСР. Не жалкують – лише 26%, інші не визначилися).

У зв’язку з цим російський соціолог Олексій Левінсон, керівник відділу соціокультурних досліджень Левада-центру зазначав, що у громадян Росії зараз “взагалі відсутня ідея майбутнього. Ну, тобто, звичайно, якщо запитати, чи переможемо ми в майбутньому всіх наших ворогів, автоматично буде відповідь “так”. А ось що буде в майбутньому з нами, крім перемоги над ворогами, – немає відповіді …  Це почалося ще при Єльцині. Тільки перші два-три роки був якийсь план. Увійти в сім’ю європейських народів, побудувати ринкову економіку і демократичне суспільство, – ось тоді ця перспектива була видна. А сьогодні обрубані будь-які картини майбутнього навіть на рік, не кажучи вже про десятиліття”.

Відсутність чіткого образу майбутнього і орієнтованість на минуле, його “відновлення” і подолання минулої катастрофи, породжує “катастрофічну свідомість”. Оскільки наслідки минулої катастрофи так і не подолані, то вона продовжується і в сьогоденні, а також загрожує у майбутньому. Проявом “катастрофічного мислення” є, наприклад, заява Патріарха Московського і всія Русі Кирила, що людство, погрузнувши у гріху, наближається до кінця світу: “Потрібно бути сліпим, щоб не бачити наближення грізних миттєвостей історії, про які говорив у своєму Одкровенні апостол і євангеліст Іоанн Богослов”. Кирило закликав кожного усвідомити відповідальність за Росію і весь людський рід, а також зупинити “сповзання в безодню закінчення історії”.

Звичайно, підхід Кирила  до проблеми кінця світу має мало спільного з тим, як це бачить християнська есхатологія, яка пов’язує кінець світу із Другим пришестям Ісуса. Чому християнського ієрарха так лякає пришестя Христа? Адже, як пишеться в Новому Заповіті, Друге пришестя буде радісним для християн, але страшним і грізним для невіруючих та грішників, адже  настане час Страшного суду, коли кожному дістанеться відплата за справами його. Хоча, можливо, саме це Кирила і лякає.

Однак, безвідносно до особистих проблем російського церковного ієрарха, його слова відображають переважаюче в сучасній російської масовій свідомості відчуття катастрофи.

Російський політолог Марк Урнов наводить результати порівняльного дослідження російських та американських студентів, згідно з якими російські студенти значно більше, ніж американські, занепокоєні перспективою краху людської цивілізації і перспективою світової термоядерної війни. При цьому вони одночасно переконані, що Росія в майбутньому буде жити краще, ніж Захід. Поєднання віри в “крах цивілізації” і одночасно в те, що Росія буде жити краще, є, звичайно, парадоксальним, але, очевидно, пояснюється їх переконанням, що хід подій у світі можна буде повернути таким чином, що катастрофа більшою мірою торкнеться не Росії, а інших країн.

Якими ж є риси “катастрофічної” масової свідомості і як така свідомість проявляється у поведінці цих самих “мас” і країн, де така свідомість стає домінуючою?

Насамперед, катастрофічна свідомість призводить до зміщення уявлень про те, які дії припустимі і які неприпустимі з моральної точки зору. З точки зору цієї свідомості, оскільки в світі відбувається катастрофа, то будь-які дії, спрямовані на те, щоб ця катастрофа не торкнулася тебе особисто чи твоєї країни, припустимі. У тому числі й ті, які за “звичайних” умов вважалися б аморальними. Тобто, якщо катастрофа неминуча, то найбільш правильно, якщо вона відбуватиметься десь за межами Росії.

Тому Путін так любить виправдовувати анексію Криму фразою “Вы посмотрите, что творится в Донбассе, то же самое было бы в Крыму”. Якщо перекласти на звичайну мову, то це означає, що якби російському керівництву не вдалося анексувати Крим, воно б, принаймні, влаштувало в Криму те ж саме, що влаштувало на Донбасі. З цієї точки зору також очевидно, що керівництву Росії вигідно, щоб ситуація “перманентної катастрофи” продовжувалася на Донбасі якомога довше. І не лише тому, що це послаблює Україну, а значною мірою (а можливо, насамперед) через те, що це служить наявним підтвердженням того, що катастрофа відбувається за межами Росії, а в Росії  все добре, а якщо хтось в Росії хоче “нових Майданів”, то це може призвести лише до того, що у Росії стане так само, як на Донбасі.

Якщо споживачу російських телевізійних новин було недостатньо “катастрофічних” телекартинок з Донбасу, йому на додачу запропонували телерепортажі з війни в Сирії. Участь російських військових у якій Путін охарактеризував як “тренировки наших лётчиков”. Судячи з усього, маючи на увазі у тому числі бомбардування житлових кварталів Алеппо.

Логіка “катастрофічної свідомості” неминуче передбачає організацію Росією катастроф і в інших регіонах світу. Оскільки це, виходи з логіки цієї свідомості, допомагає відвернути катастрофу в самій Росії. Так, ведення російських військ до Сирії Путін пояснював тим, що “лучше воевать с террористами там, чем на территории России”.

Враховуючи цю особливість сучасного російського політичного менталітету, стає зрозумілим відсутність будь-яких успіхів у спробах домовитися з Росією стосовно врегулювання міжнародних конфліктів, оскільки у їх врегулюванні Росія не зацікавлена. Скоріше за все, керівники західних країн це усвідомлюють, але продовжують брати участь в імітації переговорних процесів з Росією, не знаходячи їм альтернативи і явно не бажаючи більшої конфронтації з нею. Але з іншого боку, західні країни також бояться опинитися в ситуації 1938 року. Коли була підписана сумнозвісна Мюнхенська угода з Гітлером, підписантам якої з британського боку опозиційний тоді політик У. Черчіль сказав: “Ви хотіли уникнути війни ціною ганьби, але отримаєте і ганьбу, і війну”.

Іншою особливістю катастрофічної свідомості є те, що вона не може “подолати саму себе”, тобто країна, “заражена” катастрофічною свідомістю, не може просто так в один день від неї відмовитися і жити далі, ніби її ніколи й було. Тому вона постійно приречена відтворювати цю свідомість і створювати ситуації, які її підтверджували б і підтримували. Тобто, керуючись нею, країна дійсно веде світ і себе до катастрофи.

Це, зокрема, робиться за рахунок створення собі нових ворогів (насамперед зовнішніх). З цієї точки зору дії Путіна, який перетворив загалом приязно налаштованих до Росії українців на її ворогів – аж ніяк не помилка, а цілком свідомий крок. Оскільки чим більше ворогів – тим більш згуртованою є нація, тим вищим є рівень підтримки державного керівництва. Власне, саме завдяки анексії Криму, конфронтації з Україною та західними країнами рейтинг Путіна в Росії і піднявся до 86%.

Отже, міфологія катастрофи невідворотно веде до катастрофи. От тільки ця катастрофа може відбутися зовсім не там, де її сподіваються побачити автори та адепти цієї міфології.

Кожен народ отримує ті зміни, на які заслуговує

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram