Сьогодні виповнюється 155 років від дня народження одного із найоригінальніших українських письменників – Михайла Коцюбинського. Свою творчість він вивів на новий європейський рівень, збагативши її стогранними напрямками. Його твори наповнилися глибоким психологізмом, неореалізмом, імпресіонізмом, зокрема й модернізмом.

Народився Михайло Михайлович у Вінниці 17 вересня 1864 року. Вихованням сина займалася матір. Вона допомогла хлопчикові сформувати естетичний смак і долучила його до високого мистецтва. Сама навчила хлопця освітнім основам. Далі Михась пішов до початкової школи, потім – до Шаргородського духовного училища.

Один із його однолітків так описував Коцюбинського: “Михайло був тоді повновидий, невисокого зросту хлопчик, з темним, трохи кучерявим волоссям, завжди чепурний і чисто вдягнений. Вчився він добре, був дуже уважний і старанний. Знав завжди лекції краще за нас усіх, був узагалі зосереджений і серйозний не на свої літа. Учитель ніколи не карав його – не бив лінійкою по руці, не ставив навколішки, як це бувало з іншими. До товаришів ставився гарно, до всіх однаково уважно, не розрізняючи з-поміж них ні євреїв, ні руських, ні поляків”.

Ще у підлітковому віці закохався у 16-річну дівчину. Вона уваги на 12-річного хлопця не звертала, тож Михайло вирішив вразити своєю начитаністю і розумом. Завдяки чому відкрив для себе творчість Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Миколи Гоголя, Гайнріха Гайне, Олександра Пушкіна. Твори саме українських митці вразили Михайла він вирішив стати поетом. Чим закінчилася та любовна драма – невідомо.

Хлопець старанно готується до вступу в університет. Але життя має свої плани, які не збігаються із людськими бажаннями. Мати осліпла, батько втратив роботу, бо мав дуже запальний характер, хоча й був працьовитою та чесною людиною. На плечі Михайла ліг тягар опіки над сім’єю. Щоб допомогти батькам, рано став до праці. У 1882 році Коцюбинський почав займатися репетиторством, навчав дітей заможних вінниччан, вчителював у навколишніх селах. 10 років Коцюбинський присвятив викладанню.

Водночас, маючи багату уяву, Михайло починає писати. Його перша праця “Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма”, що з’явилася в 1884 році, критики оцінили скептично й радили покинути писання. Та Коцюбинський продовжував працювати на літературній ниві. У 1890 році в часописі “Дзвінок” з’являється його перший вірш “Наша хатка”. Згодом – оповідання “Харитя”, “Ялинка”. Ці літературні твори показали непересічний талант письменника.

Перебуваючи в Бессарабії, Коцюбинський познайомився з багатьма студентами, які були членами товариства “Братство тарасівців”. Їхні ідеї відстоювати права української нації глибоко припали до серця молодого письменника.

У 1898 році Михайло переїжджає до Чернігова й працює в статистичному бюро губернського земства. Саме тоді до Коцюбинського приходить розуміння сили слова. Разом із Миколою Чернявським розсилають українським письменникам звернення, в яких закликають відстоювати право на життя рідної мови. Навколо себе гуртує місцеву інтелігенцію, яка захоплюється ідеями письменника. До нього приходили Василь Блакитний і Микола Вороний, іноді навідувався Павло Тичина.

У Чернігові Коцюбинський познайомився із Вірою Дейшею. Дівчина не була схожа на тодішніх манірних панянок. Вона активно брала участь у різних підпільних гуртках, підтримувала революційно налаштовану молодь. З нею було легко, цікаво, просто.

“Прекрасний жіночий лоб, темне стрижене волосся до плечей і величезні сині очі, серйозні, що вдивляються уважно. У мене після зустрічі на душі світлий сум і радість, що є на світі такі чудові дівчата”, – описав Віру в ті роки студент, а згодом письменник Вікентій Вересаєв.

От і Коцюбинський не встояв. Одружилися. У пари народилося четверо дітей.

Михайло Коцюбинський з дружиною та дітьми. З ліва на право: Ірина, Віра, Роман, Юрій, Михайло, Оксана

У 1906-му, проживши майже сім років, у стосунках назріла криза. Віддаючи всю себе дітям, побутовим проблемам, одночасно працюючи секретаркою, коректоркою й критикесою творів чоловіка, не помітила, як розтратила свою чарівність на буденність і клопоти. Михайло Могилянський, який знав її ще до шлюбу із Коцюбинським, писав:

“Чудесна дівчина Віра Коцюбинська поволі злиняла, для чого було досить причин в умовах життя глухої провінції, невсипущої праці, великої сім’ї, в значній мірі її засмоктувала стихія обивательства: злиняло й почуття Михайла Михайловича”.

Сіра буденність подружнього життя так гнітила письменника, що розраду пішов шукати поза шлюбом. Втіху знайшов в обіймах Олександри Аплаксіної. Вона працювала поряд із ним у статистичному бюро й була молодшою на 16 років. Вируючі пристрасті так захопили чоловіка, що він навіть думав про розлучення з Вірою. 335 любовних листів і записок було адресовано полюбовниці.

“Люблю тебя еще сильнее, кажется, чем прежде, разлука еще более приблизила тебя ко мне, ты еще дороже мне теперь, мое счастье. Одна мысль о нашем свидании волнует меня так, как твой первый поцелуй и признанье в любви. Сердце мое! Я тебя увижу завтра. Может ли быть большее счастье? О себе пока скажу, что я здоров. Подробности при свидании. Целую тебя, моя дорогая, любимая, родная моя. До свидания, мой друг добрый. Обнимаю крепко, как люблю”, – одна із записок до Шурочки.

Роман продовжувався. Закохані були певні, що все таємно, але поголос швидко ширився колами знайомих. Незабаром дружина Коцюбинського отримала анонімного листа, де йшлося про зраду чоловіка.

Із цим листом Віра пішла до матері Аплаксіної, вимагаючи вплинути на доньку. Як ні – то жінка не зупиниться ні перед чим, навіть готова піти на вбивство. А на останок додала, що особисто із зухвалою розлучницею розмовляти не збирається.

Дісталося й Коцюбинському. Після з’ясування стосунків чоловік не наважився покинути родину й пообіцяв дружині припинити свої любовні пригоди. А сам писав: “Не знаю, чи зможу я пережити цю драму, цей конфлікт між обов’язком і почуттям”.

Ці всі душевні переживання мали неабиякий вплив на творчість письменника. Від занепаду до піднесення. Окрім любовних переживань, Коцюбинський багато подорожує. Відвідав країни Центральної та Західної Європи, Італію, Німеччину, Швейцарію. Повернувшись додому, натхненний, із безліччю ідей поринає у творчість. Із-під пера виходить повість “Fata morgana”, яка є своєрідним осмисленням шляхів подальшого розвитку українського суспільства.

Повертаючись з-за кордону, відвідав карпатське село Криворівню. Ті емоції, що захопили Михала від знайомства з місцевими мешканцями, їхній побут, традиції, мова, письменник перелив у чудовий твір “Тіні забутих предків”. У 1964-му вийшла однойменна екранізація Сергія Параджанова.

Кадр із фільму “Тіні забутих предків”

Це були чи не найщасливіші моменти його життя. А ще, він не стримав обіцяного слова, й поновив зустрічі із Олександрою. Чотири роки продовжувалися їхні стосунки. Аж до хвороби Михайла Михайловича.

Астма і туберкульоз мучили письменника вже дуже давно. Але щоразу йому вдавалося одужувати й братися за перо з новими силами. Цього разу Коцюбинський сподівався також на покращення і плекав надію побачитися зі своєю Шурочкою. Але не судилося.

Прикутий до ліжка, Михайло Коцюбинський так і не зміг подолати недуги. Його полум’яне серце зупинилося 25 квітня 1913 року. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові – улюбленому місці його щоденних прогулянок.

Для Олександри це був важкий удар. На його похороні вона стояла осторонь, тримаючи в руках сплетений віночок із яблуневого цвіту, хотіла покласти біля коханого чоловіка. Але не сміла. Попросила приятельку, щоб та віднесла квіти на могилу.

Її подальше життя стало безрадісною зміною днів. Через переживання почала втрачати зір. Віку доживала у сестри, бо ж своєї сім’ї так і не створила. До останнього подиху залишилася вірною коханому чоловікові.

Але не тільки Олександра оплакувала свою любов. Україна теж втратила свого сина.

“Поліг великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей”, – Панас Мирний.

“Він залишив усім нам найвищий заповіт: ніколи не розминатися з людиною і завжди бути вірним рідному народові, правді, соціальній справедливості й свободі”, – Павло Тичина.

“У м’яких, сердечних тонах він завжди говорив про людей. Найбільш любив говорити про Україну, про її природу, про український народ, сумував з приводу його малописьменності, але був переконаний, що незабаром все зміниться”, – Микола Стражеско.

Михайло Коцюбинський волів у своїх творах зображувати добро і щастя. Але в складний час наступу російського чорносотенства та столипінської українофобії доводилося змальовувати трагічні сторінки історії свого народу. Та сподівання на краще не залишили митця.

“Яка сила життя! Ми звикли до нього і не помічаємо перемоги живого над мертвим, дійового над інертним, і ми ніби не знаємо, що сонце творить квіти й плоди з мертвого каменю, не бачимо, як всюди торжествує живе, щоб бадьорити й радувати нас. Ми повинні усміхатися світові дружньо”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram